Один з моїх пацієнтів став фітнес-тренером на протезі – реабілітолог Інституту раку

Він не дуже хотів ставати медиком, та мама-медсестра наполягла.

І ось вже після армії фельдшер-масажист Володимир Сироїшко приїхав до Києва, де і влаштувався медбратом у маніпуляційному кабінеті Національного інституту раку.

Працював на цій посаді дев’ять років – готував “хімію” для хворих, набирав кров.

Навчився спілкуватися з маленькими пацієнтами інституту, підбирав до кожного свій ключик.

Справа в тому, що в дитинстві він стабільно двічі на рік хворів на запалення легень, тому що таке дитина в лікарні, знає з власного досвіду.

– Спільну мову найкраще вдавалося знаходити з підлітками, – розповів Володимир.

– Потім вирішив підвищити кваліфікацію і отримати спеціальність реабілітолога.

Вищу освіту здобував паралельно з роботою, навчаючись на заочній формі.

Насправді Володимир сумнівався, що з непоганого медбрата вийде хороший реабілітолог, та його колега з благодійного фонду Запорука Тетяна Маковська, яка має майже 20 років досвіду в реабілітації, від початку була “на підстраховці” – розповідала, показувала, підказувала.

Бо, як стверджує Володимир, жоден заклад вищої освіти не навчає відновлювати дітей саме з онкологією.

“Тренування” під керівництвом старшої колеги тривало місяць.

Тільки тоді відчув, що готовий і теоретично, і морально.

Значно полегшило професійну переорієнтацію й те, що діти з його відділення добре знали медбрата, кожного дня його бачили і сприймали як свого.

Про особливості роботи.

– Здебільшого пацієнти нашого відділення – це діти з раком кісток – остеосаркомами та саркомами Юїнга.

Їм замість ураженої кістки встановлюють ендопротези.

І наше завдання як фізіотерапевтів допомогти кожному, враховуючи особливості перебігу захворювання, – пояснив Сироїшко.

Для цього працівниками відділення розроблено та впроваджено комплексну відновлювальну програму.

Тут і кінезіотерапія, масаж, механотерапія, гідрокінезіотерапія, балансування.

Робота реабілітолога – поставити на ноги пацієнта, зафіксувати правильну ходу, правильні рухи, все відкоригувати.

Тобто повернути, наскільки це можливо, опорно-рухову систему пацієнта до звичних функцій.

– Великим випробуванням для мене стали заняття онлайн.

Спочатку через ковід.

Зараз через війну, – сказав реабілітолог.

– Це дійсно в рази важче, ніж офлайн займатися.

Весь час хочеться щось поправити, перевірити руками, чи ті м’язи задіяні, чи такий кут, чи достатнє навантаження.

Про мотивацію.

Із дітьми Сироїшко спілкується на рівних.

Цікавиться їхніми справами, захопленнями.

Говорить на різні теми – друзі, школа, домашні улюбленці, мрії.

Він стає справжнім другом для своїх пацієнтів.

– Маю ще секретну зброю для налагодження контакту – 10-місячного бігля Берні, – розповів Володимир.

– Ми його придбали 14 лютого.

Організували з дружиною такий собі романтичний подарунок.

Собака зі мною постійно.

Діти в захваті.

Відволікаються від неприємних відчуттів.

А я щоразу розповідаю про його витівки.

У мене є приклад, яким мотивую усіх своїх пацієнтів.

Цій історії років вже шість-сім, а її головному героєві Артему Єланському зараз вже 24.

Про цього хлопця я розповідаю завжди.

Бо він надихає не лише пацієнтів, але й мене особисто на ще більшу самовіддачу в роботі.

У свої 17 Артем після рецидиву сам наважився на ампутацію, щоб не мучити себе та батьків виснажливим лікуванням.

А після операції він став фітнес-тренером!.

Про пацієнтів.

Кожен наш пацієнт – фактично вже герой.

Із Вікторією Вайпан був доволі складний випадок.

Суть операції полягала в тому, що з однієї ділянки ноги взяли певну частину кістки й пересадили на іншу ногу.

Дівчині взагалі не можна було наступати на жодну з нижніх кінцівок.

Реабілітацію ми почали через тиждень після втручання.

Перші кроки стартували з навантаження три і п’ять кг.

Спробуй зрозумій, як це наступити з силою три або п’ять кг!.

Брали ваги і разом із Вікою вимірювали навантаження на поверхню.

Бо найменше перевантаження для неї – як мінімум, зміщення, як максимум – перелом.

Діяли дуже обережно.

Коли Вікторія пішла самостійно, це насправді була перемога для всіх – для Віки, її батьків і для реабілітологів.

Ще приклад нашого пацієнта-переможця Артура Полянського.

У хлопця майже половина тазової кістки була надрукована за допомогою ЗD-принтера зі спеціального сплаву титану.

На той момент це була така третя успішно проведена операція в Україні.

– Я консультувався із керівником відділення дитячої онкології НІРу Григорієм Климнюком, який проводив операцію, як проводити ті чи інші процедури.

Артуру не можна було вставати певний час, сідати, перевертатися самому, робити різкі рухи.

Це також був виклик.

Зараз хлопцю вже 17.

Він ходить самостійно і живе повноцінним життям.

До речі, чоловіки просто подружилися, бо обидва є фанатами футболу.

– Артур є фанатом Шахтаря.

Йому дуже подобається стиль гравця клубу Михайла Мудрика.

І я його постійно порівнюю з футболістом, кажу: “Артуре, ти – машина, як Мудрик, ти зможеш все”.

І йому це заходить, він ще активніше, самовідданіше займається.

Костя Павицький.

Пам’ятаю, як зараз, як заходив у палату, підіймав його з ліжка, щоб мама могла розтерти спину, сідниці, ноги.

А тепер він бігає, стрибає.

У команді підтримки Кості – і мама, яка контролює всі вправи, і сестра, яка його весь час підбадьорює, і тато, який власноруч робить спеціальні тренажери для сина.

У теперішньої пацієнтки Саші Сухарчук, з якою Сироїшко займається онлайн, проблема з постійним протезом.

Культя безбожно натирає.

Та мета, як мінімум – піти, все ближче і ближче.

Про виклики.

І хоча з підлітками працювати цікаво, та бувають важкі випадки.

Від них вже не сховаєш справжніх емоцій через негативні результати КТ чи МРТ і того, що хвороба виявилася сильнішою.

– Але нас це не зупиняє.

Ми робимо своє до останнього, – стверджує Володимир Сироїшко.

– Була у мене пацієнтка Софія.

Вона хотіла, щоб всі процедури робив я.

Я теж прив’язався до неї.

Коли вона померла, це стало для мене справжнім шоком.

Я відчув, що втратив друга.

Дружина Володимира Ірина – медсестра і також працює в НІР.

Тому про що б не говорило подружжя, всі розмови повертаються до роботи.

Та, може, це й правильно.

Адже потрібно бути завжди в авангарді професійних подій.

Наразі реабілітація починає нове життя.

Через війну медицина отримує нове сучасне обладнання для відновлення людей.

От і в НІР є нові кабінети, облаштовані благодійним фондом Запорука.

А реабілітологів не вистачає, на жаль.

Реабілітація одразу після операції: в Україні стартує принципово новий проєкт з відновлення поранених.

Залікувати рану, прооперувати онкохворого – це ще не одужання, це його початок, вважає Володимир Сироїшко.

Потрібне повне відновлення, щоб повернутися до нормального життя.

Для дітей то насамперед – малювати, танцювати, майструвати, займатися спортом, творити.

Жити звичайними дитячими радощами.

А для дорослих — не бути тягарем, а бути в строю, бути в “обоймі”.