Історична памʼять і український міф: дискусія про кіно, телебачення і Булгакова

У рамках кінофестивалю "Київський тиждень критики", який пройшов надзвичайно успішно, незважаючи на повітряні тривоги та відключення електрики, відбулася дискусія “Історична пам’ять і український міф”. Її учасники (директорка музею Булгакова Людмила Губіанурі, релігієзнавець Ігор Козловський, телепродюсер Володимир Бородянський, продюсер і директор фестивалю Денис Іванов) поговорили про булгаковський міф, український пантеон героїв, вплив телебачення на історичну памʼять українців і перспективи подолання спільного радянського простору. Модераторкою виступила кінокритикиня Олена Чиченіна. LB.ua публікує конспект цієї дискусії.

Людмила Губіанурі: В основу концепції музею Булгакова покладено його міф “про дім” з київського циклу. З його допомогою ми хотіли повернути до родинних традиції пострадянських людей, які жили в комунальних квартирах, які мали цю колективну памʼять. Для національної памʼяті важливою є міжпоколіннісна передача, але в нашій історії були періоди, коли вона фактично була заборонена. У музеї ми показуємо людям, як може жити родина зі своїми родинними святами, родинною памʼяттю.

Ця музейна концепція була дуже потужною, адже вона знайшла емоційний відгук. Його забезпечив саме цей булгаковський міф. Концепція “затишного дому” працювала протягом 30 років, але після останніх подій люди почали погано реагувати на київський цикл Булгакова, тож ми вирішили розповідати про московський. Утім публіці це не було цікаво, адже весь диспут точився саме навколо київського циклу. Оце і є київський Булгаков, те, що болить і викликає питання — тому я думаю, що музей повинен бути про київське життя письменника. Музей – це не церква, а ми не адвокати Булгакова.

Ігор Козловський: тривалий час ми були частиною спільного простору з Росією, і всі акценти в ньому були російськими. Памʼять про минуле постійно змінюється, минуле не є сталим. Ми постійно відкриваємо для себе минуле в сучасному, це є особливістю памʼяті, з якою треба працювати. І коли ми зараз дуже багато говоримо про російську культуру та письменників, мене це також хвилює.

З одного боку, це зрозуміло — ми від чогось визволяємося, але куди ми йдемо? Нам треба відкриватися іншому простору. Вводити в наш простір українську культуру, кримськотатарську культуру. Нам треба відкривати себе світові і пускати до себе світ. Ми так довго говоримо про російську культуру, що це вже починає характеризувати розвиток сучасної культури.

Булгаков є частиною нашої історії, але він не є частиною нашої культури. Ми зараз акцентуємо увагу на його літературі, думках, але не розглядаємо як частину історії Києва, якою він насправді є. 

Нам треба піднімати на поверхню українську культуру. Головною проблемою з початку війни у 2014 році є тотальне гуманітарне невігластво. Треба піднімати загальну культуру.

Володимир Бородянський: Ми молода держава і маємо великий культурний пласт, якого внаслідок спільного простору з Російською імперією не видно. Якби мене спитали 10 років тому, що я знаю про українську культуру, то виявилося б, що я знаю Малевича, але не знаю Богомазова, знаю Грушевського, але не знаю Скоропадського. Телебачення йде за масою. Серіал “Майстер і Маргарита” мав показники 40-45% аудиторії, тобто кожна друга людина, яка в цей момент була біля телевізора, його дивилася. Телебачення відображає смак більшості і йде найпростішим шляхом.

Ми не розуміємо важливості культури. Культура — це інструмент. У росіян це загарбницька зброя, яку вони використовують як ширму, за якою розповсюджують ідеї. І це прошито в них із Радянського Союзу. Що роблять росіяни? Вони приходять у Маріуполь і руйнують памʼятник жертвам Голодомору, а на його місці встановлюють свій. Знаки прошиті в імперії: вона помічає територію, стираючи та руйнуючи все українське. 

В Україні ставлення до культури інше. У нас досі є консерваторія ім. Петра Чайковського. Кількість місця в центральних районах Києва обмежена, і в нас може бути лише одна консерваторія з одним іменем. За Чайковського вже є кому думати, то чому ми не думаємо про своїх героїв? Це важливе питання. І телебачення не виправить цю ситуацію. 

Наш головний національний міф — про Голодомор. Сучасний фільм про нього під назвою “Ціна правди” зняла польська режисерка Агнешка Холланд. В Україні на цей фільм прийшло приблизно 200 тис. людей, він зібрав 10 млн гривень каси, а його бюджет становив 250 млн гривень. Та чомусь, на відміну від “Майстра і Маргарити”, цим міфом українці не цікавляться. 

В Україні мало українського контенту. Погляньте, скільки українських опер є в репертуарі нашого театру? У нас немає в голові завдання творити українське. Якщо так, то українське не з'явиться і на телебаченні. Розірвати це коло може або держава, або гравець на ринку, який ламає ті усталені порядки, в яких ми живемо. 

Тож підсумовуючи, першою проблемою є економічний чинник, другою — мислення.

Денис Іванов: багато хто досі думає, що кіно — це про інформацію. Насправді кіноіндустрія творить більшість міфів, які існують десятиріччями. Є багато подій, про які ми дізнаємося лише з фільмів. У майбутньому для нас буде великим викликом, коли українська історія буде екранізована не тільки в Україні, коли буде багато рефлексій від більш потужного кінематографу.

Насправді про Шевченка було знято 34 фільми за останні 20 років, але деякі з них неможливо дивитися.

Доповнюючи тему телебачення: уперше українське кіно я побачив у кінці 1990-х на каналі "1+1". Саме цей канал став творцем міфу про те, що ми є українцями, про те, як ми виглядаємо, про те, що ми більш європейські українці, ніж ті, які були до цього на Першому Національному. Це була абсолютна інша якість.

Щодо Булгакова, то мені здається, що ми можемо інтегрувати речі з минулого в наш сьогоднішній контекст, не спотворюючи їх, не пропагуючи.

Володимир Бородянський: хочу додати до звʼязку памʼяті та телебачення. Яку, наприклад, памʼять про Велику вітчизняну війну транслювало телебачення в Україні? Російсько-радянську. Український дискурс узагалі був відсутній. 

Іван Козловський: ми говоримо не просто про історичну памʼять, а про культуру памʼяті. Тобто про те, як ми повинні працювати з памʼяттю та навіщо це робити. Зараз ми проживаємо трагічний, але важливий етап у розвитку країни і вже маємо спільний пантеон героїв. Раніше ми постійно сперечалися, що схід і захід не мають спільного простору — але саме зараз він і формується.

Будь-яка памʼять — це про ідентичність. Коли у нас є спільність, це працює на наше майбутнє, на нашу майбутню самоідентифікацію.

Ігор Козловський: для того, щоб бути зрілою людиною, треба бути усвідомленим і відповідальним. Це дві характеристики, які притаманні дорослій людини. Це стосується і суспільства. Громадянське суспільство в будь-якій державі є головним чинником розвитку. Саме від громади залежить, як швидко ми будемо рухатися у створенні незалежної європейської України. Держава і державні інституції розвиваються повільно, і завдання громадянського суспільства в тому, щоб делегувати своїх активних членів у органи влади. Бо держава — це ми.

Ольга Стебенєва, журналістка

Фото: Насті Телікової