Олена Лептуга: «Давайте чесно — не всі журналісти дотримуються правил безпеки й можуть заради гарного кадра піти навіть на мінне поле»

Харківська медіагрупа «Накипіло» — це сайт, радіо, освітній і пресцентр. Загалом у ньому працює двадцятеро людей. Громадська організація, яка створила цю медіагрупу, називається «Харківський кризовий інфоцентр». За словами головної редакторки медіагрупи «Накипіло» Олени Лептуги, в листопаді громадську організацію перейменують у «Медіагрупа Накипіло».

«Детектор медіа» вже розповідав про «Накипіло» — проєкт, що виник одразу після Революції гідності і з волонтерського проєкту громадянської журналістики поступово перетворився на потужне регіональне медіа. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну частина працівників медіагрупи залишалася в Харкові, працюючи на місці. Решта перебралася в Івано-Франківськ. А тепер, із постійними аварійними та віяловими відключеннями електроенергії, робота в різних містах України якнайкраще забезпечує стабільну роботу медіа.

Офіс, у якому сім років працювало «Накипіло», зруйнований. За словами Олени, тільки в лютому вони зрозуміли, яка небезпека чекала б на них, якби вони далі залишалися там. Торік медіагрупа винайняла приміщення в історичній частині Харкова — цокольний поверх із великим підвалом. «Тоді ми жартували, що зробимо собі внизу винний барчик, а вийшло, що сховище», — каже вона. Перші місяці вторгнення саме в цьому сховищі, де були пресцентр, редакція та радіорубка «Накипіло», постійно жили журналісти, зокрема з інших місцевих медіа (філії Суспільного та харківського видання Gwara Media), іноземні журналісти, які приїхали в Харків висвітлювати війну, і просто люди, які потребували прихистку.

Уся команда «Накипіло» має акредитацію Міноборони. «Правило накипілівських оперативників: берегти себе, дослухатися до військових, привезти ексклюзив», — розповідає керівниця «Накипіло», додаючи, що, на жаль, не всі журналісти в Україні дотримуються правил безпеки.

Журналісти «Накипіло» одними з перших потрапили у звільнені міста Харківщини: Купʼянськ, Балаклію й Ізюм. За словами Олени, психологічно працювати там було важко. «Після побаченого фотограф і журналіст попросили вихідний, аби прийти до тями. Це при тому, що обидва бачили за час війни багато горя навколо», — каже вона.

Живе «Накипіло» здебільшого за рахунок грантової підтримки. І має великі плани на після Перемоги.

—  Олено,  на сайті медіагрупи «Накипіло» написано, що після Революції гідності не тільки за межами України, а й у Києві достеменно не знали, що відбувається в Харкові. Тому ви започаткували два проєкти, які згодом об’єднали: відеопроєкт «Накипіло» та інфоцентр. Щодо розуміння реальної ситуації, думаю, це було актуально аж до початку повномасштабного вторгнення. Багато моїх знайомих думали, що міський голова Терехов здасть місто росіянам. Для киян було відкриттям, що ваш мер, якого обрали за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, виявився таким патріотом України. А ви про це знали? Ви знали, що він не піде на співпрацю з Росією?

—  «Накипіло» зʼявилося в березні 2014 році як реакція на першу в ХХІ столітті спробу Росії захопити Харків. Спочатку це був ютуб-канал, на якому без закадрового голосу й сторонніх оцінок публікувалися події того часу. Я знаю, що багато хто Харків сприймав як абсолютно проросійське місто. Так, у місті були прихильники «русского мира», але це не означає, що не було противників. І вони збиралися на багатотисячні патріотичні мітинги, аби довести, що Харків — це Україна, і спростувати путінську тезу, що тут хтось на них чекає. Нещодавно мені на очі потрапило перше наше відео, яке зняв мій колега і співзасновник «Накипіло» Роман Даниленков, і я була вражена, наскільки актуально звучать тодішні фрази харківʼян.

Організація пресцентру була логічним наступним кроком, бо в Харкові тоді не було незалежного медіамайданчика й активісти фактично були позбавлені голосу. Коли я озираюсь назад, мені здається, що така зачистка інформаційного поля — не випадковість. 

Тоді директорка «Накипіло» Наталя Курдюкова згуртувала навколо пресцентру активістів і волонтерів. Я доєдналася на цьому етапі, у квітні. Почала писати тексти, загалом опікуватися контентом, і згодом очолила редакцію. Поступово з волонтерського проєкту громадянської журналістики ми почали перетворюватися на сильне регіональне медіа, що складається з редакції, онлайн-радіо, пресцентру, освітнього центру й представлене майже в усіх соцмережах. Ми й подумати не могли, що й у 2022 році знов потрібно буде доводити, що Харків — це Україна.

Рівно за два тижні до повномасштабного вторгнення ми вийшли в прямий етер нашого радіо з міським головою Ігорем Тереховим. Не знаю, можливо, він чудовий актор, але, мені здалося, він справді не вірив, що Росія розв’яже ще більшу війну, покладався на міжнародну дипломатію й переконував, що не варто панікувати. Скажу чесно, нашу редакцію це не дуже заспокоїло, а ось фраза, що Харків із 2014 року змінився і ніхто не буде приязно зустрічати агресора, особисто мені дала надію, що моє рідне місто вистоїть. Власне, вже після повномасштабного вторгнення Ігор Терехов іще раз її повторив: «Велика помилка росіян, якщо вони думали, що їх тут зустрічатимуть із квітами. Харків — українське місто. За цей час він став європейським містом. З 2014 року ментальність кардинально змінилася».

Фото: Ігор Лептуга, «Накипіло»

Я в жодному разі не ідеалізую Терехова як мера, але вдячна за громадянську позицію. Якщо кияни здивувалися, що мер Харкова не здав місто, то уявіть рівень подиву росіян.

—  Чи проводить зараз ваш інфоцентр заходи в Харкові? Чи не постраждало приміщення?

—  Памʼятаєте світлину зі зруйнованою висоткою позаду Харківської обладміністрації? Там протягом семи років був офіс «Накипіло». Ми дуже його любили: в центрі міста, з великим скляними вікнами.

Фото: Дмитро Кузубов, «Люк»

Тільки в лютому ми усвідомили, наскільки він міг бути небезпечним для нас. Торік у липні медіагрупа винайняла приміщення в історичній частині Харкова. Це цокольний поверх із великим підвалом. Тоді ми жартували, що зробимо собі внизу винний барчик, а вийшло, що сховище. Перші місяці вторгнення в пресцентрі, редакції та радіорубці постійно жили й наші журналісти, й колеги із Суспільного та харківського видання Gwara Media, й просто люди, що потребували прихистку. Ночували іноземні журналісти, які приїхали в Харків, аби висвітлювати хід війни. І зараз там за потреби живуть і працюють медійники. Звичайно, в таких умовах ми могли проводити тільки дуже закриті події: непублічні обговорення, тренінги з безпеки й тактичної медицини тощо.

Розуміючи, що є потреба в медійних заходах, ми тимчасово передали свою техніку для відеотрансляцій координаційному центру «Медіахаб Харків». Зараз заново облаштовуємо наш пресцентр. Разом з Інститутом масової інформації організовуємо простір для роботи журналістів. Хочемо, аби це було місце, де можна перепочити, орендувати бронежилет чи аптечку, зарядити техніку, попрацювати. Щомісяця проводитимемо заходи для підтримки фізичного й емоційного стану місцевих журналістів. Ну й, звичайно, це буде звичний формат пресцентру з брифінгами, круглими столами й презентаціями. 

—  Які у вас відносини з місцевою владою? З ким найкраще налагоджена комунікація?

—  Це відносини незалежного медіа й влади. Інститут репутації все-таки іноді працює: якщо ти за вісім років, вибачте, не продався й не почав обслуговувати чиїсь інтереси, то до тебе ставляться з повагою. «Накипіло» поважають якраз за принциповість і зваженість. І це насправді допомагає в комунікації з чиновниками. А ще війна зробила харківську владу більш відкритою. Не знаю, можливо, вплинув ще й приклад Зеленського з його щоденними зверненнями, але Терехов і Синєгубов оперативно повідомляють про наслідки обстрілів і ситуацію в регіоні. Так само швидко реагує на запити Нацполіція. З військовими пресофіцерами та ДСНС складніше. Поїздки в область важко було погоджувати. Пріоритет завжди надавався іноземним кореспондентам і журналістам всеукраїнських медіа. І це проблема, з якою стикається не тільки «Накипіло».

—  Ваші журналісти одними з перших побували на звільнених територіях Харківщини. Ви брали спеціальні дозволи, щоб туди потрапити?

—  Уся команда «Накипіло» має акредитації Міноборони. Власне, це перша обовʼязкова умова роботи в Харкові й області. Друга — це те, що ми є в базі пресофіцерів, тобто нас знають і нам довіряють. Давайте чесно — не всі журналісти дотримуються правил безпеки й можуть заради гарного кадра піти навіть на мінне поле. Тож правило накипілівських «оперативників»: берегти себе, дослухатися до військових, привезти ексклюзив.

Фото: Віктор Пічугін. «Накипіло»

Складно було потрапити в перші звільнені селища — передмістя Харкова, бо вони постійно обстрілювалися. У Купʼянськ, Балаклію й Ізюм було простіше дістатися, але психологічно — це просто жах. Після побаченого фотограф і журналіст попросили вихідний, аби прийти до тями. Це при тому, що обидва бачили за час війни багато горя навколо.

Фото: Віктор Пічугін. «Накипіло»

—  Як вас зустрічали місцеві, які пережили окупацію? Чи вплинула на людей російська пропаганда, на вашу думку?

—  Сльози радості й вдячності всі дісталися нашим воїнам. Я думаю, вся Україна бачила ці щемні кадри. Коли наша знімальна група поїхала у звільнені міста й селища, то побачила ще й дуже втомлених людей. Памʼятаю, у звільненій Вербівці під Балаклією місцеві говорили, що їх дуже лякає тиша, мовляв, уже призвичаїлися до обстрілів, а тепер не зрозуміло, чого чекати; боялися повернення окупантів.

У перші дні не всі були готові говорити про злочини Росії, навіть ті, хто пережив пекло катівень. А потім один за одним почали розповідати, як усе було, їм потрібно було виговоритися. Мені здається, в таких ситуаціях журналістика виконує ще й психотерапевтичну функцію. Люди хочуть бути почутими, хочуть підтримки після пережитого. Навіть якщо це злість і образа за те, що так довго не звільняли їхнє місто. Таке відчувається в розкраденому й майже зруйнованому Ізюмі. Місто відчайдушно протистояло загарбникам, а потім пів року було під окупацією без інтернету, телебачення й подекуди без мобільного звʼязку й світла. Звичайно, інформаційно відрізаним від України місцевим мешканцям «втирали» про перемоги Росії, маніпулювали ними, вкидали фейки. Розумієте, коли люди бачать, як окупанти готуються до нового навчального року, як це було, наприклад, у Куп’янську, завозять підручники, усіляко демонструють, що вони тут надовго, це не може не впливати. Саме тому зараз важливо розвінчувати ті фейки й маніпуляції, які ширилися окупованими територіями. І робити це, на мій погляд, не у вигляді контрпропаганди, а все розбирати на підставі документальних свідчень, спокійно й послідовно.

Фото: Діана Руда. «Накипіло»

—  Скільки працівників зараз у команді медіагрупи? Ви працюєте зараз у Харкові чи з різних міст?

—  Зараз у медіагрупі «Накипіло» працює 20 людей — це команди ньюзруму, редакції радіо, освітнього центру й пресцентру. Наша ГО називається, як і 2014 році, «Харківський кризовий інфоцентр», але ми розуміємо, що це подекуди плутає, тож маємо цього місяця перейменувати її на ГО «Медіагрупа Накипіло».

Новинна стрічка медіагрупи «Накипіло» не зупинялася. Матеріали ставили спочатку з Харкова, потім це підхопили ті, хто виїхав, бо вони мали доступ до інтернету. У березні я залучила до ведення стрічки всіх, хто міг це робити, навіть якщо до цього виконував інші функції. Пишаюся універсальністю нашої команди, а ще згуртованістю й самовіддачею. І готовністю допомагати іншим. Наша операційна директорка Діана Руда поєднує свою роботу з волонтерством. У перші місяці розвозила їжу, ліки й речі першої необхідності для мешканців найбільш постраждалого району Харкова. Допомагає з потребами військовим. Коротше, вона крута.

Фото: Діана Руда

«Накипіло» працює з двох міст — Харкова й Івано-Франківська. Це рішення ми ухвалили ще до 24 лютого. Облаштували харківський офіс: закупили продукти, медикаменти, лишили готівку. Разом із тим, із початком повномасштабного вторгнення вивезли частину техніки й архіви у Франківськ, допомагали вибиратися колегам, які рятували своїх рідних або чиї будинки постраждали. У Харкові завжди є наші оперативники. Монтуємо ми все віддалено, бо через обстріли, а тепер і через віялові відключення світла, так ефективніше працюється.

Івано-Франківськ став ще й своєрідним місцем перепочинку для харківської команди. Вигорання разом із фізичним ризиком — виклик для всіх журналістів, які працюють у зоні бойових дій.

—  Як розв’язуєте проблему відсутності електроенергії й інтернету?

—  У редакції я швидко перерозподіляю обов’язки. Робота з двох міст, навіть трьох, бо один із наших монтажерів у Києві, дає змогу обирати найоптимальніші варіанти. Від Інституту масової інформації отримали старлінк, плануємо закупити генератори. Однак відключення електроенергії позначилися на аудиторії. Головний редактор радіо «Накипіло» Євген Стрельцов каже, що це дуже проявилося в останній тиждень, бо нас стали слухати значно менше.

—  Чи вдається вчасно платити зарплатню? У повному обсязі?

—  Так, нас підтримали міжнародні фонди, що дало нам змогу не зупинитися, зберегти й навіть розширити команду, купити дещо з техніки.

—  Чи вдалося зберегти всі проєкти після повномасштабного вторгнення?

—  З безпекових причин на паузі були радіо й робота пресцентру. Онлайн-радіо круто перезапустилося і зараз працює 24/7. Також в Івано-Франківську працює освітній центр «Освіта з Накипіло», який очолює Роман Даниленков. За підтримки «DW Академії» там проходять офлайнові заходи для медійників. Зокрема, цього року вже відбулися два хакатони з конструктивної журналістики. На грудень запланована офлайнова частина Школи універсальних журналістів.

Фото: Віта Пліс. «Накипіло»

—  Який напрям у вас зараз пріоритетний: відеоконтент, радіо, новини, інфоцентр?

—  Ми чітко розподілили обовʼязки, аби жоден із напрямків не просідав, але війна все одно, звичайно, вносить корективи. Навантаження на журналістів дуже зросло. Русня чи не щодня підкидає інфоприводи для Харкова. Новинна стрічка мчить, маємо гарні показники у твітері. Проте «Накипіло» — це ще й мультимедійні історії, пояснювальні картки, тести, різноформатні відео, авторські фоторепортажі. Тож балансуємо наш контент. Зараз ми знов аналізуємо потреби й запити цільової аудиторії «Накипіло» в кожному напрямі. Втомлені, але всі в команді розуміють, задля чого працюють.

—  Чи плануєте отримання ліцензії для вашого радіо на Харків і область? Чи хочете більше охоплення?

—  О, ліцензія для радіо «Накипіло» — велика наша мрія. Прямо зараз для цього робиться все можливе й неможливе. Це забезпечить охоплення, якого бракує. Радіо слухають переважно харків'яни — ті, хто поїхав через війну, й ті, хто лишається в місті. Онлайн дозволяє чути нас і в США, і в Німеччині, і в Польщі.

— Скільки годин контенту виробляє ваше радіо? Це новини і програми? Які програми?

— Радіо працює цілодобово й щодня виходять авторські програми й новини — близько чотирьох годин на добу. Редакція радіо «Накипіло» робить програми про ментальне здоров'я під час війни, інтерв'ю з музикантами, волонтерами, активістами, культурними діячами, які наближають перемогу, аудіорепортажі зі звільнених територій; читання української літератури; бесіди про гумор під час війни. Головне — є зворотній зв'язок. У нас стрімко розвивається сторінка в інстаграмі. Там слухачі пишуть повідомлення і коментують пости. Ми зараз запалюємося від редакції радіо, бо вони просто горять тим, що роблять. 

—  У яких соцмережах у вас найбільше читачів / глядачів? Який майданчик для вас пріритетний?

—  Ми починали з ютуба й фейсбука, зараз там найбільше підписників, хоча періодично нам і прилітають страйки. Ну, ви розумієте чому. Назбирали вже колекцію попереджень Роскомнадзора. Сприймаємо це як визнання роботи «Накипіло».

Добре розвивається інстаграм. Дуже вдячна Віті Пліс за те, як вона його змінила. Твітер теж зростає. Tелеграм, як і в багатьох редакціях, трохи загальмувався. Мені здається, це ще й через втому аудиторії. Будемо щось думати. Запустили цього року вайбер, ніяк не візьмемося за тікток.

Не можу виділити найпріоритетніший майданчик, бо фейсбук-сторінка із 56 тисячами читачів — це ком'юніті, твітер і телеграм дають швидкість, а ютуб та інстаграм — емоції.  

—  Хто вас підтримує? Звідки ще маєте фінансування: реклама, послуги з проведення медіазаходів тощо?

—  Зараз нас підтримують міжнародні фонди. Якщо оцінювати фінансування у відсотковому співвідношенні: 95% — грантова інституційна та проєктна підтримка, 5% — комерція та пожертви. Для порівняння, торік це співвідношення було 70:30. Комерція — великі партнерські матеріали й відео. Як і раніше, ми не робимо політичної реклами й не співпрацюємо з бізнесом, який себе дискредитував або не відповідає нашим редакційним настановам.

Грантова підтримка допомогла нам вижити й розвивати «Накипіло». Вдячні NED, EED, IWPR Ukraine, Раді Європи, Action Fund for Women’s Human Rights, EJC, Празькому центру громадянського суспільства, ПРООН, Internews, DW Академії. Сподіваюся, всіх згадала.

—  Хто ваші конкуренти в Харкові? З ким співпрацюєте?

—  Мені здається, що особливо зараз у журналістиці не може бути конкурентів. Харківські медійники об’єднали зусилля, аби висвітлювати повномасштабне вторгнення й фіксувати злочини Росії. Вони у прямому й переносному сенсі — на передовій. І так само запекло б'ються на інформаційному фронті.

Якщо говорити про співпрацю, то на радіо виходять програми колег з інших видань. Тетяна Федоркова та Володимир Носков (Суспільне) є авторами «Героїв Харкова», де розповідають про роботу під час війни комунальників, медиків, рятувальників та інших служб, які забезпечують життя міста. Марія Малевська й Олександр Бринза (СТБ) роблять подкасти про воєнний Харків «Станція "Держпром"». Їх ми дублюємо в текстовому вигляді на сайт «Накипіло».

Цього місяця на сайті вийде великий матеріал про обстріли Північної Салтівки, який ми готуємо з «Texty.org.ua». Обмінюємося контентом із «Новинами Донбасу» й виданням «Varosh». А за потреби допомагаємо журналістам, які приїжджають у Харків на зйомки.

—  Як у «Накипіло» ставляться до журналістських стандартів? Яких матеріалів у вас за жодних обставин не з’явиться на сайті / радіо?

—  Кодекс етики журналістів став основою для нашої редакційної політики. У нас ніколи не вийде немаркована реклама й ніколи-ніколи — політична джинса. Зараз намагаємося не шокувати нашу аудиторію контентом. Іноді одна деталь із місця масових поховань може розказати більше, ніж великий план понівеченого загиблого.

Фото: Олег Архангородський. «Накипіло»

—  Які у вас плани після перемоги?

—  У Харкові я живу біля дуже тематичної станції метро. Щоразу дорогою додому чую це: «Наступна зупинка — станція "Перемога"», — і хочеться, щоб ми всі скоріше доїхали по перемоги. А що робити після?  Виплакатися й виспатися. Це якщо про мене. А якщо про «Накипіло», то в січні ми стільки настратегували, що точно буде чим зайнятися після перемоги.

—  У жовтні ви брали участь у міжнародній конференції Ради Європи, де були представники від медійних громадських організацій кількох пострадянських країн. На вашу думку, чи позбулися вони вже ілюзій щодо Росії, чи досі сприймають її як «старшого брата»?

—  Мені здається, прищеплений Росією комплекс меншовартості просто зараз розвінчується війною в Україні. Усі нарешті побачили істинних представників «свєрхдержави» — моральних уродів, найманих убивць і мародерів, з одного боку, й німих рабів і дезертирів — з іншого. Про яку елітарність тепер може йтися? Мені здалося, що поваги до Росії на пострадянському просторі більше нема, а ось страх лишився. І саме страх провокує ілюзію, що можна з державою-агресоркою про щось домовлятися. Із розмов з іноземними колегами зрозуміла, що вони вважають Україну занадто радикальною, мовляв, переговори могли б усе вирішити. А ще досі вірять у «хороших русских». Прикро й небезпечно. 

Фото: «Накипіло», «Люк», особистих архівів працівників «Накипіло»