Ірина Данилевська: Хочу, щоб спілкування українською було не модою, а сталою звичкою

Співзасновниця та голова оргкомітету Ukrainian Fashion Week Ірина Данилевська перейшла на українську мову (як це модно казати) ще задовго до того, як це стало трендом, ба більше, до того, як Україна здобула незалежність.

Ексклюзивно Фактам ICTV вона розповіла, якою ціною її близькі відстоювали своє право розмовляти українською.

І чому спілкування українською має бути не модою чи тимчасовим трендом, а основоположною позицією.

– Ірино, у попередніх інтерв’ю ви розповідали, що по-особливому полюбили українську мову, коли познайомилися зі своїм чоловіком Володимиром Нечипоруком.

Завдяки чому він мав такий вплив?.

– Варто почати з того, що для мене мова – це самоідентифікація.

Більш переконлива, ніж національне вбрання.

Більш реалістична, ніж якісь наші зовнішні дані.

Мова – це як паспорт, який завжди з тобою.

І ніколи мені не було байдуже щодо мови, якою говорю я, мої рідні, друзі та найближче оточення.

Немає значення, звідки ти родом і скільки тобі років, аби почати спілкуватися українською….

Я народилася у російськомовній сім’ї, мій тато був військовий інженер, і тому нас перекидали з республіки в республіку у радянські часи.

І таким дітям не обов’язково було вчити мову тих республік, де вони знаходилися.

Тато загинув.

Ми з моїм старшим братом знову опинилися в Києві, де жила вся наша сім’я.

Зізнаюся, я не дуже добре вчила українську мову в типовій київській радянській школі.

Але перше розуміння, перша любов і перше натхнення до мови прийшли в університеті.

Я вчилася у нашому Національному університеті імені Тараса Шевченка, на факультеті журналістики, нас тоді називали ідеологічним факультетом, і зрозуміло, що мову нам викладали дуже добре.

І я в університеті подружилася, а потім закохалася у свого однокурсника (Володимира Нечипорука, – Ред.), який блискуче говорив українською.

І яке ж було моє здивування, коли я дізналася вперше, що цей хлопець з Воркути.

Що він народився у Воркуті, що все життя там жив і вчився, і тоді я вже дізналася про історію його сім’ї.

Про те, що його батьки були відправлені у табори, про те, що вони були змушені жити у Воркуті вже після таборів усе своє життя.

Тому що радянська влада, навіть після 20 років таборів, знущань, все одно не дозволяла їм повернутися на свою батьківщину.

Це були люди, які за українську мову в тому числі втратили свою молодість, втратили можливість спокійно і вільно жити там, де вони хочуть.

Але вони зберегли мову! Незважаючи на ці жахливі умови, вони зберегли мову, вони навчили своїх дітей, мого чоловіка, його брата.

Вчили українською, у домі було багато книжок, багато читали, і ясно, що на знак великої поваги, на знак захоплення мужністю цих людей я, звичайно, почала говорити українською.

І так тоді наша молода радянська сім’я ще у 85 році почала говорити українською, і коли потім у нас народилася дитина, зрозуміло, що ця мова стала для неї рідною.

І, забігаючи наперед, скажу, що, мабуть, найбільше в житті я пишаюся навіть не стільки Ukrainian Fashion Week, скільки тим, що мої онуки розмовляють українською.

Це їхня рідна мова.

Вони говорять нею за будь-яких обставин.

– Чи зіштовхувалися ви зі скепсисом щодо вашої мови спілкування, як це часто траплялося у зросійщеному соціумі?.

– Цілком правильною є думка про те, що в цьому радянському російськомовному Києві говорити українською було непрестижно, було дивно, тебе на кожному кроці перепитували: “А звідки ви приїхали?”, можливо, даючи право говорити українською лише (людям, – Ред.) із Західних регіонів України і в жодному разі тим, хто живе у Центральній Україні.

Особливо було складно проявляти свою принциповість, коли ти стикався з радянською бюрократією.

Лікарні, магазини, дитячі садочки, школи.

Ясно, що у 1991 році вже не було ніякої проблеми з тим, що ми говорили українською мовою.

Але для мене є дуже яскравим і щемливим приклад мого старшого брата, який почав з 1991 року, будучи вже достатньо дорослим, 40-річною людиною говорити українською мовою.

Його слова я запам’ятала також на все життя: “Я проголосував за незалежність України, а незалежність – це в тому числі її мова, мова незалежної країни.

І тепер я буду говорити цією мовою”.

Чому я розповідаю ці історії, такі начебто і сімейні, але для мене це приклади того, що у людини може бути якийсь переломний момент у житті, коли вона розуміє, наскільки мова важлива.

І не важливо, наскільки швидко їй це вдається, виходить з помилками чи без – річ у тім, що вона ухвалює це рішення.

І я можу сказати, що дуже багато моїх знайомих, і в тому числі зі світу моди, почали говорити українською після 24 лютого.

Для них саме це стало переломним моментом, який довів, що мову треба цінувати.

І повернулася до початку нашої розмови, мова – це наша самоідентифікація.

Цибульська: Коли шоу-бізнес почав масово загортатись у патріотизм, мене штормило.

– Чому для вас надважливо, аби Ukrainian Fashion Week розмовляв українською мовою?.

– У мене не було жодних сумнівів, що Ukrainian Fashion Week має бути двомовним, це англійська та українська.

І цього року ми би святкували наше 25-річчя.

І всі 25 років у UFW дві мови, українська та англійська.

Що ж стосується нашого робочого спілкування, у нас ніколи не було жодних проблем з тим, що співробітники, які приходили до нас, з часом дуже спокійно, але наполегливо з мого боку, переходили з російської на українську.

І врешті, і дівчата з Харкова, і дівчата з Одеси, які працювали і працюють, вони прекрасно говорять українською, і для них це абсолютно не викликає жодного дискомфорту.

І це ще раз доводить правоту моєї думки і навіть певного відчуття, що насправді говорити для українців українською – це просто як звичка.

Ось ми звикли, що конкретна людина говорить російською, і ми часто переходимо на їхню мову.

Насправді, як показує досвід, це все є звичкою.

І як тільки хтось чує, що ти звертаєшся українською – люди охоче переходять на українську.

Це як піднімається шлагбаум, і ти розумієш: А виявляється, можна! Але виявляється, потрібно! Ось ця стадія війни, яка почалася 24 лютого цього року, вона докорінно і навіть миттєво змінила ситуацію з мовою у моєму оточенні, і навіть у широкому близькому оточенні.

– На вашу думку, чому російська мала такий великий попит серед публічних людей ще 23 лютого?.

– Мені здається, це тому, що це толерувалося.

Тому що не було такого чіткого зв’язку між мовою і країною.

Як це не дивно звучить.

Тобто ти міг жити в країні, ти міг говорити хороші речі для країни, але ти не відчував необхідність при цьому (говорити, – Ред.) українською.

І, наприклад, всі мої бесіди та розмови про те, що це повага не тільки до нашого минулого, це повага до нашого майбутнього.

Ви знаєте, ці спроби не були дуже успішними.

Я не можу сказати, що я переконала дуже багато людей, але мені дуже приємно, що з десяток українських дизайнерів мене почули і останні 5-6 років почали і просто розмовляти українською, і давати інтерв’ю цією мовою.

Говорити в командах українською.

Я думаю, ми дуже мало робили для цього зовні, маю на увазі обмеження російськомовного контенту – музика, кіно, книги.

І дуже мало робили для цього всередині своєї країни.

Мені зараз, можливо, і якось соромно це казати, але наш внутрішній опір, опір тих людей, які говорили українською, він був недостатній.

Ми теж часто могли на це махнути рукою.

Насправді у цьому немає нічого хорошого.

Мова – вона має право, щоб ми її захищали.

Мабуть, ми мало її захищали.

– Знаю, що ви надихнули не одного дизайнера спілкуватися українською.

І ваша популяризація мови не через гучні гасла, а через власний приклад.

Як вам вдалося досягти такого приємного звучання українською, яке б надихало інших? Припускаю, тут зіграв роль ваш легкий тембр, який чудово підкреслює мелодійна українська.

– Дякую! (сміється) Це доволі цікаве спостереження, бо весь час я кажу своїм знайомим, що вони дуже приємно звучать українською.

Голоси трошки нижчі, звучать більш оксамитово, тому це цікавий момент.

І ви знаєте, це не скільки комплімент з вашого боку, скільки певний докір, і не тільки мені, а всім людям, які мали вплив.

Я завжди говорила, якщо ти впливова людина або хочеш такою бути, якщо тебе слухають великі аудиторії, ти просто зобов’язана нести якісь правильні цінності.

Ти сам хотів стати модним, ти сам хотів стати популярним, відповідай тепер за це.

І в мене якщо вже колись виникали претензії у приватних розмовах і дуже рідко у публічному просторі – то це були претензії до наших зірок, до наших інфлюенсерів.

Претензії були саме до них, чому вони не відчувають своєї відповідальності, чому не несли у тому числі українську мову як моду.

І мода на мову – це також те, що декларував Ukrainian Fashion Week всі 25 років свого існування.

Ми завжди говорили, що ми не тільки про одяг, ми про вчинки, ми про цінності, і в тому числі ми про мову.

І мені дуже б хотілося, щоб зараз, після цієї трагедії, яку переживає наша країна, ми вже не говорили, що розмовляти українською модно.

Це просто необхідно, і це нормально.

Мені дуже хочеться мати цю нормальність нашої української мови в Україні.

Це відчуття нормальності постійно мене супроводжувало, коли я була в Литві, Грузії, Латвії, Чехії.

Кожна з цих країн мала вплив якоїсь іншої мови, хтось російської, хтось німецької.

Але вони витримали.

І вони мають гордість говорити своєю мовою.

Мені це завжди боліло – ну як так, вони змогли, а ми ні.

А тепер ми теж змогли.