Гра в телеграм. Як ваш улюблений месенджер програмує ваше сприйняття новин

Коли йдеться про телеграм-канали, більшість колег-медіаекспертів рекомендує взагалі не читати анонімних, бути вкрай обережними з авторськими й довіряти тільки «офіційним» каналам із синьою галочкою. Хоча часом і синя галочка не рятує — доведено Стівеном Кінгом, який не приїхав в Україну. Кажу про більшість медіаекспертів, бо є ще сувора меншість, яка рекомендує не використовувати телеграм узагалі, бо він непрозорий і за походженням російський. До речі, власне російські телеграм-канали всі експерти радять не читати за замовчуванням.

І всі ми давно знаємо, що в соцмережах і месенджерах ніхто ні за що не відповідає, що там легко поширюється дезінформація, російська і не лише; всі, зрештою, чули про «іпсо». Але рука тягнеться і тягнеться.

І це нормально. Бо заклики до «здорового інформаційного харчування» — наприклад, не цікавитись новинами, або дізнаватися про перебіг війни лише зі зведень Генерального штабу, або дивитися спільний телемарафон і більше нічого, — нікого не задовольняють. Люди хочуть розуміти, що відбувається, аби хоч якось прогнозувати, планувати, готуватися, а якщо буде необхідність — приймати рішення не за п’ять хвилин у паніці, як вранці 24 лютого.

Будьмо щирі: для деяких (багатьох) людей НЕзнання — це сила, бо коли вони не отримують інформації, то не поширюють її там, де не треба, не інтерпретують так, як не треба, не сіють паніки, не роздмухують конфліктів, не скуповують сіль і сірники і так далі. Але будьмо щирі й у тому, що ніхто з нас не вважає такою людиною себе самого. Ніхто не хоче бути об’єктом, усі мислять себе суб’єктами, а отже — людьми, які мають право знати більше і вже.

Власне, телеграм дає не лише миттєвий доступ до найважливіших новин; він — точніше, його «заборонена» медіаекспертами частина, — заманює відчуттям дотику до інформації, доступної обраним. Це і так звані «інсайди», які, звісно, пишуть ніякі не інсайдери, а маніпулятори-пропагандисти — але можна уявити, що з тобою справді діляться таємницями Офісу президента, Білого Дому і Кремля. Додатковий бонус — «расклады» і аналітика, побудована на нібито інсайдерських знаннях із численними натяками й підморгуваннями.

Звісно, у сфері аналітики про війну досі популярним «легітимним резидентам» є альтернатива — і менш токсична, і навіть цілком адекватна. Канали наших і зарубіжних мілітарних експертів, блогерів, деякі з них зараз служать в армії і пропонують погляд ізсередини. Без розголошення військових таємниць, із щирим намаганням щось пояснити й підказати цивільним, які мало знають і ще менше розуміють про війну. Тут, щоправда, теж є свої підводні камені. Наприклад, в один прекрасний день військовий і блогер Валерій Маркус, якому читачі звикли вірити, написав, що мешканцям цілого регіону варто евакуюватися:

На тлі численних інших прогнозів і страшилок щодо наступу з боку Білорусі це звучить як серйозне інсайдерське попередження, яким не слід легковажити. Невдовзі військовому та цивільному керівництву Рівненщини і Волині довелося заспокоювати перезбуджених журналістів і збентежених мешканців двох областей — переконувати їх, що ніяких таємних ознак наближення наступу з Білорусі на додачу до раніше озвучених офіційних прогнозів немає. Згодом перепросив і сам Маркус — ось так:

Хтозна, як правильно мали би сприйняти пораду їхати геть мешканці малоурбанізованого Полісся — переважно селян, яким евакуюватися, м’яко кажучи, важче, ніж міським хіпстерам. Сенс у тому, що автор телеграм-каналу, який заслужив — справді заслужив — повагу й довіру читачів, може необачним дописом збурити цілий регіон, а потім перепросити і… все. І нічого.

Це також і повідомлення суперутаємничених джерел: звідки який літак злетів, які запуски з якого моря спричинили чергову повітряну тривогу, в яких регіонах «насправді» треба бути обережними. Голос раціо скаже вам, що насправді треба йти в укриття тоді, коли скомандували, й виходити після відбою. Але ігнорування повітряних тривог, коли «ніби не до нас летить», — частина адаптації до життя в час війни. Ніхто не знає, яка частка правди в цих повідомленнях, чи вигадують їх автори каналів, чи беруть у знайомих військових. Військове командування точно не вповноважувало нікого писати в телеграм, де що злетіло. Ми майже ніколи не дізнаємося, коли не летіло, коли — летіло не до нас, коли — до нас, але впало чи було збите. Але підглянути в телеграмі й почутися повелителем траєкторій — це вже хоч трошки більше суб’єктності. 

Це також і новини з війни, яких не повідомляють в офіційних зведеннях, або з подробицями, яких у зведеннях не буває. Ось, наприклад, журналіст Богдан Мірошников щодня розповідає у своєму телеграм-каналі, як орки «посунули на наші позиції, але вигребли», і тепер у них «панікі нікакой нєт»; наші «непогано відпрацювали по окупантах», «зупинили контратаку і відправили ворогів до пекла». Маленькі щоденні епізоди великої війни за незалежність. Чи всі вони відбувалися насправді? Чи все було саме так? Перевірити це доступними простим смертним методами неможливо. Як і з’ясувати, звідки, власне, автор це все знає. Але ті, хто хоче слухати пульс війни, отримує таку змогу.

Хтось скаже, що проблема не в телеграмі й усе те саме можна прочитати у вайбері, ICQ, The New York Times або у шкільній стінгазеті. Це ніби й правда, та все ж саме телеграм — формат і закономірності поширення та споживання контенту в ньому — диктує свої правила гри навіть тим людям і організаціям, які за інших обставин, на інших платформах, діють інакше.

І ось мій улюблений приклад — емодзі на початку повідомлень. Перше, що людина бачить у списку каналів і чатів у телеграмі — початок тексту найновішого повідомлення, аналог короткого заголовка у стрічці новин. Ці кілька слів на вагу золота — від того, чи зачеплять вони читача, залежить, чи клікне він на повідомлення, чи зайде на канал, чи взаємодіятиме з контентом. Автори каналів вигадали починати свої повідомлення з невербальних сигналів — картинок-емодзі.

Червоні знаки оклику — найпростіший спосіб прокричати читачеві «зверни увагу на це!» Щоправда, так багато повідомлень у стрічці телеграма починається з цих знаків оклику, що врешті вони припиняють працювати. Це як виділити всі заголовки у стрічці новин червоним жирним капслоком. Для цього ж використовується значок блискавки (сигнал, що новина оперативна, гаряча), полум’я тощо.

Є також практика використовувати емодзі, які задають тему: якщо про зерно — колосок, про футбол — м’ячик, про песиків — песик, про літаки — літак. Такі собі візуальні теги. В принципі, навіть зручно, якщо, звісно, картинки справді відповідають змісту.

Але ось наступний крок — емодзі, які означають, власне, емоції.

У такий спосіб телеграм-канали роблять з аудиторією те, чого зазвичай не роблять традиційні ЗМІ, окрім зовсім уже орвелівських пропагандистів. Вони програмують читача на сприйняття новини ще до того, як той почне читати заголовок. Сигналізують йому: «Злись! Росіяни вдарили дронами по Дніпру». Або «Радій! Америка дає нам ще чотири хаймарси». Або: «Зараз буде новина про заяву Путіна, але не сприймай її всерйоз — він просто клоун». І оскільки розбачити емодзі неможливо, діє це гарантовано, як електроди в мозку.

Уявляєте, як ведуча теленовин перед кожним повідомленням каже: «Зараз буде новина, яка викличе у вас гнів і ненависть?» Такого не було навіть у програмі «Время» на радянському телебаченні. Але ця штука працює саме так (в оригіналі вона анімована):

Без гнівної мордочки читач міг би обрати інший спосіб сприйняття цієї новини — зрадіти, що в Росії вичерпуються власні ракети, адже постачання іранських ще вилами по воді писане.

Звісно, що впливу цих картинок люди не усвідомлюють. Якби провести експеримент і навмисно перемішати картинки — наприклад, поставити клоуна перед новиною про обіцянку Байдена дати нові хаймарси, а реготливий смайлик — перед новиною про ракетний удар по Дніпру, — певно, люди відчули б дисонанс… Або ні. Адже телеграм — це територія супершвидкого повідомлення і споживання інформації. І, можливо, людей справді можна програмувати на сприйняття певних новин, яке суперечить їхнім власним поглядам?

Моралі та закликів до інформаційного целібату в кінці мого тексту не буде: все одно кожен, напевно, вважає, що на нього всі ці фокуси не впливають. Хіба що одна порада: спостерігайте за своїми емоціями, коли споживаєте контент інформаційних телеграм-каналів, і постарайтеся вчасно зупинитись. Я, наприклад, ледве опанував себе, захопившись у вересні читанням російських «воєнкорів» — у їхніх каналах тоді було багато приємного українському читачу. Зараз не зазираю, хоч і дуже хочеться — що там вони пишуть про нібито загиблого Стремоусова? Краще почитаю трохи пізніше, але без токсичних інформаційних впливів на мозок.

Фото: Ivan Radic/Flickr