«Фашисти у 1945-му відпочивають». Фільм Суспільного «Щоденник вцілілої»

В кінці жовтня відбулась прем’єра фільму-розслідування Суспільного «Щоденник вцілілої» — спершу на ютуб-каналі, а потім у блоці Суспільного в межах спільного телемарафону «Єдині новини» та на каналах регіональних філій. П’ятдесятихвилинний фільм розповідає історію мешканців села Ягідного в п’ятнадцяти кілометрах від Чернігова. На початку березня село загарбали росіяни, а 366 мирних мешканців узяли в заручники. Росіяни зігнали їх у невеликий підвал місцевої школи й не випускали майже місяць, перетворивши на «живий щит» облаштованого на верхніх поверхах штабу.

За дев’ять місяців війни ми дізнались, на що здатні російські загарбники. Бомбардування пологових, театрів і житлових кварталів, розстріл мирних людей з усіх видів зброї, ґвалтування, викрадення дітей і примусове всиновлення навіть тих, які мають батьків, мінування собак і дитячих спалень… На що ще могла надихнути загарбників їхня хвора фантазія? Виявляється, — поховати кількасот людей живцем.

Команда Суспільного натрапила на цю історію випадково. Як розповіла продюсерка та співавторка стрічки, шефредакторка розслідувань Суспільного Інна Білецька в інтерв’ю НВ, її команда збиралась розслідувати розстріл трьох молодих людей. «Та мама, з якою ми домовились говорити про її синів, не почувалася на силі давати інтерв‘ю. Ми вирішили чекати, а тим часом розпитали місцевих», — розповіла Інна. Так журналісти дізнались про заручників із Ягідного.

Основа стрічки — щоденник однієї з заручниць, який доповнюють свідчення постраждалих. Майже до кінця фільму не зрозуміло, хто авторка записів, скільки їй років, чим вона займається в мирному житті. В мене з’явилося припущення, що щоденник узагалі є режисерською вигадкою, заснованою на подіях, відтворених зі слів очевидців. Але у фіналі автори назвали ім’я авторки, й воно стало несподіванкою (але не буду спойлерити). Можна було, як на мене, обійтися й без інтриги: існування такого щоденника і спроможність авторів вплести цитати з нього у стрічку — це вже велике журналістське щастя, яке робить розслідування особливим. Але цей прийом у фільмі дає зрозуміти, що жертвою російської жорстокості міг стати будь-хто — депутат, студент, вихователька дитсадку, хто завгодно. 

Авторка щоденника потрапила до підвалу за два дні після того, як росіяни почали зганяти туди людей із Ягідного, і провела там двадцять шість днів, поки село не звільнили. Весь цей час вона сиділа. Загалом у підвалі було менше двохсот квадратних метрів — менше половини квадратного метра на людину. Ані лягти, ані витягнути ноги. Вентиляції в підвалі не було, тож люди задихалися. В туалет не пускали — справляти природні потреби доводилося у відра на очах інших. Деякі літні жінки відмовлялися пити, щоб якомога рідше опинятись у принизливому становищі. Переповнені відра залишалися в підвалі — тюремники дозволяли виносити їх украй рідко. «Не випустили з відром. Фашисти у 1945-му відпочивають», — написала про це авторка щоденника.

Їжі й води майже не давали. Одного дня дали склянку супу на двох дорослих без хліба. Асоціації з концтабором часів Другої світової війни остаточно закріплює допис у щоденнику від 22 березня. Росіяни привезли на двір візок із шматками хліба й дозволили ув’язненим селянам вийти надвір і взяти його. Хліб був брудний, але люди все одно брали. «Це були якісь недоїдки в піску. Кожна мама вибирала той шматочок хліба, щоб дати своїй дитині. А вони на камеру знімають, цікаво їм, що голодні», — розповіла мешканка Ягідного.

Десятеро людей за час ув’язнення померли через відсутність медичної допомоги, задуху, тісняву, брак їжі й води. Вони вмирали на очах інших, і їхні тіла годинами залишалися в підвалі. Потім їх виносили до котельні. Одну літню жінку, яка помирала, віднесли до трупів іще живою.

Серед заручників було кілька десятків дітей. Найменшому було півтора місяця. У щоденнику є промовистий епізод: мати немовляти благала росіян відпустити її додому, адже дитя задихалося. Їй не дозволили. «Що, нехай помирає?» — спитала вона окупантів. «Пусть умирает», — відповів їй командир росіян. Хворому на рак чоловіку у схожих обставинах порадили повіситись. У кінці березня росіяни запропонували всім, хто хоче додому, вивчити гімн Росії і співати його. «Ніхто нікуди не ходив», — написала авторка щоденника.

Примусове утримання людей, фізичні й моральні тортури, використання цивільних у ролі «живого щита» — воєнні злочини. Але автори фільму не зупинились на констатації цього факту та свідченнях постраждалих — вони також розповіли, як просувається розслідування цієї справи, і зробили свій внесок до цього розслідування.

«Ми зараз працюємо над тим, щоб встановити точні анкетні дані російських військовослужбовців, хто займав вищі керівні посади та був в селі і школі. Ми не можемо віртуальній людині, яку ми знаємо лише за позивними Клен або Павук, пред’явити підозру», — розповів у фільмі прокурор із Чернігова Сергій Крупко. За місяць у полоні мешканці Ягідного випадково дізналися справжнє ім’я лише однієї людини з числа тих, хто утримував їх у підвалі. Росіяни звертались один до одного, використовуючи позивні. Прокуратура й СБУ з’ясували імена дев’ятьох воєнних злочинців із 55 тувинської бригади, яка стояла у Ягідному, й оголосили їм підозри. Їхні фото та імена показали у стрічці. «З встановленням росіян, які стояли у школі й навколо неї, ситуація складніша», — кажуть журналісти Суспільного; з цього можна зробити висновок, що підозрювані — не ті, хто утримував і катував людей.

Частина стрічки, де йдеться про розслідування, вимагає більшого напруження мозку, ніж та, ще розповідають про події в підвалі. Журналісти Суспільного кажуть, що встановити росіян, причетних до цього злочину, їм допоміг документ, який вони випадково знайшли на смітнику пилорами в сусідньому селі Вишневому — там був командний пункт російської групи «Центр». Чому команда туди поїхала й шукала щось на смітнику, з фільму не зрозуміло. Але документ містив перелік усіх підрозділів Центрального військового округу російської армії, які зайшли на Чернігівщину, і згадку, що в Ягідному базувались 55 тувинська та 74 юргинська мотострілецькі бригади. «Щоб з’ясувати, які підрозділи стояли в школі, журналісти зателефонували до військовослужбовців з тувинської 55 бригади, які жили у хатах жителів Ягідного. Представлялися працівницями штабу 41 армії, які проводять службову перевірку», — йдеться у стрічці. Проте не зрозуміло, звідки в розслідувачів узялись імена й телефони саме тих військових 55 бригади. Якщо це ті, кого підозрюють прокуратура й СБУ, то чому російського військового, з яким спілкуються у фільмі, немає в переліку? Журналісти взагалі координували свої дії з правоохоронцями?

Відповіді на всі ці та багато інших питань є в інтерв’ю Інни Білецької для НВ. Вона стисло, зрозуміло, майже покроково розкрила весь ланцюжок розслідування Суспільного… І це варто було також зробити у стрічці. Можливо, цьому завадив обмежений хронометраж, або редакція вирішила, що прозорість розслідування — не настільки важлива, як розповідь про злочин. А шкода: кропітка, важка й важлива робота лишилась за кадром.

Телефонували не лише тувинцям, а й тому єдиному загарбнику, чиє ім’я запам’ятали заручники з Ягідного — Андрію Тимошенкову з Єкатеринбурга. Його координати знайшли в соцмережах, а люди з Ягідного впізнали фото. Цього разу журналісти запитали прямо: «Андрей, здравствуйте! Вы считаете себя причастным к военному преступлению в Ягодном?» На диво, росіянин не відразу кинув слухавку і навіть поспілкувався з Суспільним. Склалося враження, що чого не сподівалися самі журналісти. Він удає «визволителя» й наполягає, що селяни сиділи у підвалі з власної волі. Діалог виходить абсурдним… Як, утім, і все, що роблять російські загарбники в Україні. Розуміння цієї абсурдності — саме той висновок, якого зрештою доходить кожен українець. Адже ми всі пишемо свої особисті щоденники війни. Хтось у темряві в підвалі, хтось на стінах катівні, хтось у фейсбуку, а хтось — у серці.