Трагедія у Перл-Гарборі: забутий урок м’яких санкцій

Трагедія у Перл-Гарборі: забутий урок м’яких санкцій

Ми багато чули або читали про напад японської армії на американську військово-морську базу Перл-Гарбор, але мало хто знає, яку роль відіграла нафта в цій сумній сторінці всесвітньої історії.

Пропоную розпочати з аналізу енергетичного балансу Японії станом на 1939 рік. З одного боку, частка нафти у структурі постачання первинних енергоносіїв становила менше ніж 10%, але з іншого – майже весь обсяг споживання припадав на військовий і торговельний флоти. При цьому видобуток «чорного золота» був приблизно 7%, а решту обсягів імпортували зі США, Нідерландської Вест-Індії (на той момент) та інших джерел. Важливо звернути увагу, що американська нафта у структурі імпорту Японії становила майже 80%. З огляду на цю пряму залежність японської економіки від США, офіційний Вашингтон проводив політику «відкритих дверей», попри імперські амбіції Токіо. Найімовірніше, на таку зовнішню політику Білого дому впливав світогляд президента Рузвельта, який за п’ятнадцять років до цього написав доволі знакову статтю під назвою «Чи можемо ми довіряти Японії?», де розмірковував над трансформацією агресивності Токіо після Першої світової.

Насправді жодного відходу від агресивності не відбулось, адже наприкінці 1930-х років у Японії була запроваджена доктрина «Хокусю нансин». Цей документ передбачав проведення активної оборони на північних кордонах (СРСР) і наступальні дії на південних, щоб отримати доступ до нафтових родовищ в Індокитаї. Безумовно, такі плани позначались і на енергетичній політиці Японії, – наприклад, 1934 року був ухвалений закон про нафтову промисловість, який фактично передбачав державне регулювання галузі шляхом встановлення квот і фіксування цін для конкретних постачальників. Окрім цього, Токіо намагалось виштовхнути з внутрішнього ринку іноземні компанії Stanvac та Rising Sun, які займали 60% у структурі видобутку.

Такі зміни у японському законодавстві підштовхнули істеблішмент Великої Британії та США лобіювати ембарго на постачання нафти. Втім, усі спроби упродовж шести років були марні. До того ж ліберальну позицію президента Рузвельта і державного секретаря Халла не змінили навіть жорстокі японські бомбардування китайських міст, зокрема Чунцін. Напевно, у Білому домі побоювались зміни ситуації в Тихому океані.

Ситуація змінилась улітку 1940 року, коли війська Гітлера окупували Париж та призначили французький уряд колаборантів, який, власне, дав дозвіл на введення японської військової місії до Індокитаю – щоб фактично встановити контроль над місцевими нафтовими промислами. У той самий період проявилась агресивна риторика Токіо, яке поставило ультиматум Великій Британії та вимагало вивести військовий контингент із Шанхаю. Такі зміни в геополітиці спонукали президента Рузвельта підписати закон про національну оборону від 2 липня 1940 року, який передбачав, зокрема, контроль над експортом нафти і нафтопродуктів.

Водночас дискусії навколо масштабу санкцій точились упродовж липня та серпня, зокрема, за повне ембарго на постачання американської нафти до Японії виступали міністр фінансів Моргентау та міністр оборони Стімсон. Однак Державний департамент пропагував політику «м’якої сили і відкритих дверей», і це позначилось на запровадженні доволі ліберальних обмежень, які стосувались авіаційного бензину з октановим числом 87 та вище. Насправді такі обмеження абсолютно не вплинули на боєздатність військово-повітряних сил Японії, адже їхні інженери вирішили закуповувати бензин із меншим октановим числом та покращувати його якість через додавання тетраетилсвинцю. Саме тому статистика американського експорту тих часів демонструє збільшення обсягів відвантаження нафтопродуктів, попри першу хвилю так званих санкцій.

Пізніше, у серпні 1940 року, Вашингтон усе ж таки вводить повне ембарго, але воно поширюється на продукцію зі сталі та заліза. Стосовно «чорного золота» США вирішили ввести експортні ліцензії, тобто доволі гнучкий інструмент з обмеження постачання нафти.

Водночас Японія активно готувалась до війни зі США та закуповувала резервуари для зберігання нафти. А ще навчання японського флоту проводились неподалік від військово-морських баз, аби зекономити «чорне золото» і зберегти в конфіденційності стратегічний задум майбутньої воєнної операції, яка була розпланована за концепцією «одного удару» та передбачала виведення тихоокеанського флоту США з рівноваги. Автором цієї операції був адмірал Ямамото, який особливу увагу приділяв не лише мистецтву війни, а й питанням енергетики. Наприклад, японський військовий лідер спонсорував різні експерименти з отримання нафти з води та водоростей. Такі активні пошуки не дивні, тому що, за тогочасними розрахунками начальника генерального штабу Нагано, японський флот стане не боєздатним через пів року після останнього надходження американської нафти.

Загалом відтягування рішення про введення повного ембарго на постачання нафти й нафтопродуктів дало японцям запас часу і ресурсу для підготовки наступальних дій.

Таким чином, 1 грудня 1940 року спеціальне з’єднання Військово-Морських сил Японії перетнуло демаркаційну лінію та взяло курс на Гавайські острови в Тихому океані. Напад на Перл-Гарбор був лише одним з елементів масштабної наступальної кампанії японської армії, яка передбачала висадку десанту в Таїланді, а також бомбардування Гонконгу, Сінгапуру, Таїланду.

Кінцевою метою цієї неспровокованої агресії Японії було заволодіння нафтопромислами Вест-Індії та встановлення панівного контролю в Тихому океані. Втіленню такого задуму заважала американська військово-морська база у Перл-Гарборі, яка була атакована японцями у дві хвилі.

Втім, задум адмірала Ямамото мав стратегічний недолік, – не були враховані нафтові резервуари армії США на острові Перл-Гарбор. Саме ця помилка у плануванні операції дала можливість зберегти майже 5 млн тонн нафти, без яких американський флот у Тихому океані дійсно був би паралізований.

З огляду на аналіз описаних подій можна зробити два висновки. Перший – політика «м’яких санкцій» неефективна у протидії агресії. Другий – сили підтримки й тилове забезпечення визначальні у воєнному протистоянні.

Віримо у Збройні сили України! Дбаймо про енергетичний фронт!