Що хорошого №14: Заведіть домашню тварину!

«Детектор медіа» постійно критикує, тож на противагу негативу ми вирішили запустити моніторинг хорошого. Щотижневий список рекомендацій від журналістів, де вони радять гарні речі: фільми, книги, комікси, балет, ютуб-канали. А цього тижня в першому тематичному випуску розповідають про своїх домашніх улюбленців. 

Це вже чотирнадцятий випуск «Що хорошого» — перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий, десятий, одинадцятий, дванадцятий і тринадцятий тут. Діліться в коментарях враженнями та власними історіями. І приємного!

Гюнель Бабакішієва

Марсель прийшов у нашу родини майже 11 років тому. Насправді, він мав бути Барселоною (на честь мого улюбленого клубу), але заброньоване кошенятко через два тижні виявилося хлопчиком. Ми вирішили все одно брати саме його, бо насправді це він нас обрав. Коли я прийшла до власниці мами-кішки, вона показала мені тримісячних кошенят і сказала, що вони всі дівчатка. Одне з них одразу ж притулилося до мене й почало муркотіти. Це й був Марсель. 

24 лютого моя сім’я евакуювалася з Києва. Кота, який прожив 10 років на Позняках, запхали в автівку й повезли в невідомому напрямку. Ми дуже переживали, начитавшись історій про котів, які погано переживали такі подорожі, бо ці тварини дуже прив’язані до своєї хати й довгі подорожі для них ― то суцільний стрес. Але Марсель виявився справжнім командним гравцем! Він без жодних проблем проїхав в автівці батьків Україну, Румунію, Болгарію, Туреччину й тепер живе з ними в Сіде. Саме він змусив мене усміхнутися вперше, коли я вже думала, що ніколи не зможу усміхатися. Саме він зараз поряд із мамою й татом, коли їхні діти так далеко — продовжує тримати їх у тонусі, щоб не розслаблялися і було про кого піклуватися. Насправді, не злічити позитивних моментів і емоцій, які він нам подарував! І так, він є справжнім членом нашої великої сім’ї. 

Світлана Остапа 

Ми готуємося до найважчої зими незалежної України. Тішить лише думка, що це, можливо, взагалі остання зима Російської Федерації :) Коли вона розвалиться, оце буде радість для українців :)

З наближенням зими все важче знаходити щось хороше в повсякденному житті. Ще лише середина листопада, але в нас уже щодня немає світла, інтернету і зв’язку, а подекуди й тепла. Я вже мовчу про обстріли й повітряні тривоги. У таких умовах мене особисто мобілізує думка про те, що нашим військовим іще важче. В окопах немає світла, води й тепла. Тому тримаймося.

А ще мене щодня тішать наші чотирилапі члени сім’ї: кицька Сенді й собаки Рей та Локі. Це безперебійне джерело любові, тепла й енергії: у Сенді в темряві світяться очі :)

Наші домашні тварини пережили окупацію рашистів у Бучі. Вони захищали моїх рідних і відлякували мародерів. Один раз на них націлилися з автоматів орки, але, на щастя, передумали стріляти. Хоча на сусідній вулиці просто пристрелили собаку.

Оркам ніколи не зрозуміти людей. Вони дикі, сприймають нашу любов до тварин як щось ідіотичне. Знайомі, коли евакуювалися з Бучі 13 березня, попросилися в машину до незнайомця. Він погодився взяти їх із двома собаками, тільки місця для речей бракувало. Знайомі взяли один великий рюкзак, куди засунули мішок із собачим сухим кормом, і маленький із документами й ноутбуками. І все. Коли їх на блокпосту зупинили рашисти, то відразу кинулися перевіряти великий рюкзак. І яке в них на обличчях було розчарування, коли вони побачили там собачий корм. Один із них запитав: «Вы что, реально выезжаете только с собачей едой?» Так, їм ніколи не зрозуміти українців. Те, що для нас найдорожче, ніколи не стане найдорожчим для російських окупантів, які, навіть драпаючи й ризикуючи своїм життям, тягнуть із собою вкрадені унітази.

Тому, дорогі наші читачі, рекомендую вам завести собі кота чи собаку, або відразу і кота, й собаку :) Може, це й додаткові клопоти, але саме це нас зараз відволікає від щоденних труднощів, коли хочеться, щоб кожен день минув швидше. А ще кицька може зігріти, коли в хаті холодно! Перевірено :)

 Отар Довженко

Гаразд, усі в курсі — в мене дві собаки, яких я люблю і які перетворюють моє повсякденне життя на пекло, тому я краще про них не буду. Розкажу про жабку.

Було це років двадцять п’ять тому, я був юний, але вже мешкав сам і часто блукав лісами й луками Наддніпрянщини. Під час однієї травневої вилазки я побачив на кущі особливо гарну жабку — не ту, що живе у воді, а витончену і яскраву. Вона називається райка деревна. Гм, подумав я, чом би не облаштувати в себе вдома тераріум?

Я знайшов ящик, поставив на підвіконня, застелив його чимось водонепроникним, створив імітацію кущів і трави, миску з водою як басейн, якісь гілки, на яких моя жабка зможе сидіти. І накрив це все склом — звідкись воно в мене було. Цей шедевр ландшафтного дизайну в мініатюрі моїй жабці підійшов. Вона сиділа то на гілці, то на траві, жваво реагувала на жучків і мух, яких я запускав під скло, й видавалась достатньо щасливою. Не дарма ж вона райка — всюди їй рай.

Потім я до неї звик і якось забув. Часом міняв воду і запускав комах. Аж одного дня в кінці літа надворі з’явились очевидні ознаки наближення грози. Чорна хмара, легке запаморочення від перепадів тиску, пориви вітру — зараз почнеться. Я сидів за комп’ютером і займався своїми справами. Раптом мою кімнату наповнив звук… Його неможливо описати. Він був надзвичайно потужний, стереофонічний і настільки ж всепроникний, як теперішні сирени повітряної тривоги. Абсолютно потойбічний. Дуже страшний.

Спочатку я подумав, що це галюцинація. А за кілька секунд звук повторився. Мені знадобилося трохи часу, щоб локалізувати його джерело. Я обережно наблизився, зазирнув у тераріум і побачив, що моя кількасантиметрова райка деревна сидить на гілочці, надуває «щоки» — величезні прозорі міхури біля очей — і видає цей звук із фільму жахів.

Наступного дня я відніс жабку в поближній яр і відпустив. Це не для людей зі слабкими нервами, їй-богу. 

 Жаба ілюстративна

Ярослав Зубченко

Ми з нареченою завжди дуже хотіли кота. Дивилися милі відео з тваринами, віталися з усіма одеськими пухнастиками на вулиці, вигадували жартівливі імена (якщо комусь потрібно, дарую: Мурлока). Проте ніколи не наважувалися справді завести тварину, адже, ну знаєте, орендовані квартири, обмеження під час подорожей і оце все.

У перший день повномасштабної війни життєві пріоритети якось трішки змінилися. І ми вирішили, що коли повернемося в Одесу, обов’язково заведемо кицю.

Завдяки Збройним силам України цей момент настав доволі швидко. І в результаті в нашому житті з’явилися Міссі. Ім’я вигадали не ми, а наша котопровайдерка, яка врятувала кошенят із вулиці. Проте Міссі як рідна вписалася в сім’ю фанатів «Доктора Хто», де робота-пилососа звати Далек. 

У нас уже є друзі ― божевільні котовласники. І ми дуже намагатися на таких не перетворитися. Але… як каже моя наречена, «ніхто не живе щасливіше, ніж кіт у сім’ї з двома доходами та без дітей». У результаті в Міссі вже є свій фонтан (їй так більше подобається пити воду), купа іграшок (їй усе одно найбільше подобається гратися сміттям), два пледи (щоб можна було спати в різних місцях під настрій) і більше фотографій, ніж у мене за все життя. 

Разом із тим, кіт — це прекрасна інвестиція. Їхня температура тіла вище людської і вони обожнюють спати в ногах. Із котами дуже класно гратися в темряві нічних відключень. Вони розвивають фантазію, адже, як показує досвід, ви ніколи не називаєте їх на ім’я (коли наша пухнаста поводиться погано, ми кличемо її Пушилін). А ще будь-яку занадто довгу розмову в зумі можна перервати, якщо в когось у кадрі випадково з’являється кіт. 

Вкрадіть тварину з вулиці і будьте щасливі!

Наталія Лигачова

Про Обрі (Абрикоса), якого два роки тому мої донька та зять узяли з вулиці (відгукнувшись на пост зооволонтерів у ФБ), я, мабуть, написала в ФБ вже більше, ніж про Катю. Бо, по-перше, він не забороняє цього робити й не каже: «Ти мене запитала, чи можна про мене це написати?» По-друге, він, безумовно, чарівний, смішний та дуже фотогенічний. Скільки фото та відео Обрі в моїх дітей, я навіть не знаю, бо ж вони мені не всі надсилають. А от я майже все надіслане зберігаю. Тож мої ґаджети тепер – це теж суцільний Обрі: на прогулянці, на дивані, грається з іграшками, просить смачненького тощо. Але найбільше я люблю фото сплячого Обрі, бо це вже просто абсолютне мімімі.

А ще Обрі не шкодить: він нічого не гризе, не нівечить у квартирі. Єдиний, здається, його недолік, який і недоліком назвати важко: він досить неспокійний, метушливий. Водночас вже потім я згадувала про те, як мужньо та спокійно Обрі переніс, наприклад, 18 годин дороги з Києва до Чернівців 24 лютого. У машині з чотирма пасажирами та водієм, купою речей навіть поворухнутися було важко, плюс зрозумілий стрес всіх, невідомість, у яку ми їхали… Навіть у мене в якийсь момент була невелика істерика через незначний привід. А Обрі був весь час спокійним, лагідним, нічого не просив та навіть не гавкав…

А, ще одна особливість: Обрі не любить чоловіків, перш за все з вусами. Можливо, в його ранньому вуличному дитинстві хтось його дуже налякав. Тож зараз він завжди починає гавкати на чужих чоловіків, а до жінок одразу йде як до рідних.

Обрі обожнює іграшки для розвитку й такі, що можна розірвати на маленькі шматочки. Донька купує йому купу іграшок, одягу, смачненького. Водночас усе, що належить Каті та Андрію, ― належить і Обрі. Тож окрім куплених спеціально для нього лежаків, пледів ― усе інше теж  його. Спочатку це мене трохи дратувало, але потім я змирилася: любов ― вона така, все віддаєш тому, кого любиш.

Багато хто запитує про породу Обрі. Оскільки він взятий з вулиці, ми цього не дізнаємося, окрім того, що він метис. Катя вважає, що в його крові присутні гени джека расела. Мені здається, що й коргі… Але все це не має значення: головне ― що Обрі найкрутіший пес, а ще дуже схожий на Патрона, й конс’єржі в будинку його так і звуть: наш Патрон. 

А ще Обрі став прототипом для лого Спільноти «ДМ» :) Обрали саме його, коли на фокус-групах зі створення Спільноти учасники сказали: ось цій собачці ми б задонатили :)

Колаж: «Детектор медіа»