Євген Малолєтка: «Ми плакали, коли бачили, як у Маріуполі помирають діти. Але ми мали все це фотографувати»

Ми поговорили з Євгеном Малолєткою про життя в Маріуполі під час оточення, про страх і агресію, про інформаційну блокаду і роль фотографії в цій війні. Представляємо вам текстовий варіант розмови. Також можна послухати подкаст, записаний для «Радіо Україна», що мовить з Праги, програма «Година зі Сонею Кошкіною».

Нещодавно в Чеському фотоцентрі в рамках "Czech Press Photo" відкрилася ваша виставка фотографій з Маріуполя. Розкажіть про неї.

Нас запросили в Чехію як членів журі конкурсу "Czech Press Photo". І в межах цього фестивалю зробили й виставку наших робіт — з Маріуполя, з Харкова, з Бучі. Для нас зараз дуже важливо презентувати роботи українських фотожурналістів і очима фотографів-професіоналів показувати, що відбувається в Україні. Світ має це бачити, а ми, як журналісти, не маємо права давати людям забути, що у нашій країні війна. 

А коли будуть оголошені результати конкурсу "Czech Press Photo"?

Це питання до організаторів. Я ж хочу сказати, що всі ці премії мають стимулювати фотографів робити свою роботу правильно, вчити мистецтва фотографії та фотожурналістики. Я пам’ятаю, що і в Україні такі конкурси проводились. Зараз через війну вони зупинені, але, можливо, через якийсь час нам вдасться зробити українське "Press Photo", щоб нагородити наших фотографів. Бо ми бачимо, що в нас виявився великий пласт фотографів, які працюють на війні і зараз ризикують своїм життям, щоб показати, що там відбувається. І це дуже важливо, бо в історії залишається тільки те, що було знято, задокументовано. Усе інше просто зникає.

За яким принципом відбирали фотографії для виставки? Адже ви привезли з Маріуполя дуже багато знімків. 

Насправді не так уже й багато, як здається. І в нас є редактори, які допомагають нам з відбором, бо ми сприймаємо власні роботи більш емоційно, ніж це робить редактор. Узагалі виставка побудована в хронологічному порядку, з першого дня (повномасштабної війни. — Ред.) і до 15 березня. Того дня ми ще працювали, були в лікарні, бачили там дуже багато жахіть, дуже багато тіл цивільних, убитих дітей. І це були останні фотографії, які ми зробили там на той час. 

Тож відвідувачі виставки, проходячи за хронологією ці 20 днів, зможуть відчути, яким чином мінялася ситуація в місті, мінялися настрої людей. 

Це, мабуть, дуже важко відчути. Знаєте, навіть для нас деякі події звідти вже загубились. І людям дуже складно дивитись на ці фотографії, де багато мертвих дітей, батьки яких нічого не можуть зробити, а лікарі не можуть їх урятувати. Майже весь світ уже бачив ці світлини з Маріуполя, але в якихось окремих фракціях, у новинах. Але коли глядач дивиться повний сет за ці 20 днів, то це інше враження. А те, що ми зняли — це дуже маленька частина того, що там відбувалося.

Це був страшний досвід. Як журналісти ми були там на передовій, під обстрілами, але розуміли безпекову ситуацію. А звичайні люди були вирвані зі свого буденного життя, з роботи з 9-ї до 18-ї, і для них ця ситуація — без їжі, без води, без інформації — була повним кошмаром. Була паніка, і місто впало дуже швидко через те, що відключили електрику, а потім воду і газ, не було інтернету, не було можливості зв’язатися з рідними, дізнатися новини. Тому місто почало деградувати дуже швидко. Люди взагалі не знали, чи стоять ще Київ і Харків, чи йдуть там бої, чи, може, Росія все це вже захопила... 

Не було евакуації, почалися мародерства, потім Росія почала стріляти по великих магазинах і складах з продовольством – і люди залишилися без їжі взагалі. Багато всього там відбувалося. Коли люди живуть без інформації, а потім знаходять якесь місцеве радіо, яке передає, що це українські війська, це «Азов» обстрілює Маріуполь, що ніякої евакуації ваша Україна не зробить і ви маєте виїжджати в бік Новоазовська, в Росію — то люди в такому стані легко починають вірити в це все.

Навіть проукраїнськи налаштовані люди?

Ми бачили, як, сидячи в підвалі, наприклад, одна сім’я відокремлювалася від інших сімей, бо ті інші сім’ї почали казати: «А як Росія прийде, то що, ми тут російську мову будемо вчити? Чи будемо вчити історію ДНР?» – і так далі. Але для них це просто було виживання, їм було байдуже, в що вірити, головне — зберегти своє життя, зберегти життя своїх дітей, своїх рідних. Вони бачили, як помирають їхні сусіди, яких прибило у дворі, коли вони там готували їжу чи пішли по воду. Таке психологічне навантаження не стимулює до того, щоб людина думала об’єктивно.

У попередніх інтерв’ю ви говорили, що в Маріуполі була не тільки військова та гуманітарна, а ще й інформаційна катастрофа. І коли люди бачили на вулиці вас із Мстиславом у бронежилетах з маркуванням «Преса», то кидались до вас, аби хоч щось дізнатися. 

Люди питали нас постійно — що відбувається чи стоїть Київ? А ми ж не інформаційне джерело, ми, може, знаємо якісь базові новини, що відбувається по лінії, що сказав Зеленський — бо ми їздили, ловили інтернет, у нас був супутниковий телефон, з якого ми виходили раз на день на зв’язок з редакторами. Але цього ж недостатньо, і людям цього не пояснити, вони були дуже агресивно налаштовані, і до преси зокрема — бо ти для них просто людина з камерою, яка нічим не допомагає, а тільки знімає. І це було непросто витримувати.

Зрозуміло, що головна робота журналіста – фіксувати момент, передавати інформацію, але дуже складно абстрагуватися, коли на твоїх очах відбувається щось жахливе, особливо з цивільним населенням. Як ви справлялися з цим?

Знаєте… Ми теж там плакали, коли бачили, як помирають діти. Але все одно це робота і ми маємо все це показувати. Бо якщо ми не покажемо, то ніхто і не побачить. Нам теж потрібно працювати — як лікарям, що в цей час борються за життя, і дуже важливо показувати цю боротьбу, тому що вона — за кожне життя кожного українця.

Як ви поєднували необхідність дбати про власну безпеку з необхідністю працювати безпосередньо в епіцентрі подій? 

Усе було поступово. Спочатку було дуже страшно виходити, і ти змушуєш себе робити це. А потім стає байдуже, бо розумієш, що якщо ти не вийдеш зараз, ти просто не зможеш нічого зробити і будеш сидіти без нічого. Є також інтуїція, яка підказує, що щось іде неладно, тому треба розвернутися і не їхати в цьому напрямку. Іноді ми просто не могли виїхати з лікарні й сиділи там, під будівлею, або лежали на підлозі, бо був сильний обстріл. Але там просто була така ситуація, що всі ходили під обстрілами і смерть завжди була поряд, вона ходила за тобою.

Розкажіть історію знаменитих фотографій, які були зроблені фактично на руїнах маріупольського пологового. 

У той час наші комп’ютери були вже повністю розряджені, а Червоний Хрест, у якому ми заряджалися, був розбомблений. Щоб зарядитися, ми поїхали в бік лікарні й побачили, що йде сильний обстріл цього району. Ми розвернули машину і подалися назад, у центр, запаркувалися там у дворах, хотіли щось познімати зверху, але навіть не встигли піднятися на якийсь поверх, як почули гул літака і великі вибухи. Я побачив вогняну кулю, що надувалася, наче бульбашка, потім — дуже великий вибух. Усі вікна, які були погано зачинені, посипалися градом на нас із цієї 16-поверхівки. Сипалося на машину, за комір — ми сиділи під входом у зачинений під’їзд, тож навіть не могли сховатися. 

Потім нам вдалося піднятись на 12 поверх, нас впустила до своєї квартири жінка, і ми побачили, що будівлі навпроти пошкоджені. Нам сказали, що це лікарня. Ми потихеньку виїхали в бік цієї лікарні і там дізналися, що це пологовий будинок, побачили, що туди прибувають швидкі, поліція, рятувальники, з підвалу починають виходити люди. Ми працювали там, знімали, як виходять поранені, вагітні, як поліція з рятувальниками евакуюють цих жінок. Довго залишатися на місці, по якому був авіаудар, небезпечно — тому ми там попрацювали десь хвилин 30 і знову поїхали шукати, де заряджати комп’ютери.

За ці пів року ви з Мстиславом Черновим отримали близько десятка визначних журналістських премій. Це є визнанням зробленого вами, і це додаткова можливість розповідати світу про нашу війну. Але багато європейців не хочуть бачити війну такою, якою вона є — для них це занадто стресово. І добираючи фото для виставок, вони намагаються уникати зображень людських страждань, слідів звірств росіян. Як їм пояснити, що війна виглядає саме так і що спроба заплющити очі – не найкраща ідея? 

Я думаю, що ніхто очей вже не заплющує. Ми живемо в час, інформаційно навантажений зображеннями, де зображення важить більше, ніж текст. Це видно по інстаграму, по інших соціальних мережах. Можливо, люди не хочуть це сприймати, бо вже стільки було цих картинок — не тільки Маріуполь був страшним, дуже багато трупів було з Бучі… І люди втомлюються на це дивитись, і їм уже стає нецікаво, бо для них це все одне й те саме.

То як тоді підтримувати увагу до війни? 

Це складно, але це наша країна, ми просто маємо це робити. Ти маєш просто їхати і документувати, а не сидіти і чекати чогось цікавого. Бо якщо ти чекаєш якоїсь великої події, ти її точно пропустиш. А якщо ти в полі, шукаєш щось нове, то іноді ти знаходиш такі речі, про які зовсім не міряв і навіть не чув.

Ви зі Мстиславом домовилися, що поїдете до Маріуполя, коли зрозумієте, що ось-ось почнеться велика війна — і ви прибули туди за годину до початку бомбардувань. Зрозуміло, що Маріуполь – це стратегічна точка, на шляху до Криму, що росіяни точно намагатимуться її захопити. Але є ще Одеса, Харків — то чому ви обрали саме Маріуполь? 

Якщо подивитися на мапу так званої «Новоросії», яку вони (росіяни. — Ред.) малювали ще у 2014 році, то там уся Україна відрізана від моря. І тоді стає зрозуміло, де будуть бойові дії. Ну і лінія оборони з Кримом була слабо захищена, на відміну від Донбасу, де було декілька шарів оборони. Було об’єктивно зрозуміло, що все буде в Маріуполі — якщо його оточать, то тут будуть бої. Тут «Азов», морські піхотинці, які точно не будуть здавати свої позиції, а стоятимуть до останнього.

Згадаймо, як виходили з Маріуполя. 15 березня відкрилася гуманітарна колона, і це був ваш шанс на порятунок, щоб не потрапити до рук російських солдатів. Як відбувався цей виїзд? Чи ви розуміли на той момент, що після вашого від’їзду ситуація ще більше погіршиться?

14 числа ввечері ми дізналися, що колона машин проїхала в Запоріжжя, і наступного дня виїхали на точку, де був інтернет, зв’язалися з редакторами і вирішили, що теж будемо пробувати виїжджати. На той момент у нас уже не було машини і наша робота в Маріуполі була майже заблокована, бо пересуватися містом пішки під постійними обстрілами дуже небезпечно. 

Нас узяла зі собою одна сім’я. Усередині Маріуполя була черга, починаючи з порту, майже на пів міста. І все це ми об’їжджали, бо наздоганяли колони, з якими мали пересуватися. Коли ми виїхали з Маріуполя та проїхали перший російський блокпост, думали, куди їхати — чи на Бердянськ, чи відразу на Запоріжжя. Вирішили їхати на Запоріжжя напряму. Усю дорогу колон не було, тільки поодинокі машини — повністю без вікон, один борт машини був прострілений касетою від «града». 

Ми наздогнали колону Червоного Хреста вже в Пологах, на останньому російському блокпості. Потім разом з ними блукали — не знали, де проїхати, бо був розбитий міст. Уже вночі перетинали передову, без світла фар, у темноті.

А росіяни нормально вас пропускали? 

Було десь 15 чи 16 блокпостів, де перевіряли документи — схоже, що там стояли мобілізовані денеерівці й приставлені до них росіяни. А на самій передовій уже були тільки росіяни. Було враження, що ти проїжджаєш через всю Росію і зустрічаєш усіх – від бурятів до дагестанців. 

Вам допомагало те, що ви журналісти, які співпрацюють з The Associated Press?

Ми не казали, що ми журналісти, ні в якому разі. Казали, що просто люди, які виїжджають. 

Як повертатися до нормального життя після всього пережитого? Чи це взагалі можливо? 

Мене часто про це питають. Але війна виглядає саме так — це не красиві фотографії військових на БТР. Це трупи, сльози матерів, розбиті будинки. І все це залишиться у фотографіях, бо тіла приберуть, а свідчення і фотографії залишаться.

Чим ви пояснюєте для себе те, що росіяни виявилися такими звірами? Маріуполь, Буча, Ізюм — цей перелік, на жаль, можна ще довго продовжувати.

Я думаю, що всі війни такі. Якщо подивитись історію війн Ісламської держави, ІДІЛ — вони теж там вбивали, катували. Це відбувається в кожній війні, бо смисл війни – це вбивство. 

Хочу згадати слова нашого, на жаль, уже покійного колеги, фотокореспондента Максима Левіна, який говорив, що кожен український фотограф мріє зробити знімок, який зупинив би війну. Яким має бути, на вашу думку, цей знімок?

Це риторичне питання — чи може фотографія зараз змінити війну. На жаль, фотографії зараз дуже часто використовують як інструмент пропаганди чи дезінформації. З великої кількості матеріалів дійсно є якісь головні фотографії цієї війни, які справді запам’ятались. Але я думаю, що війну зараз фотографія не зупинить. Вона може привернути увагу людей, які почнуть реагувати, допомагати, але цього недостатньо, щоб зупинити таку війну.