І Гамлет пішов добровольцем

Велика війна спонукала українські фільми та кіноменеджерів іще більше мандрувати світом. Команда 19-го Docudays UA вирішила організувати кінофестиваль дистанційно, запропонувавши глядачам новий формат під час війни. Кінотеатральні покази спецвипуску під назвою «Надзвичайний стан» пройшли 11—13 листопада в Києві. Переглянути фільми з програми можна буде в кінотеатрах інших міст: Docudays UA триває у щорічному мандрівному форматі. Крім того, ці роботи до кінця року доступні в онлайн-програмі на платформі DocuSpace.    

 Під час вечірніх сеансів 19-го Docudays UA. Кіно буде, навіть, якщо електрика скінчилася. Фото Сергія Хандусенка

Команда кінофестивалю вперше подбала про укриття для глядачів у кінотеатрі «Жовтень», облаштувавши кімнату для кількох десятків людей. На час повітряної тривоги кіносеанси переривали (зазвичай адміністратори «Жовтня» пропонують глядачам за бажання перейти до метро, а показ фільму триває). Надії додивитися фільм до кінця додавав генератор.

Вперше у «Жовтні» було передбачено укриття. Фото з архіву Docudays UA

Конкурсної програми під час показів Docudays UA не було: вона відбулася в межах Варшавського кінофестивалю. Натомість програма «Надзвичайний стан» відзначилася активною аудиторією. Глядачі висловили підтримку «Довженко-Центру» й закликали звільнити з російського полону правозахисника і друга команди Docudays UA Максима Буткевича.

Акція на підтримку «Довженко-Центру» під час відкриття. Фото Сергія Хандусенка

Ходили на мітинг за звільнення з російського полону Олега Сенцова, вийдемо і нагадати і про Максима Буткевича. Фото Сергія Хандусенка

Свідки міста Марії

Відкрився фестиваль фільмом «Маріуполіс-2», знятим невдовзі після окупації Маріуполя росіянами. Кінорежисера Мантаса Кведарявічюса під час зйомок розстріляли росіяни, а його українські колеги далі ризикують життям в інших містах, фіксуючи хроніку великої війни. Прем’єра стрічки «Маріуполіс-2» відбулася як спеціальна подія Каннського міжнародного кінофестивалю.

До програми також увійшов фільм «Вавилона‘13» із циклу «Фортеця Маріуполь», знятий на основі відеодзвінків кінорежисерки Юлії Гонтарук до воїнів, оточених у Маріуполі на «Азовсталі». Вона веде з героями розмови, збираючи зі свідчень і хроніки їхні портрети. Серед героїв — Орест («Фортеця Маріуполь. Орест»), колишній зв’язківець, а зараз голова пресслужби полку «Азов». Його очима світ бачив подробиці оборони міста й «Азовсталі».

Перед фільмом відкриття в залі «Гегемон» несподівано зазвучали слова молитви до Діви Марії. Це одна зі складових фільму «Літургія протитанкових перешкод» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Короткометражна документальна історія оповідає про зміни пріоритетів: скульптори, які втілюють лики святих, перекваліфіковуються на зварювальників протитанкових «їжаків». Фільм виразно репрезентує сучасне українське кіно, адже з першого погляду впізнавані зйомки Андрія Лисцецького чи учасника «Вавилона’13» Костянтина Кляцкіна.

Володимир Тихий зняв лаконічний фільм-портрет Олени Гончарук, яку відсторонили з посади виконувачки обов’язків директорки «Довженко-Центру». Чорна завіса перед мистецьким простором, рішучість героїні нагадують глядачам, що руйнувати відвойовану в Радянського Союзу українську культуру здатні не тільки російські загарбники.

Окрім війни, авторів фільмів хвилюють ті ж питання життя і смерті, що й у середньовіччі бентежили Шекспіра. Це геній і морок — цього разу в сучасній архітектурі Києва, — а також екологія («І кожна річка» Олесі Моргунець-Ісаєнко). Майже в кожні роботі звучить тема суперечності між бажаним і дійсним, випробування ідеалів зрадою і підступними планами ворога.

Організатори фестивалю запропонували журналістам обрати по три стрічки для перегляду. Кожен із фільмів, про які йдеться нижче, спонукає думати, як змінилася Україна за майже дев’ять років, поки триває війна з Росією

«Маріуполіс-2»

Мантас Кведарявічюс, мабуть, не був широко відомим кінорежисером. Світ шокувало те, як брутально його вбили росіяни. Загарбників, які схопили кінорежисера, не цікавив його талант. Його вбили просто за те, що він чоловік, який йшов вулицею й що мав литовський паспорт.

Для мистецьких кіл кінорежисер був авторитетом. У Києві і в Одесі про Мантаса Кведарявічюса розповідали всі причетні до зйомок його фільмів «Маріуполіс» та «Парфенон».

Виразний, образний «Маріуполіс» репрезентував рівень українських кінооператорів. Під час зйомок кінорежисер завів приятелів і серед мешканців Маріуполя. Хоча люди в цьому фільмі не головні герої, за кадром було інакше. Після 24 лютого, коли в місті ще був інтернет, вони розповіли кінорежисеру, на що окупанти його перетворюють; тоді разом із нареченою Ганною Білобровою Кведарявічюс вирушив до Маріуполя. Після вбивства кінорежисера вона змогла вивезти його тіло до Литви, а згодом стала співрежисеркою фільму.

Під час перегляду складається враження, що Ганна Білоброва і режисерка монтажу Дуня Сичова («Маріуполіс») знали, в чому полягав задум автора. Із попередньою роботою цей фільм поєднує хіба неспішна прониклива інтонація, довгі плани. На відміну від мистецького погляду на Маріуполь, «Маріуполіс-2» — пряме кіно, що у напівпітьмі і стишених діалогах зауважує невизначеність, велику війну й відсторонене передчуття апокаліпсису. Здається, це навіть скептичний погляд кінорежисера на людяність.

На відміну від першого фільму, у фокусі зйомок — люди, які, вочевидь, є парафіянами церкви. Перед входом до неї можна прочитати надпис «Доммолит[]ы» — літери осипаються під час обстрілів. Кілька десятків щасливців, які мають спальні місця й продукти, під час молитви дякують Богу за кожний день, на купках цегли готують свій суп насущний.

Після обстрілів віряни йдуть навідувати ближніх своїх — мертвих сусідів. Витягають тіла з будинків, нарікаючи, що вони «смердять». Кажуть, що змушені набрати із захололих уже кімнат подарунки для дітей; що мають взяти звідси й генератор. До фільму ввійшли також епізоди, де лідери релігійної громади відмовляють людям у допомозі чи називають захисників «Азовсталі» наївними пішаками у грі політиків.

А поряд у кадрі завод: труби, згарища, громи на тлі маріупольської весни. Це вже не віддалений гуркіт війни, як було в «Маріуполісі». Тут так багато гуркоту, що короткі моменти тиші видаються художнім прийомом. Місто руйнується, арматура будівель із «Маріуполіса» змішується з обрубками людських тіл. Звукове оформлення — окреме полотно фільму. Кожний епізод зі влучанням ракети чи шурхотінням осколків на тротуарі супроводжують титри. Мабуть, якщо їх зібрати в текстовий файл, вийде страшний вірш. Або протокол: чим і як і яким чином обстрілювали район поблизу «Азовсталі».

Ще одне дивовижне явище під час війни — самі віряни, які не знають, куди йти, і поступово втрачають людяність. При цьому вони далі моляться й механічно підмітають подвір’я посеред міста-катастрофи. 

До фільму його співавторки включили закадрові коментарі кінорежисера. Наприклад, під час зйомок він стежить за ситуацією з обстрілами, щоб попередити людей; застерігає, що їхній собака може вибігти назовні. В одному з епізодів чути, як Кведарявічюс розповідає, який ракурс для зйомок двору увійде до його фільму.

«Маріуполіс-2» свідчить, що мистецтво в умовах війни не знищити, як не закрити тему великої війни репортажами з місця подій. Також цей випадок доводить: якщо ти справді сильний кінорежисер, твоє кіно може вийти сильним, навіть якщо його доробляють інші люди після твоєї загибелі.

«Нескінченність за Флоріаном»

Фільм Олексія Радинського продовжує тему боротьби із забудовниками Києва, яку ведуть активісти й люди, які не хочуть втрачати архітектурні пам’ятки і зелені зони. Але фільм не тільки про це. За основу кінорежисер обирає історію генія нашого часу, який простистоїть обивателям від комерції і бюрократії. На цю роль підійшов Флоріан Юр’єв — теоретик «музики кольору», автор герба Києва, архітектор «Летючої тарілки», що стала одним із символів доби радянського модернізму. Ідеали Флоріана Юр’єва, його спосіб мислення і життя проявляють сутність сучасного Києва і його мешканців. Головним символом столиці замість каштанів стають будівельні майданчики. Озвучений афоризм, що архітектура — це застигла музика, ілюструють «смички» будівельних кранів і троси вантажів. За іронією долі, в історії із зазіханням на простір біля «тарілки» звучить згадка про Трампа, зустріччю з яким пишається російський мільйонер Вагіф Алієв (OceanMall).

   Кінопродюсерка Люба Кнорозок та документаліст Олексій Радинський.  Фото Сергія Хандусенка

 Нагороду премії  «Кіноколо» вручає кінопродюсер Денис Іванов. Фото Сергія Хандусенка

Фільм містить елементи розслідування намірів забудовників скористатися «тарілкою». Тривалі переговори з Алієвим і представниками його компанії, обговорення за участі київської влади кінорежисер фільмував роками. Втім замість завалити глядача подробицями, Олексій Радинський бере з матеріалу лаконічні й промовисті епізоди. Наприклад, Алієва характеризує цитований відеозапис, у якому він хвалиться, що такий бізнесмен, як Трамп, благословив його будувати, «поки ще свіжа кров».Також оператор фільму фіксує реакцію Алієва на твори мистецтва чи кольорові експерименти винахідника. І от уже не Флоріан Юр’єв видається в цьому світі іншопланетним гостем, а сама епоха проявляє сірість і слабкість — і в сенсі мотивів бізнесмена, і в сенсі неможливості врятувати видатну людину від раку.

Автором постера виступив аніматор Нікіта Лиськов

Також «Нескінченність за Флоріаном» є філософським дослідженням самої сутності буття. Ми бачимо, як Київ потопає в купі візуального сміття. Мистецькі питання в архітектурі не на порядку денному. Якою буде та нескінченність? Найвищі помисли і найбезглуздіші мотиви киян зливаються в одній барвистій лінії наклеєних оголошень на огорожі.

Над монтажем фільму працював Микола Базаркін. Складну операторську роботу втілив Максим Савченко, який із задоволенням оповідає про тонкощі «музики кольору». Продюсеркою фільму виступила Люба Кнорозок.

Кінооператор Максим Савченко каже, що після кожної зйомки відчував шалену втому. Однак враження залишилися незабутні! Фото Сергія Хандусенка

Фільм «Нескінченність за Флоріаном» став переможцем у номінації «Найкращий документальний фільм» премії «Кіноколо». Приз Олексію Радинському вручили під час показу фільму: він чимало подорожує, представляючи свою роботу на міжнародних кінофестивалях.

«Синдром Гамлета»

Як надихнути українців бути безпосередніми в кіно? Розговорити їх до такого стану, щоб вони слали «оцей ваш театр» на три поверхи, а може, й на чотири століття. Таку от шокуючу історію розповіли польсько-німецькі кінорежисери Ельвіра Нєвєра та Пьотр Росоловський. І поміж страждань, криків, легких сердитих проклять, зізнань чи пошуку інтонації в залі лунав і сміх, і гучний ритм сердець. Від акторської роботи Оксани Черкашиної («Клондайк», «Погані дороги») глядачі були на сьомому небі, однак що трапилося з кіно? Шекспір став документальним!

   Кінорежисерка фільму Ельвіра Нєвєра перед показом фільму при першій нагоді влаштовує акцію на підтримку України. На фото вона разом із американською командою Chicken & Egg Pictures, яка підтримує документальне кіно. Фото з фейсбук-сторінки кінорежисерки

Якби в цього кіно був статус про стосунки з його героями, він би звучав «усе складно». «Синдром Гамлета» — це розповідь про героїв і героїнь війни поміж рядків насиченого контексту, імпровізація і перформанс, мистецьке кіно і документальний театр.

 Пьотр Росоловський. Фото надане пресслужбою фільму «Синдром Гамлета».

Втомившись від проросійських настроїв у Німеччині й замовчування війни в Україні, кінорежисери вийшли з мистецькою заявою. Їхньою метою було створити колективний портрет покоління, «народженого після розпаду Радянського Союзу, сформованого Революцією гідності, натхненних силою політичних змін та зранених війною». П’ять героїв на території спектаклю H-effect театральної режисерки Рози Саркісян є мікромоделлю українського суспільства, що визначається з вибором, продовжує воювати у своїх снах і… дуже, дуже обурюється.

 Олег-Родіон Шурігин-Геркалов у фільмі розповів, як ЛГБТ-персоні ведеться на Донбасі. Кадр з фільму

У спектаклі задіяні захисник Донецького аеропорту (Ярослав Гавянець), військова (Катерина Котлярова), представник ЛГБТК-спільноти, який зазнавав тиску з боку гомофобів у Донецьку (Олег-Родіон Шурігин-Геркалов), фельдшер, який вивозив поранених із бою (Роман Кривдик), голос критичного і квірмистецтва (акторка Оксана Черкашина), яка міркує про міжнародну сцену.

Основна дія спектаклю відбувається під час його репетицій, де триває обмін думками учасників і театральної режисерки, яка задає їм теми для імпровізацій. Люди діляться поглядами на гідність, місію, покликання, моральний вибір, державу чи суспільні стереотипи. Емоції чи відвертість найчастіше переходять у крайні стани.

У фільмі знялася Катерина Котлярова – документаторка військових злочинів та порушень прав людини. На момент зйомок фільму вона повернулася до Києва із добровольчого батальйону «Айдар», а мамі сказала,що збирає по селах гуманітарку. Кадр з фільму 

Ельвіра Нєвєра та Пьотр Росоловський ідуть іще далі. Точніше, їдуть: разом з окремими героями спектаклю вони вирушають до їхніх батьків. Обмін досвідом (і, звісно ж, болем) триває. Мабуть, щоби прибрати бар’єри щодо різниці в побуті, кінорежисери оповідають про українські родини в дещо причесаному антуражі. Так, Славік веде зі своїм батьком бесіди на вічні теми, вальяжно граючи в настільний теніс. А Катя з мамою рвуть черешні, складаючи їх у декоративні кошики.

Фільм пов'язаний із польським і європейським контекстом. По-перше, Оксана Черкашина у 2018 році була визнана в Польщі театральною актрисою року. На 25-му Конкурсі польської сучасної вистави її відзначити за головну роль у виставі польської режисерки Катажини Шинґери Lwów nie oddamy («Левів не віддамо»). Черкашина цікава польській аудиторії і як феміністка. Адже в країні ще не стихли лозунги жіночих протестів (StrajkKobiet), що розпочалися з дискусій про заборону абортів і перейшли в революцію фемінізму. Мешканці Польщі кажуть, що досі в міських вітринах бачать постери StrajkKobiet і прапори України, а десь там над Парижем фанерою пролітають «дзядерси» (морально застарілі політики).

Роза Саркісян має досвід співпраці із сучасним польським театром і надалі планує досліджувати тему війни, готуючи спектаклі і перформанси для Європи.

Крім того, над фільмом працювала  польська театральна критикиня та кураторкa Йоанна Віховська. У фільмі знана перформерка має трохи комічну роль: виступає мовчазною спостерігачкою. В житті ж вона зводить культурні мости між Варшавою й Києвом і порівнює зміни в українському суспільстві з екзальтованими творами письменниці Ельфріди Єлінек.

На зло консервативному театру та іншим пережиткам минулого команда фільму і виступила з мистецьким висловлюванням. Утілити задум удалося насамперед завдяки багатогранному досвіду Оксани Черкашиної. Акторка у своїй роботі віддає належне досвіду плейбек-театру, перформативним і тілесним практикам, контактній імпровізації. Під час репетицій Оксана Черкашина вимагає, щоб до її сумнівів прислухалися, і емоційно переживає кожну мізансцену.

Втім інші герої фільму, хоч і не такі досвідчені актори, зробили все належне, аби в Україну закохалася кожна притомна людина світу. До речі, всі вони повернулися на фронт, а режисери фільму допомагають їм зі збором оснащення в Німеччині. Тим часом «Синдром Гамлета» йде у європейських кінотеатрах, розповідаючи про ще одне покоління, яке Європа може знову втратити, якщо буде байдужою. Ми ж тільки почали говорити на цю тему, ще треба стільки сказати. … Холера ясна, вимкнули світло!

  Серед глядачів у залі —  документаліст Роман Любий, автор фільму «Залізні метелики», учасник «Вавілону’13».

Заради Docudays UA кінопродюсер Ілля Гладштейн залишив кінотеатр-бомбосховище KINO42. Фото Сергія Хандусенка

  Docudays UA фокусується на активній аудиторії. Фото Сергія Хандусенка