Слава Соломка: «Я не можу спокійно спостерігати, коли людину незаконно ображають»

Брати інтерв'ю у Слави Соломки — суцільне задоволення.

Він настільки артистичний, що, спілкуючись із ним, мимоволі стаєш дійовою особою маленької вистави.

Але Слава говорить про дуже важливі й часом болючі для себе речі так відверто, що розумієш — це і є справжнє життя.

Вийшла дуже надихаюча розмова для тих, хто шукає себе.

— Славо, ти не приховуєш, що можеш розлютитися й навіть побитися в міському транспорті.

А що може спонукати тебе до такої радикальної поведінки?.

Я не можу спокійно спостерігати, коли людину незаконно ображають.

Наприклад, коли у тролейбусі чи трамваї бачу, як контролери ображають приїжджих хлопця чи дівчину, які не розібралися, як оплачувати проїзд, — я не пройду повз, заступлюся.

Все має бути чесно й справедливо.

Мене в дитинстві за таке, до речі, й били.

За те, що я не міг слова в кишені втримати: не міг промовчати, бути хитрішим.

Я говорив правду в обличчя й від цього часто страждав.

Я в цьому плані такий, що на амбразуру полізу.

— Про тебе кажуть, що ти вмієш ударити словом сильніше, ніж кулаком.

От цьому я навчився! Якщо мене намагаються принизити, я можу відповісти так, що людина відчує себя лайном.

— Це мама навчила тебе, як постояти за себе?.

Мама вчила тому, що завжди треба мати власну гідність.

От вона мені часто говорила таку фразу.

Пам’ятаю, в театрі Франка були гастролі, і я підійшов сфотографувався з Маковецьким.

Показав мамі, кажу: «Подивись, я з Маковецьким сфотографувався».

А вона: «А навіщо ти з ним фотографувався?» «Ну, як! Це ж Маковецький!» Вона каже: «Не треба ні з ким фотографуватися.

Хай із тобою фотографуються».

І я це запам’ятав.

— А хто в тебе мама?.

Історик і перекладач.

Вона працювала багато років завідуючою архівом у Музеї історії Великої вітчизняної війни (зараз – Музей історії України у Другій світовій війні – Прим.

ред.), а потім — екскурсоводом у Києво-Печерській Лаврі.

Вона сама з Яготина, закінчила університет Шевченка.

— А тато?.

Тата я не бачив ніколи.

Вони з мамою не були одружені.

Мама народила мене в 40 років, я пізня дитина, це була любов, але в тата була інша родина, і в мене є брати й сестри, старші.

— Спілкуєшся с ними?.

Я їх не знаю.

Я навіть звертався на «Таємниці ДНК», точніше, вони самі на мене вийшли.

У мами, звісно, була образа на тата, я так розумію, і вона казала «навіщо він тобі треба взагалі?», коли я запитував.

У мене сформувалося негативне ставлення до поняття батька в сім’ї.

А коли я подорослішав, то мені стало цікаво, що я успадкував від тата.

Я подумав, якщо побачу його дітей, то по них я ж зможу це зрозуміти! І «Таємниці ДНК» їх знайшли.

Кажуть: «Дуже пристойні люди, тому що з ними навіть дуже складно вести переговори про зйомку».

А їм же не можна сказати, хто я.

Слава Соломка в дитинстві.

— Вам так і не вдалося зустрітися?.

На жаль, не вдалося.

Спочатку зйомки відкладали через ковід, потім — через якісь обставини, а тепер ось війна почалась — і знову відклали.

— Ти не знаєш, кого знайшли? Брата, сестру?.

Точно знаю, що є сестра, це мама говорила, але очевидно є ще й брат.

Напевно, у них є й діти, це, виходить, мої племінники.

Але я не поспішаю.

Все має йти своєю чергою.

— Ти більше не ображаєшся на батька?.

У мене на тата взагалі немає образи.

Мама сказала, що він був лікарем – щелепно-лицьовим хірургом, навіть кандидат наук.

Але в нього була інша сім’я.

— Скільки тобі було років, коли вона це розказала?.

Не пам’ятаю.

А потім вона мені сказала, що він не захотів мене визнавати — от і все.

Мама сама вирішила, це було її свідоме рішення народити дитину, залишити її.

Це був її вибір.

Вона мене народила для себе.

— Ти — мамин синок?.

Я їй за щось вдячний, а за щось… От чому мене били? Вона купувала мені довідку в дільничного лікаря, і я не ходив на фізкультуру.

І це на мені позначилось дуже сильно.

Зараз я ходжу на волейбол, і мені тренер каже: «Ти в дитинстві, мабуть, мало фізкультурою займався».

Бо я в неї одна дитина, і вона берегла мене від усього.

А зараз мені не вистачає фізичної розвинутості, тому вже в 33 роки я почав займатися спортом.

— Що б ти порадив хлопчикам, які ростуть без батька? Бо таких родин багато.

А у зв’язку з війною, на жаль, буде ще більше….

Добре вчитися і працювати.

Чого я тільки не робив: я й листівки роздавав, і промоутером працював, і дошки на деревообробному комбінаті шліфував, і аніматором у нічних клубах працював.

Загалом я заробляв гроші із самого раннього віку, з 14 років.

— Тобі не вистачало на кишенькові витрати?.

Насамперед я хотів самостійності.

Хоча гроші були первинні.

Я розумів: якщо я буду заробляти, то буду абсолютно вільним.

У мене було дуже бідне дитинство.

Я навіть звертався до психотерапевта — через страх бідності.

Я пам’ятаю моменти, коли ми з мамою ходили по смітниках, діставали там пляшки, картон, щоб здавати на макулатуру.

Я ще був у колясці, це були 90-ті роки….

У мене довго був страх бідності.

Психотерапевт відкопала, звідки в мене це береться, й вона мене занурювала в той стан, у три роки, і я все розповідав, от прямо у безсвідомому стані виплакував усе, що я пережив тоді.

Усе за один сеанс.

— Ти вважаєш, що позбувся комплексу маминого синочка?.

Якось у 30 років у мене з’явилася автономність.

Я довго жив із мамою, навіть коли вже собі окрему квартиру купив.

Приблизно тоді я перестав боятися бідності.

Так вишло, що в мене тоді був професійний простій, і почалася депресія.

І я згадав пораду, яку мені колись особисто дав Іцхак Пентосевич: «Ти можеш бути краще за Урганта».

Я кажу: «Цікаво, як?».

Він каже: «Але тобі для цього потрібна енергія.

А де взяти енергію — зі спорту.

Тільки так».

Сам він бігає марафони.

І я почав бігати зранку.

Спочатку 500 метрів, потім 700.

Взимку я почав! Один, о 7 ранку.

І через деякий час вирішив переїхати, став бігати Оболонською набережною вже по 2 км і записувати відео для Інстаграм.

Підписники дивилися мої мотиваційні відео, і в мене щось почало змінюватися! Раптом мені почали дзвонити, пропонувати роботу, потім у мене трапився канал «Ера», потім – радіо, а з радіо я вже прийшов на канал «Київ».

— Ти зараз на каналі «Київ» — зірка….

Мені дали тут вирости.

Якщо на інших каналах я був на другорядних ролях, то тут я – один із хедлайнерів.

Коли я прийшов сюди три роки тому, це був звичайний комунальний канал у будівлі на Хрещатику.

Ми переїхали в новий сучасний офіс, багато чого змінилося в діяльності, й ми перетворилися на один з найкращих інформаційних каналів країни.

По Києву ми зараз — перша кнопка.

І я працюю на каналі одним із праймових ведучих першої кнопки міста.

— Чи можна сказати, що тепер у тебе робота мрії?.

Насправді я мрію вести соціальне або політичне токшоу.

Я всередині — драматичний персонаж.

Я люблю людські емоції й умію з людей ці емоції добувати.

Нічого цікавішого за це немає.

Наприклад, зробити так, щоб двоє людей зіштовхнулися між собою, і от десь у цьому всьому знайти істину, знайти справедливість.

Я від цього таке задоволення отримую! А ще я завжди мріяв бути телевізійним ревізором.

Я був би геніальним ревізором! Причому це не обов’язково мають бути тільки ресторани.

Тут — величезний простір для ідей!.