“Плакати можна вдома, коли ніхто не бачить, але не при пацієнтах”: будні дитячого травматолога на війні

Завідувачка відділення травматології однієї з дитячих лікарень Запорізької області Світлана Анатоліївна розповіла про нелегкі військові будні свого колективу, про найважчі випадки дитячих мінно-вибухових травм і що допомагає долати стрес і відчай.

Факти ICTV разом із благодійним фондом Твоя опора продовжують серію матеріалів про українських лікарів під назвою Медичний фронт.

З міркувань безпеки Запорізька ОВА просила не називати прізвище лікаря і точну назву лікувального закладу.

— Світлано Анатоліївно, з чого для вас почалася війна?.

— Як для пересічного жителя України, війна для мене почалася рано вранці 24 лютого з дзвінка дочки, яка і повідомила цю страшну новину.

У той день у мене було чергування і я збиралася на роботу.

А як для медика, війна реально дала про себе знати через кілька днів, на початку весни, коли ми прийняли першу дитину з мінно-вибуховою травмою.

— Чи вистачало вам медичних знань для допомоги таким пацієнтам?.

— Знаєте, ми ж по суті своїй мирні ортопеди-травматологи.

Звичайно ж, нам не вистачало певних навичок для роботи з такими специфічними травмами, з якими, до речі, до нас почали привозити діток ще в 2014 році, коли почали проявлятися перші ознаки війни.

Правда, тоді таких пацієнтів у нас було набагато менше.

Пам’ятаю, дуже важку дитину з травматичною ампутацією трьох кінцівок.

Ми з нею працювали десь два місяці.

Тому до лютого 2022 року ми вже знали, що таке ВАК-апарати, ВАК-системи, як працювати з такими дітьми.

Проте, коли таких пацієнтів стало набагато більше, звичайно ж, не вистачало певних знань.

Але нам дуже допомогли лікарі з військового госпіталю.

Вони нас консультували по телефону і навіть приїжджали на перших постраждалих дітей, яких ми оперували разом.

— Чи доводилося вам виконувати маніпуляції, не властиві вашій медичній спеціальності? Наприклад, замінювати анестезіологів, психологів?.

— Ні, такого не було.

Я і мої колеги працювали виключно як травматологи.

— Чи доводилося плакати від безсилля, від неможливості допомогти пацієнтові?.

— Скажу так: при пацієнтах не можна плакати, не можна показувати, що тобі емоційно важко.

Плакати можна вдома, коли ніхто не бачить.

Я ж сама мама, у якої серце рветься на частини, дивлячись на наших маленьких пацієнтів, які прийняли на себе такі неймовірні страждання… Але при нашій роботі емоції не найкращі помічники.

Це вам кожен медик скаже.

— Чи був якийсь випадок, який будете пам’ятати все життя?.

— Був.

Цю дитину, хлопчика 13 років, привезли з Маріуполя.

Він потрапив під обстріл під Василівкою, під час евакуації.

У підлітка була дуже масивна вибухова травма: пошкоджені обидві гомілки, ліве стегно, обидва передпліччя, осколок в черепній коробці.

До нас хлопчик поступив через добу після поранення, оскільки його відразу повезли в лікарню для дорослих, яка територіально була ближче.

Туди викликали наших фахівців на допомогу дорослим медиками: дитячого хірурга, дитячого нейрохірурга, дитячого травматолога.

Це була дуже важкий дитина з великими дефектами м’яких тканин, з трьома апаратами зовнішньої фіксації.

Через кожні два-три дні накладали ВАК-системи.

Ситуація була настільки складна, що ми буквально кожен день були на межі прийняття рішення про необхідність ампутації.

Навіть морально готували до цієї страшної новини маму хлопчика, яка була з нами постійно на зв’язку.

Але, слава Богу, після двох тижнів лікування ми благополучно підготували хлопчика до евакуації до Львова, а звідти за кордон.

Наскільки я знаю, закордонним лікарям вдалося зберегти дитині кінцівки.

Украина становится лидером в протезировании: сколько стоят биоруки и почему они лучшие.

— Як долаєте стрес і відчай в подібних ситуаціях? Потрібні лікарям психологи?.

— Думаю, що так, потрібні.

Але ми, як медики, тим більше дитячі, теж в якійсь мірі психологи.

До того ж у нас дуже згуртований, дружний, цілеспрямований колектив, в якому всі один одного підтримують.

Тут ще слід зазначити, що за минулі вісім з половиною місяців війни у нас не було настільки багато саме мінно-вибухової травми.

Тобто від однієї такої дитини до іншої ми мали можливість, скажімо так, емоційно відновитися.

Але, якби це був вал, як, наприклад, після трагедії на вокзалі Краматорська, звичайно ж, було б набагато важче і фізично, і емоційно.

Нелегко довелося в перші три місяці війни, коли кожен гуманітарний конвой з Маріуполя доставляв нам постраждалих від бомбардувань дітей, багатьох із запущеними травмами, які вимагали негайних операцій.

Дивлячись на них, ловила себе на думці, що все це неправильно, протиприродно, жорстоко і несправедливо по відношенню до цих дітей.

Що так не повинно бути, що це — не моя робота, це не те, чим слід займатися, що моя відповідальність — мирні переломи, мирна ортопедія.

Але коли станеш в операційній, ці думки відключаються автоматично і ти просто оперуєш по кілька годин поспіль.

Наприклад, того хлопчика, про якого я розповіла, ми оперували методично, крок за кроком, одна кінцівка, потім друга, потім третя, четверта.

І так з дев’ятої ранку до чотирьох дня.

І тоді ти вже не думаєш, що це — не твоє.

Ти просто оперуєш, просто виконуєш свою роботу.

Трое суток не выходили из операционной – спасали раненых с вокзала Краматорска.

История врача Алексея из Днепра.

Знову-таки, повторюся, у нас не було такого валу поранених і постраждалих, як у моїх колег, які працюють з дорослими пацієнтами — цивільними і військовослужбовцями.

Влітку ми навіть переорієнтувалися на цілком мирні операції.

Правда, трохи в меншому обсязі, оскільки багато сімей з дітьми поїхали, рятуючись від війни, за кордон, за межі нашої області.

Сьогодні, якщо і надходять пацієнти з мінно-вибуховими, то не в критичному стані, без ампутацій.

— Війна щось змінила у вашому характері, світосприйнятті?.

— Як і всі, або в усякому разі, як багато хто, я перестала планувати.

І ще війна дуже яскраво висвітила, хто є хто.

Чужі люди стали майже рідними.

І навпаки, ті, кому ти цілком довіряв і очікував на підтримку, кинули роботу, кинули місто і просто втекли.

І це — болісне розуміння, важкий досвід.

— Що, на ваш погляд, потрібно змінити в підготовці медичних працівників в Україні вже сьогодні?.

— На п’ятому курсі Київського медичного інституту, який я закінчила в 1985 році, у нас була військова кафедра.

Ми складали досить серйозний іспит з військової підготовки.

Півроку у нас був курс ОТМС — організація тактико-медичної служби і півроку — військова токсикологія.

Ми тоді закінчували інститут у званні молодших лейтенантів запасу.

Тому, враховуючи те, з чим зіткнулися українські медики, починаючи з 2014 року, я б повернула навчання студентів медичних вузів на військовій кафедрі.

Більше того, до тих двох дисциплін, які я назвала, ОТМС і військова токсикологія, я б додала основи військової хірургії.

Тому що для мирного травматолога і мирного хірурга це абсолютної інший тип лікування ран, переломів, пошкоджень черевної порожнини тощо, це зовсім інші підходи і обсяги.

Відновити таку підготовку і зробити її обов’язковою, на мій погляд, було б дуже важливо і актуально.

— І на завершення, що б ви хотіли ще додати до нашої бесіди?.

— Дуже хочеться перемоги і миру.

Щоб не було цих повітряних тривог, цих страшних прильотів.

Хочеться просто працювати, а не опускати в підвал дітей кожного разу, коли виє сирена.

Хочеться лягати спати і не думати про те, що можеш не пережити цю ніч.

Просто дуже хочеться просто миру….

Аби допомогти лікарям, які з лютого працюють у таких умовах, благодійний фонд Твоя опора взяв під свою опіку понад 100 лікарень у всій Україні – як прифронтових, так і медзакладів з великою кількістю ВПО.

Допомогти українським медикам може кожен, щоб вони мали і сучасне обладнання, і медикаменти.

Приходилось принимать решения и за родителей, которые были в оккупации: врач из Киевщины о лечении младенцев.