Засновник волонтерської групи «Допомога землякам» Андрій Яцків: «Аби про тебе заговорили, треба щось втнути»

Андрій Яцків захищав Україну від російського вторгнення на Донеччині й Луганщині. Був поранений, довго лікувався. Зараз живе і працює у Празі. Три роки тому Андрій створив фейсбук-групу «Допомога землякам», аби згуртувати українців Чехії для волонтерства. Цій неформальній волонтерській спільноті вдалося допомогти понад п’ятдесяти родинам, які виховують дітей з інвалідністю; організувати поїздки дітей загиблих захисників України до Праги; допомогти самотнім літнім людям харчами, а школярам, які не можуть ходити до школи під час великої війни, — планшетами. Після вторгнення російської армії група почала збирати допомогу для наших військових — уже купили StarLink для трьох підрозділів, два тепловізори, тактичні окуляри, рукавиці тощо.

Андрій віддає перевагу саме такому формату збору та наданню допомоги, випробуваному за три роки: «Я, телефон, комп’ютер і багато людей, які хочуть допомогти».

— Поки що «Допомога землякам» не є ані благодійним фондом, ані громадською організацією, але триває процес, який дозволить нам працювати офіційно, — розповідає Андрій Яцків. — Поки що все засновано на довірі. Зараз у спільноті близько чотирьох тисяч людей. Переважно це люди, які живуть у Чехії, але багато волонтерів зараз в Україні. Активно допомагають — перераховують гроші, купують потрібні речі — відсотків десять. І близько двадцяти людей — ті, кому можна зателефонувати з проханням про допомогу в будь-який час. Вони у мене в телефоні так і записані: «Світлана допомога машина», «Мар’яна допомога Долина» і так далі.

Окрім Праги, де живу я й більшість волонтерів, в Україні є три центри, де працюють наші представники, — Стрий на Львівщині, Долина на Івано-Франківщині й Мукачево на Закарпатті. Вони шукають родини, яким необхідна допомога. Ми спілкуємось із сім’єю, складаємо список необхідного, публікуємо історію сім’ї й цей список у фейсбуку. Далі всі охочі допомагають грішми, на які ми купуємо необхідні речі, або готовими передачами. Речі й харчі збираємо у Празі — так зручніше, бо більшість волонтерів живе тут. Якщо хтось в Україні готовий допомогти, я відразу скеровую потенційних доброчинців до наших волонтерів на місці.

Все, що ми отримуємо, я фотографую, роблю скриншоти й виставляю у групі. Звітувати треба обов’язково, щоб не виникало запитань. Будь-хто може зайти, переглянути надходження й витрати, погортати фото передач. За три роки, що існує група, жодна копійка не пропала. Тому якусь довіру в людей я вже заслужив.

Коли ми збираємо достатню кількість допомоги, відправляємо коробки й сумки в Україну. Маємо кількох безвідмовних перевізників, які виручають. Коли допомога потрапляє до адресатів, усе знову фотографуємо й виставляємо, аби люди бачили, що їхні гроші й речі не пропали.

— Із чого все почалося?

— Я мав мрію: організувати поїздку до Праги, де я живу, для жінок, чиї чоловіки загинули, захищаючи Україну, та їхніх дітей. Я пам’ятаю свою першу подорож у це місто, емоції, які я відчував, і хотів, аби ці діти відчули те саме.

Три роки тому я побачив відео про людей з інвалідністю, яким організували поїздку в гори. І подумав: якщо інші таке можуть робити, чому я не зможу? Написав у чеських групах про свою ідею. Відгукнулись кілька людей, із якими ми зібрались, обговорили деталі, порахували, скільки це коштуватиме, й почали збір. Спершу було важко, бо мене ніхто не знав. Я все розумію — не знаю, чи повірив би такій людині сам.

Мені пропонували зв’язатись із волонтерами, які займались такими поїздками, й передати збір їм. Але я хотів зробити це сам — це була моя мрія.

Збір тривав три місяці. Потрібно було двадцять тисяч чеських крон (понад тридцять тисяч гривень), аби привезти до Чехії дві сім’ї на тиждень. Зрештою поїздка відбулась. Їм організували гарну програму, дітям купили багато подарунків. Усі були задоволені. А далі пішло-поїхало: почалася робота «Допомоги землякам».

— Як саме ви шукаєте людей, яким потрібна допомога?

— В областях, де ми працюємо, — Львівській, Івано-Франківській і Закарпатській — у нас уже є знайомі. Щойно ми закінчуємо один збір і треба починати новий, я прошу підшукати сім’ї, яким потрібна допомога, й усе перевірити. Є обов’язкові критерії: це має бути сім’я, яка виховує одну або кількох дітей з інвалідністю; батьки повинні бути відповідальними й не зловживати алкоголем. Перевіряємо це через школи, сусідів, знайомих.

У соціальних службах я розчарувався. Були випадки, коли вони надавали нам неправдиву інформацію. Наприклад, ми організовували допомогу самотнім пенсіонерам; зібрали в Чехії, передали в Україну. На місці волонтери взяли з собою соціального працівника, який мав допомагати відвезти коробки з харчами людям, які їх потребували. Натомість ця людина скерувала допомогу в досить небідні будинки. Коли ми запитали, що відбувається, соцпрацівник відповів: мовляв, є вказівка від керівництва — показувати тільки гарні будинки, щоб вийшли гарні фотографії. Аби ними можна було похвалитись у соцмережах. Відтоді соціальним службам не довіряємо, а перевіряємо інформацію самі. Якщо все гаразд, я сам зв’язуюсь із сім’єю, розповідаю, хто ми й чим займаємось, і складаю разом із ними список необхідного: підгузки, одяг, часто — мобільні телефони, бо люди не можуть їх собі дозволити.

Часом перевірка показує, що родина не така бідна, як хоче показати. Тоді ми відмовляємо в допомозі.

— Які проблеми виникали у вашої спільноти в перші роки роботи?

— Спершу було великою проблемою, що про нас ніхто не знав. Я писав в усіх групах, просив про поширення, й багато де мене просто заблокували. Це було логічно — люди, яких ніхто не знає, просять багато. Але завдяки терпінню, наполегливості й чесності проблема була розв’язана. Втім є інша, яку розв’язати складніше: коли люди обіцяють і не виконують. Безвідповідальність дратує. Не можеш — не роби, але й не обіцяй.

А ще дратує надмір критики. Кожен прагне озвучити свою експертну думку.

— Про вас пишуть медіа?

— Не смішіть. Коли ми щойно заснували спільноту, один блогер запропонував розповісти про нас своїй аудиторії. Потім, після повномасштабного вторгнення, ми змогли передати саме з ним в Україну величезну допомогу. Що ж до друкованих або онлайн-видань, то про «Допомогу землякам» писали аж двічі. Одного разу я сам попросив про маленьку замітку в місцевій газеті. Навіть не замітку, а подяку, щоб люди, які допомагають, мали стимул робити більше. І ще раз вийшов великий матеріал у газеті.

Ми не фонд Сергія Притули, який збирає мільйони і до якого прикута увага цілого світу. Ми не втрапляємо у скандали, ніхто з нас не їздить на дорогих автівках і не відпочиває на дорогих курортах. Працюємо потихеньку. Тому ми не медійні, не цікаві для медіа. Про що їм писати — що ми розвозимо допомогу? Це резонансу не викличе. Аби про тебе заговорили, потрібно щось втнути. Але «Допомозі землякам» така публічність не потрібна.

— Як змінилась робота «Допомоги землякам» після 24 лютого 2022 року?

— Спершу ми кинули всі сили на допомогу Україні. Відправили з Праги вісімнадцять вантажівок із різними товарами. Тепер чергуємо збори: один — для сімей із дітьми з інвалідністю, один — для військових.

— У вашій спільноті переважно українці, які живуть у Чехії. А чехи допомагають?

— Так, особливо після 24 лютого. На наш заклик допомогти Україні відгукнулось дуже багато чехів. Кілька з них залишились нашими постійними жертводавцями: дзвонять, питають, допомагають. Є чехи, які, якщо порахувати, пожертвували близько десяти тисяч крон (близько 15 тисяч гривень). Я всім, із ким спілкуюся, розповідаю про нашу групу — хтось та й відгукується.

Зараз ми створюємо громадську організацію, щоб могти спокійно звертатись по допомогу чи оголошувати збір у Чехії. Благодійну організацію якщо відкривати, то в Україні, а туди я поки що поїхати не можу. Ні, я не ухиляюся від мобілізації, я комісований, але маю реальні проблеми зі здоров’ям, які не дозволяють воювати, — в мене погано працює ліва частина тіла. Своє я відвоював.

Андрій Якців в армії

— Ви не втомлюєтесь від постійних пошуків допомоги для інших людей?

— Втомлююсь і вигоряю кожен другий тиждень. Іноді опускаються руки й не хочеться нічого робити. Особливо коли люди розчаровують. Наприклад, нещодавно попросив співробітників допомогти зібрати допомогу родині з Мукачева. Я працюю на будівництві, зі мною ще чотирнадцять закарпатців. Думаю, землякам захочуть допомогти — купити прості продукти, речі. Відгукнувся один; решта за спиною перемовлялись, що чужим сім’ям допомагати не збираються… Я вже не раз хотів усе це кинути й проводити час із дружиною, замість бігати Прагою, рахувати, звітувати, передавати. Але потім згадую про тих, кому ми допомогли. Згадую, як одна жінка мені сказала: «Де хвора дитина, там хвора сім’я. Чоловіки здебільшого тікають, а мами залишаються сам на сам із проблемами. Самі тягнуть і дитину, і себе». Думаю про цих жінок, які все тягнуть, і думаю, що мені не важко — я просто трохи втомився.

— Що ви робитимете після перемоги?

— Хочу спрямувати всі зусилля на допомогу сім’ям із хворими дітьми. Їм допомога потрібна постійно. Наприклад, пані Ганна, в якої двоє дітей на візках, отримувала торік сім тисяч гривень допомоги. Вона з дітьми сама. Купити підгузки, заплатити за комунальні послуги — що залишиться?

Думав, що, можливо, почнемо знов організовувати поїздку в Прагу для дітей загиблих, але зрозумів, що про них тепер дбатиме держава й різноманітні фонди. Ще роки три-чотири їм нічого не бракуватиме, це потім про них почнуть забувати, як було з дітьми і рідними загиблих на Донеччині і Луганщині. Тоді ми почнемо з ними працювати.