Журналістка зі звільненої Снігурівки: Усе місто сіло на велосипеди й почало шукати «орків». А їх нема…

Систематичні залякування, пограбування, психологічні й фізичні тортури – цим запам’яталися російські окупанти жителям визволеної 10 листопада Снігурівки Миколаївської області.

Про те, як удалося пережити вісім місяців окупації, пресслужбі НСЖУ розповіла відповідальна секретар газети «Вісті Снігурівщини» Валентина Соколовська.

– Не хочеться про окупацію й згадувати..

– зазначила на початку розмови Валентина Ярославівна.

– 14 березня наше містечко було піддано жорстокому бомбардуванню.

15-17 березня російські війська пройшли повз Снігурівку, але багато кому в нас чомусь здавалося, що рашистів цікавлять тільки великі приморські міста – Миколаїв, Одеса, а до нас вони не прийдуть.

Звісно, це було доволі наївно, але ніхто не розумів, чого вони хочуть.

Ідея про «приєднання» до Росії нашого суто українського регіону здавалася настільки безтолковою, що ніхто не вірив у те, що росіяни можуть це планувати.

«Пронеслася тривожна чутка: ідуть!».

18 березня містом пронеслася тривожна чутка: ідуть! Для жителів Снігурівки ця новина стала шоком...

Зайшовши в місто, російські військові почали нишпорити по будинках снігурівчан.

– Нашій родині пощастило.

Рашисти на бронетранспортерах рухалися, обшукуючи хати, із двох боків вулиці.

Що шукають, не казали, але нишпорили скрізь: по кімнатах, погребах, горищах і навіть дахах.

Люди припускали, що шукають зброю або тероборонівців, – розповіла Валентина Соколовська.

– Коли підійшли до нашого будинку, то вирішили, що тут уже перевірено.

Потім під час окупації проходили з обшуком по будинках ще раз – люди казали, що рашисти шукали своїх дезертирів.

Але й другий раз, дякувати Богові, російський чобіт на наш двір не ступив.

Як зауважує Валентина Ярославівна, у перші дні окупації багато хто зміг виїхати з міста.

Втім, вони з чоловіком Володимиром Федоровичем вирішили не залишати власну оселю напризволяще.

Їхній син перебрався на підконтрольну Україні територію й, доки це було можливо, надсилав батькам передачі, завдяки яким вони і виживали.

Та згодом комунікація ставала дедалі важчою, аж поки не припинилася зовсім.

Відтак вижити подружжю допомагали сусіди.

У період окупації суттєво постраждало приміщення редакції «Вістей Снігурівщини», де певний час жили російські військові.

Вони знищили або вивезли геть усе, що було всередині офісу, повибивали вікна, із гаража вкрали редакційний автомобіль.

На щастя, Валентину Соколовську не спіткала доля багатьох інших журналістів, які залишилися на окупованих територіях і яких викрадали та піддавали тортурам, змушуючи співпрацювати із «новою владою».

– У редакції залишалися підшивки газети, а в моєму кабінеті висіла почесна грамота із зазначенням мого прізвища.

На щастя, як кажуть, «недошурупали».

І слава Богу, – каже журналістка.

«Вирізали котел, забрали пральну машинку, холодильник і телевізор».

У Снігурівці не пощастило багатьом офісам і будинкам тих людей, які виїхали з міста.

– Рашисти в перші ж дні повибивали двері в магазинах і аптеках, забрали те, що хотіли, а решту товару залишили на поталу місцевим мародерам.

З деяких хат окупанти повиносили всю побутову техніку, одяг місцевих жителів і навіть закрутки з погребів.

У одних моїх знайомих із хати вирізали і забрали котел, прихопили також пральну машинку, холодильник і телевізор, – розповіла журналістка.

Містом поширювалася інформація, що нас будуть насильно виселяти в Казань.

У пограбуванні офісів і залишених господарями будівель окупантам допомагали й місцеві мародери.

– Таких виявилося доволі багато.

У своїй більшості це були маргінали, проте, трапляються серед них і люди, яких раніше вважали пристойними.

Кажуть, російські військові дали їм зелене світло на те, щоб продавати на чорному ринку награбоване.

На жаль, у районі були й відверті колаборанти – такі, як заступниця голови нашої Баштанської районної ради, колишній мер Снігурівки та деякі інші.

Вони втекли разом з росіянами.

Цей колишній мер в останні роки працював фермером – і він єдиний, кому рашисти дозволили зібрати врожай.

Решта фермерів мусили мовчки спостерігати, як гине те, що вони виростили.

Декому поля просто спалили, – розповідає Валентина.

Наразі співробітники Служби безпеки України встановлюють особи тих, хто співпрацював із окупантами та займався мародерством.

«Облили волосся одеколоном і підпалили…».

Спочатку окупанти доволі толерантно ставилися до української мови, якою говорять місцеві.

Могли хіба що поблажливо запропонувати «гаваріть па-рускі».

Українці відповідали, що, мовляв, це не вони прийшли до росіян, а росіяни до них.

Згодом окупанти почали значно сильніше пресувати людей.

За словами Валентини Соколовської, окупаційний режим місяць від місяця ставав дедалі жорсткішим.

Якщо спочатку з окупантами принаймні можна було розмовляти, то під кінець, крім погроз і образ, ніхто від них нічого й не чув.

Старший брат Валентини Віктор Дмитрик, учитель історії на пенсії, живе у сусідньому селі Павлівка.

Коли там забирали в людей машини, прийшли і до нього.

Проте, разом із автівкою, чомусь забрали і її власника.

– Брата завезли у ще одне сусіднє село – Василівку, і там цілу добу, нічого не пояснюючи, тримали в підвалі..

Й так само, нічого не пояснюючи, відпустили, ще й віддали машину.

Проте, Віктор радів не довго: вже за тиждень знов прийшли і знов забрали автомобіль, тепер уже остаточно, – розповідає Валентина Соколовська.

– Взагалі, з машинами був якийсь жах.

Якщо на початку окупації можна було хоч кудись поїхати, то під кінець забирали кожну автівку, яку бачили, тому всі ходили пішки або їздили на велосипедах.

Ексцеси траплялися не тільки з машинами.

Одну знайому журналістки, 45-річну жінку, завезли аж у Херсон, де протримали кілька днів, а потім відпустили йти додому пішки.

Знайомого чоловіка Валентини, Валерія Вікторовича, який шукав місця, де є мобільний зв’язок, аби зателефонувати дружині, і знайшов таке місце біля річки, почали розпитувати, кому і що він «повідомляв».

Спочатку відпустили, але за деякий час прийшли до нього додому, зв’язали господаря, почали стрілянину, а врешті облили йому волосся одеколоном і підпалили.

Сліди від опіків так і залишилися в нього на голові.

З медичною допомогою в період окупації було вкрай сутужно.

Деякі лікарі кілька місяців продовжували вести прийом, але росіяни вимагали від них співпраці, й ті, аби не стати колаборантами, вибралися на вільну територію України.

По лікування доводилося звертатися в Херсон.

Продовжувала працювати швидка допомога, але в умовах відсутності зв’язку справді швидкою її назвати не можна було: щоб викликати бригаду, хтось мав піти або поїхати велосипедом на станцію «екстренки».

Крім того, виїжджати машини могли тільки в світлу пору, коли не було комендантської години.

Аптеки не працювали.

Дехто з місцевих став возити ліки з Херсона, але вони коштували в декілька разів дорожче, ніж до війни.

У день визволення вперше за вісім місяців нормально виспалися.

– Втім, дорогими були не тільки ліки.

Що не візьми.

Вся продукція була російська.

Цукор ми купляли по 70-75 гривень за кілограм! Позавчора в нас відкрився магазинчик, і там цукор продається по 35 гривень.

Для нас це – як фантастика, – каже Валентина Ярославівна.

Світла в Снігурівці немає з весни.

Тому довелося забути літом про холодильники, а взимку – про сучасні опалювальні котли.

Пощастило тим, хто мав старі, які працюють без електрики.

Крім того, немає електрики – отже, немає й телебачення, інтернету.

І хоч фронт усі місяці окупації проходив буквально в декількох кілометрах від Снігурівки, у самому містечку про те, що відбувається зовні, до пуття ніхто не знав.

Виручали ті, хто мав радіоприймачі на батарейках: такі люди ставали джерелом інформації для всіх своїх родичів і сусідів, а також людей на місцевому ринку.

«Чоловік повернувся з базару у піднесеному настрої: «Валечко, «орки» пішли!».

– Оскільки ми не знали, яка ситуація на фронті, то думали, що будемо й зимувати із «орками».

Більше того, містом поширювалася інформація, що нас будуть насильно виселяти в Казань, – розповідає журналістка.

– Особливо такі розмови поширилися після так званого «референдуму».

Із засобів масової інформації Валентина Соколовська дізналася, що в деяких населених пунктах півдня України окупанти зганяли людей на пункти для «голосування» чи ходили, озброєні, із урнами по домівках.

У Снігурівці вчинили простіше: масового голосування не проводили (долучилася лише колаборанти), а результати – вигадали.

– Буквально за день до визволення ми з сусідами балакали: та коли ж нарешті буде той наступ, коли ж нас нарешті визволять! У нашій уяві це мали бути вуличні бої абощо.

Ніхто й не міг подумати, що наступ може бути настільки дружнім до населення, – каже журналістка.

– Правда, останні два дні були дуже серйозні артилерійські перестрілки.

Але до цього ми вже звикли.

8 листопада ми з чоловіком лягли спати, і це був дуже гарний, спокійний, міцний сон.

За весь час окупації ми так добре не спали.

Вранці ми ще подивувалися такому спокійному відпочинку.

Поснідавши, чоловік Валентини Соколовської зібрався на базар – саме це місце, як колись у старовину, стало для Снігурівки головним місцем поширення новин.

Вже за пів години Володимир Федорович повернувся у надзвичайно піднесеному настрої: «Валечко, ти знаєш, «орки» пішли! Їх ніде немає – ні в місті, ні в сусідніх селах! Невже це визволення?» – захоплено говорив чоловік.

Все місто сіло на велосипеди й почало їздити вулицями, шукаючи «орків».

І не знаходили!.

– Ми взяли телефон і пішли до річки, де був мобільний сигнал, телефонувати дітям.

Діти – в радісних сльозах: «Так, мамо, тату! Скрізь в інтернеті пишуть, що все, втекли ваші «освободителі» і «хазяєва жизні! Ви вільні!» – згадує журналістка.

– А ми не могли повірити, аж поки 10 листопада не побачили наших військових.

Звідкись взялися українські прапори, люди раділи, сміялися, співали патріотичних пісень.

Пригадували, як під час окупації хтось тричі піднімав синьо-жовтий прапор на вежу мобільного зв’язку.

Перший раз у середині літа, другий раз – на День Незалежності, а третій – перед визволенням.

Перші два рази «орки» лазили їх знімати, а на третій – просто повалили вежу.

Особливо раділа визволенню молодь, яка й раніше поводилася доволі сміливо.

Так, на День Незалежності не боялася співати Гімн України.

Снігурівка зустрічає визволителів (Відео Андрія Дубчака / Donbas Frontliner).

Тортури в Снігурівці: людей підпалювали і катували струмом (Відео: BIHUS info).

– Сьогодні життя починає повертатися в наше місто.

Завозять гуманітарну допомогу, відкрилися деякі магазини.

У місті з’явився свіжий номер нашої газети «Вісті Снігурівщини» з моєю статтею про пережите в період окупації, – розповідає журналістка.

Блок галереї.

Під час окупації Валентина вела щоденник, в якому записувала найбільш драматичні епізоди – щоб пам’ять про них не забулася і не стерлася майбутніх поколіннях.

Валентина Ярославівна сподівається, що в Снігурівці нарешті все стане на свої місця, зокрема, що відновиться випуск «Вістей Снігурівщини», і що головною темою його номерів стане не війна, а відновлення міста і сіл громади.

– Сподіваюся, що скоро радість прийде й у інші українські міста.

Ми маємо родичів у Мелітополі.

Дай Боже, щоб і їх визволили.

Вони ще довше за нас мучаться.

Ждемо Перемоги і віримо в неї! – каже Валентина Соколовська.

Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ.

Фото і відео: Андрія Дубчака / Donbas Frontliner / Радіо Свобода, Віктор Ковальчук / УНІАН, Ігор Новіков, Известия, з вільного доступу.