Де і як знайти Бога під час війни

Колонка автора ТСН.ua Маргарити Антонюк.

“Сльози мої стали хлібом мені день і ніч, коли вороги говорили до мене щодня: «Де Бог твій?» (Псалом 41).

Ці слова - і є моє 24 лютого 2022 року - день, коли вперше в житті побачила війну на власні очі. Вперше відчула смерть - її запах, її звук, її дихання. Коли “стратегічний план порятунку” - відкрити тривожну валізку, поставити 30 свічок у трьох церквах чи негайно замовити онлайн сорокоуст - не працює. Від гармат із градів “руській мір” знищив дотла Ірпінь, і вже підтягується до тебе.

В твоїх планах такої опції не було. Ніколи! Коли смерть і ти дивляться одна на одну. Коли відбувається блокбастер в форматі офлайн: “Кияночка/Бучаночка/Харків'яночка і Смерть”. І слоган до блокбастеру: “І що ти зі мною зробиш?”. І ти - у головній ролі. Ніякі свічки/храми вже не діють. Від жаху ти або геть забула усі молитви. Чи навпаки, згадала те, чого і не знала, що тобі бабуся читала на ніч тихенько, поки ти засинала: “Господи, Ісусе Христе, помилуй мене грішну”.

Що це зі мною? Коли я останній раз молилася? Коли ходила до храму? Ні, до храму не ходила, бо там священник нетверезий/байдужий/некрасивий тощо. Ні, не ходила, бо конфесія не та/ікони не такі/ стільчиків немає тощо. Ні, не ходила, бо я маю три дипломи і п'ять дипломів з тренінгів “Як стати хедлайнером”, а в храмах тільки “невдахи” та “скажені ідіоти”.

І взагалі, чи не я постійно цитувала класиків про те, що Бог не живе в храмах, він живе в серці? Цитувала. Але що з моїм серцем? Чим воно наповнене, окрім жаху та неймовірним бажанням жити?? Моє серце наповнене болем і питаннями, які я до того навіть і не формулювала: “Де Бог? Чому Він не захищає мене? Чи Він забув? Чи ЙОГО МОЖЕ НЕМАЄ??” Остання фраза - найстрашніша. Бо Смерті вона дуже подобається. “Звісно, Бога немає для тебе, або Він про тебе забув”, - каже Смерть, обдаючи попелом та запахом горілої солярки. “О, Господи…”. А Смерть тільки хитає головою: “Про Машку з Яремчі - Він не забув, а про тебе забув. - І про Лялю з Франківську не забув. А про тебе - забув. Але я - не забула. Бач, я - тут, прийшла до тебе. Я несу тобі "мір…”.

“Стоп… Стоп, дорогенька! Який такий "мір??” То ж в твоєму смартфоні встиг надійти коротеньке привітання з острова Зміїний зі словами: “Руський воєнний корабль. Іди на х..й!” Наче холодною водою облили. Спочатку шок, а потім так тепло - наче гаряче. І в мозку питання: “Як це, Бог мене забув? То ні! То може це я його щойно згадала??!”. Соромно стало, бо згадала через такі лайливі слова. А що зробиш? Бо воно ж таке було в нас лайливе життя. Вибач, Господи… Смерть стоїть і дивиться на тебе, а ти вже шукаєш в розрядженому гаджеті гуцульські переспіви: “Добрий вечір, ми з України”. “То я прийшла, альо! Пішли”, - нагадує Смерть. А ти знайшла переспіви, завантажила і слухаєш. Тут ще додався відосік про Гітлера з бункеру, що скаржиться: “Чому вони наші танки на х.й посилають??” Ти розумієш, що Смерть тебе надурила, що в Бога склероз.

Якщо на Зміїному наші погранці Смерть “на х..й” послали разом із “кораблем” та “руськім міром”, то може не так все і погано? Бо якою силою вони ще могли це зробити? Чи не “коктейлем молотова” з власної волі та Божої допомоги?? “Альо!” - сердиться Смерть і скаженіє. Ти дивишся вже на Смерть іншими очима, і думаєш: “Боже, яке кончене!!!”. І починаєш посміхатися, крізь сльози. Чуєш в серці дивні цитати, що Бог завжди дає людині вибір, і не сварить за це. Хтось вибирає скабеєву з соловйовим. Хтось - світло, віру та життя. То є вибір. То є воля. Мій вибір зроблено: “І на все буде воля Твоя, Господи! А руській корабль пусть іде на… Ну туди, зрозумів, Господи”.

Прадавні християни були звичайними людьми. Мали свої болячки і проблеми. Когось радикуліт мучив, когось мама в дитинстві образила. Всі апостоли були звичайними людьми, як я і мій сусід зверху що з собакою співає, наприклад. Але коли прийшов час - і Бог запропонував їм вибір - піти з Ним чи залишитися вдома, то вони обрали Бога. І стали справжніми воїнами Світла. Навіть у темряві, у тортурах, у казематах вони не втрачали віру в Бога, віру в Світло, яке подолає темряву. І відбувалися дива. Тому що їхній вибір, їхня воля була такою - вірити і не зламатися.

Смерть гримає і тупотить своєю сокирою: “Альо, я страшна! Я несу тобі "мір"! Щас ракетами закидаю, будеш в блекауті все життя мерзнути! І діток ще твоїх зґвалтую!” А ти дивишся на неї - і тобі вже її шкода: стара, страшна, то ще й зі спічрайтерами не пощастило.

“Згадуючи це, я виливаю душу мою, бо я ходив серед великої громади, входив з нею в дім Божий з піснями радості й хваління, у гомоні урочистого святкування. Чому сумуєш, душе моя, чому хвилюєшся в мені? Надійся на Бога, бо ще буду хвалити Його, Спасителя мого і Бога мого” (Псалом 41)