Нова книга про війну в Україні: історія, яка все ще триває

З-поміж мільйонів жахливих, карколомних, а часом і надихаючих фото, які з’явилися в Україні після вторгнення Росії дев’ять місяців тому, є одне, яке вразило особливо.

Мова йде про фотографію користувача Wolf_68, який намалював графіті на стіні одного з будинків у Бучі – місті, де в березні цього року російські війська вчинили жахливу розправу над українським мирним населенням.

Wolf_68 виділяється з-поміж інших не лише тим, що для військових злочинців є доволі незвичним підписувати свої «роботи».

Медіатехнології часто визначають війни в народній пам’яті – від фотографій Метью Брейді про громадянську війну до зернистих телевізійних зображень В’єтнаму та висвітлення війни в Перській затоці на кабельному ТБ, яка видавалася настільки ретельно зробленою постановкою, що спонукала французького філософа Жана Бодрійяра зробити доволі нахабне припущення, нібито цієї війни насправді не було.

Зображення, що транслюються з України, функціонують як геть інший інструмент для його учасників.

Це конфлікт, учасники якого самі діляться зображеннями з поля битви.

І в цьому конфлікті відбувається легкий доступ до таких зображень, що породив кустарну індустрію аналізу відкритих кодів у всьому світі, в якому вже не дивно бачити, як президент України сперечається з Ілоном Маском у Twitter, або як деякі з провідних політичних союзників Володимира Путіна критикують дії російських військових у Telegram.

Війна в Україні може бути першою Twitter-війною.

Велика кількість розповідей з перших вуст, здавалося б, з одного боку, полегшує роботу традиційного військового кореспондента, бо переконливих матеріалів для зібрання не бракує, а з іншого – ускладнює її, бо що ще журналіст може сказати про війну, чого не сказали її учасники?.

До відповіді на цей виклик береться ветеран-кореспондент видання Guardian Люк Гардінґ, чия нова книга «Вторгнення: внутрішня історія кривавої війни Росії та боротьби України за виживання» (Luke Harding «Invasion: The Inside Story of Russia’s Bloody War and Ukraine’s Fight for Survival) є частиною першої хвилі розповідей про війну.

Останнє десятиліття було дуже насиченим для Гардінґа: упродовж останніх 11 років він написав вісім книг (включно з цією) на такі теми, як Джуліан Ассанж і Wiki.

Leaks, розслідування передбачуваної змови Дональда Трампа з Кремлем і вбивство російського шпигуна й критика Путіна Олександра Литвиненка.

Часто, як і в цьому випадку, він розповідає історії, які все ще продовжують відбуватися.

«Вторгнення» завершується контрнаступом України на Харків на початку вересня.

Моя копія для рецензії надійшла на початку листопада.

Якщо газетні репортажі є «першою чернеткою історії», то ця видається першим її першою редакцією.

Перебуваючи в Москві до 2011 року, коли Кремль вигнав його за нібито критичне висвітлення подій у Росії, Гардінґ здобув унікальну кваліфікацію для розповіді цієї історії.

Він був у Києві, коли розпочалося вторгнення, і більшу частину минулого року провів в Україні.

Він талановитий оповідач, і його миттєва реконструкція подій у Бучі та останніх подій на металургійному заводі «Азовсталь» в Маріуполі видається майже нестерпно жахливою і вражаючою.

І все ж, коли я підійшов до цієї книги, моє перше запитання було: для кого вона? Кожен, хто стежить за війною досить уважно, щоб купити цю книгу, уже знайомий з більшістю історій, про які в ній розповідається.

Проте книга однозначно залишає незабутні враження.

Гардінґ неодноразово повертається до ролі соціальних медіа.

Війна в Україні може бути першою Twitter-війною – а з огляду на стан речей у Twitter, можливо, й останньою.

Хоча її бойові дії були напрочуд ефективними, найбільш переконливою перемогою України була перемога в інформаційному просторі.

І Гардінґ стверджує, що ця розповідь – це зусилля всього суспільства.

Як свідчать синьо-жовті прапори, які все ще майорять на будинках по всьому Заходу, ця країна напрочуд добре вміє розповідати світові свою історію.

«Щойно перший ворожий танк виїхав у поле зору, – пише Гардінґ, – українські громадяни «тихенько потягнулися до своїх телефонів».

Звісно, ніхто не може бути кращим прикладом за Україну в плані володіння інформаційним простором, адже колишній комік став президентом країни.

Напередодні війни, коли він постійно применшував або відкидав попередження західних урядів про неминуче вторгнення Росії в Україну, Володимира Зеленського багато хто в Україні та за кордоном розглядав як небезпечного недоумка, «завжди на два-три кроки позаду того, що відбувається», як цитує Гардінґ одного з колишніх українських чиновників.

Однак, як виявилося, відразу після початку війни, Україні в її найтемніші моменти потрібен був не майстер-стратег на полі бою, судячи з усього, більшість ключових військових рішень Зеленський залишає своїм генералам, а людина, яка дуже добре вміє грати президента на телебаченні, що Зеленський і робив упродовж багатьох років у своєму телесеріалі «Слуга народу».

Гардінґ описує, як Зеленський проводить свій «майстер-клас із обміну повідомленнями та емоційного охоплення», особисто вибираючи ракурси та місця для своїх відео – часто на розчарування його помічників служби безпеки, які воліли б, аби він залишався в бункері, який добре охороняється.

Йому допомагає команда радників, багато з яких є «шоураннерами» – ветеранами телекомпанії Зеленського.

Контраст із жорстко контрольованим і цензурним медіа-середовищем Росії та її дедалі замкнутішим та непостійним президентом є неймовірним.

Війна навряд чи закінчиться найближчим часом, і Росія все ще має величезну військову перевагу, але сьогодні запеклим ворогом Зеленського є Путін, якого на світовій арені колись вважали майстерним тактиком і чимось на кшталт шоумена.

Найпереконливішим аргументом Гардінґа може бути його твердження про те, що агресія Росії проти України з 2014 року «консолідувала українську націю та ідентичність».

Останні роки Путін витратив на те, що здається ізольованим і божевільним зануренням у підручники історії в пошуках доказів того, що Україна «не є країною».

Цей аргумент і раніше не витримував критики, але своїми власними діями він, за іронією долі, вчинив дуже багато для того, щоб зробити українську національність «реальною».

Гардінґ провокаційно стверджує, що секретною зброєю України у війні є не якісь надані США ракети чи система протиповітряної оборони, а «режим соціальної організації».

Він цитує свого друга, відомого українського письменника Андрія Куркова, який описує свою націю як «організовану анархію» волелюбних індивідуалістів.

У цьому контексті передбачувана слабкість довоєнного державного устрою України – її корумповані політики та слабка центральна держава – перетворюються на сильні сторони.

Цитується й український філософ Володимир Єрмоленко, який навіть розширює цю ідею, стверджуючи, що «лейтмотивом української літератури, історіографії та філософії є протистояння централізованій ідеї держави та всесвіту».

Після того, як загинуло 50 тис.

людей, перемоги немає.

Війна – це цілковите божевілля.

Соціологи можуть не погодитися з таким узагальненням, але це книга не вибачається за тотальне прославлення української справи, що є доволі незвичайним для журналістської роботи.

Твори безпристрасного аналізу з’являться тоді, коли гармати замовкнуть.

Попри те, що Гардінґа надихають (як, мабуть, і його читачі) історії українського опору, про які він розповідає, він ніколи не втрачає з поля зору жахливої трагедії, через яку ці жертви були потрібні.

Як із сумом відповів один український військовослужбовець на запитання Гардінґа, чи переможе Україна: «Після того, як загинуло 50 тис.