Від істерики до депресії: як не загинути через емоційну нестабільність

“Я прочитала пост в однієї відомої російської актриси, яка написала: “Припиніть мені писати, я хочу співати і танцювати”. А я теж хочу співати і танцювати!”

Це слова з відеозвернення акторки Анастасії Пустовіт, які вона записала відео третього березня – за тиждень після того, як її життя перенеслося з театральної сцени в підвали окупованого Немішаєвого.

“Був один момент – ніч, коли дуже сильно бомбили, коли ти прикриваєш дітей собою, тому що тобі своє життя не дуже важливе, – каже Анастасія. – Я записувала голосове хлопцю, що пісєц, мені дуже страшно, я не знаю, що буде далі. Я відчувала, що от-от розплачусь. Спробувала поплакати, аби мені стало легше – і не змогла”.

Стан дівчини почав непокоїти навіть її батьків: здавалося, що їй не потрібен ані сон, ані їжа. Головне – справа: Анастасія волонтерила, допомагала забезпечити односельців ліками та продуктами. Коли з Немішаєвого з’явився зелений коридор, Настя відмовилася їхати. І лише наполегливість батька змусила дівчину залишити окуповане село. Відтоді життя Насті перетворилося на емоційні гойдалки – від оптимістичного піднесення до суцільної апатії і болючих нервових зривів.

“Коли ти опиняєшся в ліжку теплому, коли в тебе є можливість прийняти теплий душ, отоді тебе розмазує просто в дрантя, – згадує дівчина. – Я дуже схудла, був час, коли зник сон, а потім – постійно істерики, невпинні, прям на межі”. 

Емоційні гойдалки – атракціон, на якому зараз катається більшість українців. 

Попри відсутність офіційної статистики, незалежні опитування доводять, що відсоток людей, які відчувають ознаки межового розладу особистості (так званої емоційної нестабільності) від початку війни збільшився вдвічі, а психологи зазначають, що кожен другий клієнт скаржиться на нервові зриви. І в цьому немає нічого дивного.

“Емоційні гойдалки – це коли людина швидко переходить з одного емоційного стану до іншого. Наприклад, я зараз можу відчувати радість, а за хвилину –  горе. І я не знаю, в якому стані я опинюся за мить. Якщо ви відчуваєте ці гойдалки і не можете впливати на них, вам потрібна допомога”, – зауважує психологиня Оксана Зайцева. 

Тригером для різкої зміни настрою може стати все, що завгодно. Людина не може передбачити, коли вона “пропустить удар”. “Пам'ятаю, ми якраз скупили все дитяче харчування в магазині в Немішаєвому, і в нас більше не лишилося. І коли ми з мамою приїхали до Львова і побачили полицю, де його було вдосталь, ми дуже довго плакали”, – пригадує Настя Пустовіт. 

Може здатися, що ця проблема притаманна лише емоційним людям, але від неї не застрахований ніхто. “Якщо поруч із вами інтроверт, ви можете навіть не помітити, який емоційний стан в нього зараз. Нібито зовні все нормально, нічого не відбувається, а всередині цілий вир емоцій, які зупинити практично неможливо”, – пояснює психологиня Ольга Зайцева. 

Несподівані сплески емоцій в публічних місцях, нездатність стримати сльози або істерики, різке зниження цікавості до навколишнього світу – це симптоми емоційних гойдалок. Головна причина таких розхитувань – перенапруження нервової системи. Чим довше стискається ця пружина, тим потужнішим буде поштовх до емоційного зриву. 

Акторка Алла Мартинюк волонтерить від 2014-ого. Емоційне перенапруження вона відчула задовго до повномасштабної війни. “На мені був дуже великий обсяг задач. Ми розлучилися з чоловіком, я залишилася сама з двома дітьми, мала багато працювати, і плюс ще волонтерство, – ділиться пережитим Алла. – Я їздила раз на місяць на передову, а в 2015 році взяла під опіку 100 дітей. Я відчула, що надто важко, і почала лягати в лікарню раз на рік через емоційне вигорання, бо в мене передінсультні стани почалися”. 

Та це були ще квіточки – емоційне напруження, яке жінка почала відчувати під час війни, всерйоз і надовго вклало її на лікарняне ліжко: "В мене було таке, що я півтора місяці хворіла, в мене температура 38, горло боліло, гайморит, я здаю кров – аналізи в нормі, лікарі взагалі не розуміли, що зі мною робити". 

Довелося лягти під крапельницю. 

“За кожною емоцією стоїть дуже великий біохімічний процес. І коли наша психіка хитається туди-сюди, тіло наше здає. Воно вимикається, воно каже: все, поставимо на цьому крапку, йди відпочинь, – пояснює процес Ольга Зайцева. – Тому емоційне виснаження стається там, де людина не здатна керувати собою і своїм настроєм”. 

Про те, що вона більше не може контролювати свої емоції, Анастасія Пустовіт дізналася під час чергового емоційного зриву: "Подруга попросила мене прийти на телебачення у Львові, щоби я розповіла свою історію. І потім, коли це інтерв’ю вийшло, мене почали хейтити. Мовляв, ми актори, тож усе це ми можемо вигадати – нібито в мене немає права на негативний досвід, бо я акторка і можу це зіграти. В мене була істерика: кожне слово сприймаєш як удар, тому що ти ще й виїхав до Львова, ти й так себе звинучачуєш… Мені стало дуже погано, та я не могла ані плакати, ані кричати, бо в сусідній кімнаті спали батьки".

То чи можна зіскочити з цього небезпечного атракціону? Нейробіологиня Вікторія Кравченко радить спершу взяти під контроль власне тіло: "Якщо ми не можемо вплинути на зовнішні обставини, то хоча б в межах свого організму треба мати якісь ритуали, які стабілізують психіку і залежать тільки від нас". 

Може, ми співаємо якусь пісню певний час чи робимо самомасаж, якусь гарну зачіску чи макіяж – тобто якісь дії, пов’язані з відчуттям власного тіла. Повернення контролю над тілом допомагає знизити негативні наслідки для психіки. 

З часом Анастасія Пустовіт змогла створити певний ланцюжок дій, які допомогли повернути психіці рівновагу: "Я встаю зранку, не чищу зуби, не вмиваюся, просто йду в улюблену кав’ярню, беру каву, викурюю цигарку, і тільки тоді я можу нормально відповідати на дзвінки. Це мій ритуал, який я запозичила безпосередньо зі своєї професії, з минулого життя. Я дозволила собі ходити по музеях, гуляти вулицями, отримувати насолоду від їжі".

Алла Мартинюк, яка потрапила до лікарні через емоційне вигорання, теж врешті решт усвідомила, що не можна жити самою війною: "Я так собі допомогла нещодавно: викричалась, витанцювалась. Прокидаюся зранку і розумію, що в мене якийсь інший стан – стан життя! Я Алла, і моє життя – це дорога, яка непередбачувана, екстремальна, цікава, від якої мої емоції просто зашкварюють і постійно змінюються то вгору, то вниз, але я живу далі".