Американський тренер: Українська армія - найкраща в світі, а українці - неймовірні люди!

Війна росії проти України завдала великого удару по українському футболу. Багато людей втратили робочі місця, стадіони та бази зруйновані, а деякі легіонери та іноземні тренери були вимушені покинути країну. Проте, не обов’язково мати український паспорт, щоб бути патріотом України. Прикладом слугує американець Денніс Люкенс, екс-тренер херсонського Кристалу та миколаївського Суднобудівника.

"Я дуже люблю Україну і те, що там відбувається дуже важко сприймати. Кожної суботи я безкоштовно вів англійський клас для маленьких українців. Мене просили про допомогу вчителі і я допомагав їм. Я дуже переймаюся за дітей, адже більшість не має ні світла, ні води, ні їжі – і це жахливо", - розпочав Люкенс.

- Як пройшов Ваш ранок 24 лютого?

- Як і всі, я бачив новини про ймовірне вторгнення, але не звертав на це великої уваги. Ми з сім’єю жили в Миколаєві, у нас був великий будинок. 24 лютого о 5 ранку я прокинувся від того, що мій будинок почало трясти. Перше, що спало мені на думку, це те, що в мій дім потрапили крадії, але ні – в мій дім прийшла війна. Мій будинок здригався від вибухів у аеропорті, що був неподалік від нас. Я відкрив новини і дізнався, що цей аеропорт повністю розбомбила росія, проте удару зазнав не лише він. Вибухи лунали в кожному куточку України. Я зібрався і одразу пішов у банк, вистояв чергу з двох людей і отримав свої гроші. Ми вирішили їхати до Польщі, тож потім я пішов на заправку. Мені довелося ходити туди двічі, адже того, що я приніс перший раз було замало, щоб їхати до Польщі. Коли я вдруге йшов за пальним там стояла черга із сотні людей, а проходячи через банк, я спостерігав як близько 60-70 людей чекали на свої гроші. Я дякую Богу, що прокинувся так рано і встиг все зробити. Ми зрозуміли, що нам до Молдови найближче, тому вирішили поїхати туди. Коли ми були на кордоні там вже були російські солдати з кулеметниками. Я безмежно нервував, адже я маю американський та ірландський паспорти. Я показав їм їх, вони принесли  мені певні проблеми, але все ж таки кордон ми перетнули. Ми зупинилися в Молдові, але я дуже переймався за Україну. Нам довелося лишити машину там і взяти автобус до Румунії, полетіти в Туреччину, і аж потім до Ірландії. Протягом цієї нелегкої дороги ми жили в 16-ти різних готелях тому що ми не мали де зупинитися.

- Вам страшно, коли почалася війна? Щовідчували, коли тікали з України?

- Мені не було страшно, я був рішучим. Я маю 7-ми річного сина, тож я не міг бути наляканим. Мій син – українець, він народився та ріс у Миколаєві, а його мати українка. Я не знав, що станеться з нами в дорозі, але я знав, що треба їхати. Звісно, я трохи хвилювався, але рішучість взяла гору наді мною. Нам безмежно пощастило, і я дякую Богові за це.

- Як Ви розповіли сину, що сталося?

- Коли наш будинок здригався від вибухів, він міцно спав. Я повернувся додому і ми одразу поїхали. Я сказав йому все, як є. У світі зараз війна і це жахливо. На щастя, він не бачив ракет, вибухів чи солдатів.

- Що ви думаєте з приводу російської пропаганди?

- Я прожив в Україні 16 років! Я - футбольний тренер. Ми автобусом подорожували країною, коли мали виїзні матчі. Я був у Маріуполі, Донецьку, Криму –  всюди! Я ніколи не бачив нацистів і всіх тих несинітниць, що вони говорять. У Миколаєві більшість розмовляє російською. Я навчився російській теж, тому що більша частина команди розмовляла саме так. Увесь світ бачить реальну картину. Ніхто не хоче бути частиною цієї ганебної країни. Ми всі бачили відео, на якому люди раділи, що Херсон звільнили. Я не вірю в цю маячню. Я хотів би сказати погані слова, але не хочу, а описати росіян іншими словами – я не можу.

- Яке українське місто Вам запам’яталося найбільше?

- Я жив у Миколаєві – це прекрасне місто. Я дуже люблю Херсон, кожного дня слідкую за новинами і коли я побачив, що Херсон - вільний, був безмежно щасливим. Я працював там головним тренером футбольного клубу Кристал і весь персонал був дуже дружнім зі мною. Люди зупиняли мене на вулиці, віталися. Одна дівчина пригостила мене кавою, а водій автобуса, на якому я їздив кожного дня, привітався до мене та не взяв грошей за проїзд. "Американський футбольний тренер в Україні" - саме такі заголовки були в усіх газетах. Я обожнював це місто саме за його людей. Коли Херсон звільнили, ми побачили, що орки лишили за собою зруйновані будинки, школи та  дитячі садки. У нас із сином був улюблений торгівельний центр, де ми проводили вихідні. Там було безліч магазинів, ігрових майданчиків, ресторанів. Зараз все це зруйновано! Я обожнюю Україну! Я люблю Київ, я люблю Львів. Я любив їздити в Буковель кататися на лижах.  Я любив їздити до Криму у відпустку. Крим – це Україна! Він ніколи не був і не буде російським.

Я був усюди, і найкраще, що є в Україні – це люди. Я багато подорожував світом і сміливо можу сказати, що українці – найкращі. Люди часто говорять про корупцію в Україні, про українські мафії та злочинність. Ми можемо поїхати в Америку - Нью-Йорк або Лос-Анджелес  і ми побачимо ті самі речі. Увесь світ стикається з цими проблемами. Люди в Україні дуже щирі та добрі. Вони безмежно гостинні та дружні, а українки, безумовно, - найгарніші! Багато людей стали мені дуже близькими.  Я грав в футбол кожної неділі. Всі підходили, тиснули мені руку та обіймали. Усі були зі мною дуже щирі та дружні, і в цьому вся Україна.

- Чи підтримуєте Ви з кимось зв’язок?

Так, звісно! Я багато за ким слідкую в Facebook. Я маю в друзях одну жінку, що допомагає солдатам,  вона – героїня. Я стежу за хлопцем у Фейсбуці, який з початку війни одразу ж пішов на фронт. У нього була фотографія, де він  зі своїм другом у військовій формі з гранатометами, а на їхніх обличчях густа борода. Ці хлопці борються за незалежність та свободу своєї Батьківщини. Вони мають незламний дух – це і є Україна. Я вважаю, що українські солдати неймовірні! Мій син мене якось запитав: "Яка армія найкраща в світі?" і я без вагань відповів, що це саме українська армія. Я, як американець, міг сказати про свою, але я можу закластися, що такого духу, як в українців – немає ні в кого. Я не приклоняюся перед королевою, я не приклоняюся ні перед ким, але коли побачу своїх знайомих-військових з України - низько вклонюся їм, тому що вони неймовірні.

- Маєте бажання повернутися до України після закінчення війни?

- Я дуже хочу повернутися, але я не знаю чи є куди. Мій дім в Миколаєві знаходиться за 45км від Херсона і зараз він на окупованій території. Я навіть не знаю, що з ним. Я дивлюся на фотографії з України та починаю плакати, мені дуже важко усвідомлювати все, що відбувається. Мій син українець, а його мати – українка і всі ми хочемо повернутися. Я хочу зустріти всіх своїх знайомих, я хочу жити в Миколаєві, грати у футбол по неділях і бачити своїх друзів. Мені зараз важко дивитися на світлини зруйнованих будівель, як буде в житті –  не знаю. Безумовно, це закінчиться погано для того, хто це почав. Я не хочу говорити його ім’я, тому що воно викликає в мене огиду. Світ має змусити його відплатити за все те, що він накоїв. Я впевнений, що Україна відбудується та стане ще сильнішою. Я обожнюю Україну та українців. Дивлячись відео, як люди раділи, коли звільнили Херсон, не виникає інших слів, як: "Back to fucking russia! Leave Lugansk! Leave Donetsk!", і коли вони підуть, вони будуть змушені виплачувати гроші Україні. Мені дуже шкода вбитих жінок, дітей та солдат – їх не повернути. Це жахливо. Вони (росіяни) всі брехуни!

- Ви маєте спільні світлини з Андрієм Шевченком і Олександром Петраковим, підримуєте з ними зв’язок?

- Так, ми знайомі. Коли я провів 12 матчів на чолі Кристалу, щоб тренувати далі, мені сказали отримати ліцензію УЄФА. 28 000 американських тренерів, проте лише 4 з них мають цю ліцензію і я входжу в їх число. Я дуже пишаюся цим! Я відвідував курси, щоб отримати цю ліцензію. Ми мали обідню перерву і я вирішив почитати. Хтось тягне мені руку і говорить: "Здравствуйте, я Андрей", я підіймаю голову, а це Шева! Біля мене стояв Андрій Шевченко! Від хвилювання я забув усі слова, які знав, проте зібрався і відповів. Ми мали дуже приємну розмову. На останок він сказав, щоб я звертався до нього, якщо матиму якісь проблеми або питання. Я маю фото з президентом УАФ Андрієм Павелком, Олександром Петраковим та ще з багатьма іншими. І всі вони були дуже люб’язні зі мною.

- На жаль, наша збірна (Україна - ред.) не зіграє на Мундіалі, чого не вистачило комнаді для здобуття путівки на головний турнір чотириріччя?

- Зараз дуже важкі часи в української збірної. Українські клуби не мали хорошої підготовки, через війну. Хлопці грали на емоціях. Погляньте на мене, я дорослий чоловік, але я також плачу, як і вони тоді. Вони мають серце, велике українське серце. Національна збірна дуже сильна, але в такий час було дуже важко.

- Хто Ваш фаворит на Мундіалі?

- Якби вийшла Україна, я би однозначно вболівав за неї. Я – американець і зростав в Америці. Саме там я грав у професійний футбол і був спортивним директором. Тому я буду вболівати за збірну США.

Запис інтерв'ю відбулася 19 листопада, напередодні відкриття чемпіонату світу. А вже сьогодні, 3 грудня, збірна США зіграє в 1/8 фіналу проти збірної Нідерландів.

Довідка

Денніс Роберт Люкенс - колишній американський футболіст, тренер. Має американське та ірландське громадянства. На професіональному рівні грав за Бостон Сторм, який сам і заснував.

По завершенні кар'єри гравця розпочав тренерську діяльність. З 1988 по 1991 рік тренував футбольну команду Бриджвотерського державного університету. Був помічником головного тренера у клубі Каліфорнія К'югарс, а також очолював рідний для себе Бостон Сторм та Бей Ареа Сілс. Певний час був головним тренером олімпійської збірної Сент-Люсії У листопаді 2012 року призначений на посаду головного тренера українського друголігового клубу Кристал Херсон. У січні 2014 року був одним з шести американських тренерів, які тренували професіональні клуби в Європі.

Працював Директором тренерів Юнацької футбольної асоціація Массачусетса, а також — у Федерації футболу США.

З липня 2016 року з перервами очолював Суднобудівник Миколаїв.

Анастасія Большакова, Чемпіон