«Дождь», що хотів стати ковчегом, але перетворився на потоп

Гучний скандал із російським телеканалом «Дождь» закінчився слізьми генеральної директорки Наталії Сіндєєвої. Своє емоційне звернення до ексспівробітників — звільненого Олексія Коростельова та двох його колег, що звільнилися самі на знак протесту — Сіндєєва завершує словами: «Я хочу залишатися людиною, а не гівном…»

Тож хочу висловити свою позицію про те, яким чином можуть залишатися людьми, а не гівном ті громадяни Росії, які декларують свою антивоєнну і антипутінську позицію.

Війна — це період розмитості етичних кордонів, і водночас період однозначності. Війна — це період, коли складність і багатогранність світу звужується до бінарної системи числення, де є тільки два значення: 1 або 0 — «свій» чи «чужий».

Окремими винятками з цієї системи є ситуації, де бінарна система перетворюється на невизначеність того, хто ти є — «свій» чи «чужий». Цими винятками є, наприклад, робота розвідувальних органів та їхньої агентури в середовищі супротивника або дії корупційних груп, які наживаються на війні.

Оскільки ми не розглядаємо команду телеканалу «Дождь» ані як шпигунське кубло (я не можу стверджувати, що телеканал ним не є, але не буду говорити так, доки не підтверджено зворотне), ані як корупційну організацію, то природним буде припустити, що телеканал «Дождь» існує в тій самій бінарній системі, де він є або «свій», або «чужий».

Так влаштована еволюція і наш механізм виживання. А оскільки проти українського народу ведеться геноцид, то можливість відрізнити «свого» від «чужого» є для нас, українців, життєво важливою.

Те саме можна сказати і про народи країн Балтії та Європейського Союзу, оскільки російська агресія декларована не тільки проти України, а проти всього західного світу, на чому не втомлюються наголошувати російські пропагандисти. Система розпізнавання «свій — чужий» настільки ж важлива і для інших націй, які перебувають під потенційним ударом з боку Кремля.

Іншими словами, якщо ти не комбатант — це ще не означає, що ти можеш дозволити собі бути «над сутичкою». Про неможливість і безглуздість обрання такої моделі поведінки добре й детально написав Отар Довженко.

Війна йде між Росією та Україною. Росія засипає всіх без винятку українських громадян ракетами і дронами-камікадзе, не розбираючи, хто комбатант, а хто ні. Хто дитина, а хто дорослий. Чи потребує українець енергії для роботи медичного апарату, що забезпечує його життя; чи може посидіти пару днів без світла, води й опалення.

Це війна на винищення. Єдиною можливою відповіддю на геноцид може бути виключно насильство, спрямоване на агресора та на всіх, хто свідомо чи несвідомо його підтримує.

Що стосується Олексія Коростельова, поведінка якого і стала тригером до ситуації (наголошую: не причиною, а саме тригером), його водорозділ в абсолютно іншій площині. За словами самого Олексія: «Жаль ли мне брошенного всеми голодного мобилизованного (о них шла речь)? Да. Путин красавчик? Нет. Кажется, водораздел проходит где-то тут».

Якщо перефразувати таке формулювання, то «Путін, звичайно, не красавчік, але мені шкода мобілізованого». Для мене, багатьох моїх співвітчизників і колег таке формулювання «вододілу» абсолютно точно і на 100% не відповідає статусу «свій», а отже воно відповідає статусу «ворог». Ось і все.

Поза всяким сумнівом, черговою відмовкою російських лібералів є слова: «Ну, з українцями все зрозуміло, вони все сприймають емоційно, але от латвійці погарячкували». Це критична помилка, на мій погляд, адже система «свій — чужий» для латвійців сенситивна й актуальна як ні для кого іншого. Щоби зрозуміти це, подивіться фільм-мок’юментарі Бі-бі-сі World War Three: Inside The War Room.

Однак «Дождь», який мав стати ковчегом для російських ліберальних медійників, щедро забезпечених грішми європейських платників податків, став «чужим» не тільки через помилку одного Коростельова. Так, наприклад, 5 липня 2018 року кореспондентка телеканалу «Дождь» Лілія Яппарова, яка працює у виданні Meduza, розповіла глядачам телеканалу, що її джерела повідомили її про існування приватної військової компанії «Патріот».

Лілія Яппарова тривалий час пише про Євгена Пригожина і групу «Вагнера» і є однією із найкращих у світі спеціалістів із пригожинських найманців. У березні-квітні 2022 року вона робила репортажі для видання Meduza, в тому числі про звірства російських військових у Київській області.

Але у 2018 році саме телеканал «Дождь» став першоджерелом інформації про ймовірну причетність приватної військової компанії «Патріот» до вбивства журналістської групи Орхана Джемаля в Центральноафриканській республіці.

За рік до того сайт телеканалу «Дождь» поширив інформацію про появу іншої приватної військової компанії «Туран», републікувавши цю інформацію із сайта «Московского комсомольця», який обслуговує інтереси Головного розвідувального управління Міністерства оборони Росії.

Обидві назви — «Патріот» і «Туран» — виявилися фейковими прикриттями для бійців сил спеціальних операцій армії Росії, які зрозуміли, що, використовуючи бренд приватної військової компанії, можна спокійно й безкарно вбивати, ґвалтувати та знущатися над тілами вбитих. В подальшому «легенда», яку створювали у штабі армії Росії, так чи інакше спростовувалася в медіа, причому часто тими самими медіа, які повідомляли про існування цих приватних військових компаній.

Тож щонайменше російських журналістів використовували втемну, згодовуючи їм дезінформацію, яку вони потім поширювали. Так вони стали знаряддям у руках ворога.

Те саме стосується й масових публікацій новин із посиланням на агентуру російських спецслужб на окупованих територіях України. Так, наприклад, у публікаціях сайту телеканалу «Дождь» посіпаку російських спецслужб Дениса Пушиліна цитують близько 500 разів, а агресію Кремля проти України системно іменують «украинский кризис».

Можливо, фраза Олексія Коростельова була помилкою, на яку кожен журналіст може мати право. Але рішення Національної ради з електронних медіа Латвії ґрунтувалося принаймні на трьох задокументованих «помилках». Я ж можу назвати сотні таких помилок, на які «Дождь» не звертав уваги, бо до 24 лютого 2022 року його ніхто не збирався за них карати.

Система розпізнавання «свій — чужий», яка спрацювала в Латвії, має глибинне й тектонічне значення для всієї європейської системи підтримки російської ліберальної опозиції.

У Європейському парламенті регулярно й гучно лунають заклики відкрити офіційний офіс російської ліберальної опозиції при європейських міждержавних інституціях. Зокрема у самому приміщенні Європарламенту.

Так, за словами російського експерта Федора Крашенинникова, визнання Європарламентом російської опозиції та її лідерів у Європі могло б надати таким лідерам легітимності. Оскільки, за його ж словами, ні Форум вільних народів Росії, ні з’їзд колишніх депутатів під проводом Іллі Пономарьова, ні навіть Форум вільної Росії такої легітимності не мають.

За логікою російських опозиціонерів, оскільки вони живуть на території держав — членкинь ЄС і держави — членкині ЄС визнають їхні документи та перебування на своїй території, то кому, як не Європарламенту, визнати перебування у своїх приміщеннях офіційного представництва російської опозиції?

Однак тепер, після рішення Національної ради з електронних медіа Латвії, яка також є державою — членкинею ЄС, російська ліберальна опозиція закликає не визнавати та ігнорувати таке рішення. Ба більше, латвійську владу вже порівняли і з путінським режимом, і з ультрарадикальними русофобами.

Постає питання, чому російська ліберальна опозиція так прагне отримати від Євросоюзу бажану легітимність, але відмовляється прийняти рішення цілком легітимного європейського регулятора, яке їй не вигідне.

Відповідь на це питання проста: у системі «свій — чужий» російська ліберальна опозиція ніяк не може визначити своє місце. Причиною такої поведінки є величезне бажання сподобатися російській аудиторії, підгодовуючи її стокгольмський синдром щодо путінського терористичного режиму, замість лікувати цей синдром.

Замість переконувати російську аудиторію в неприпустимості активної співучасті у злочинах проти українського народу, цю аудиторію намагаються «купити» співчуттям до мобілізованих безправних рабів, яких терористичний режим змушує чинити геноцид.

У своєму відео, крізь щирі сльози, Наталія Сіндєєва говорить, що «телеканал не бл&довал никогда», і просить своїх співробітників повернутися. Тому що Сіндєєва вважає «бл&дством» не підтримку російських мобілізованих, а зраду своїх же колег.

Саме тому в цій її заяві є доказ, що Сіндєєва розуміє, як працює система «свій — чужий». Вона знає, що «своїх» зраджувати не можна. І від цього їй дуже погано. І вона не може стримати сльози. І я її щиро розумію.

Але якщо ти розумієш, що таке «свій — чужий», то ти маєш зрозуміти й те, як це працює в період війни на макрорівні.

Те, що телеканал і ті, хто його підтримує, роблять зараз, є доказом того, що всі ці люди не змогли обрати сторону. Вони свідомо хочуть обрати третій шлях і просувають свою стратегію, критикуючи уряд Латвії за те, що йому не подобається риторика на підтримку злочинців, що беруть участь у геноциді.

На жаль, ми не можемо цього допустити.

Єдиним варіантом майбутнього для Європейського континенту може бути виключно військова перемога України над Росією і трансформація Російської імперії у щось інше.

І саме про трансформацію Росії в це «інше» я готовий дискутувати і з представниками телеканалу «Дождь», і з будь-якими росіянами, які можуть прийняти для себе невідворотність української перемоги, яка може бути здобута виключно насильством проти агресора — тобто вигнанням з українських земель, взяттям у полон, пораненням або ж убивством військовослужбовців російської армії.

Ось це і є наш вододіл, а не слова Коростельова, що «Путін — не красавчік». І це має стати вододілом для будь-якої цивілізованої нації, починаючи з Латвії і закінчуючи кожною державою — членкинею Євросоюзу.

Телеканал «Дождь» може існувати далі. Так само як і народи, що населяють Росії,  продовжать своє мирне і спокійне існування. Але тільки після перемоги України і трансформації імперії в нормальний, безпечний для всіх навколо стан.

Якщо «Дождь» знайде в собі сили трансформуватися, змінитися і знайти себе в координатах «свій — чужий» — його мовлення має бути відновлено. В тому числі, можливо, в рамках того, що міністр культури Олександр Ткаченко називає «інформаційний Рамштайн», на умовах і в межах редакційної політики, узгодженої з Україною.

Фото: телеканал «Дождь»