Два прохання до міністра культури, або Чим закінчився похід в Національний музей історії

Відвідали у Національному музеї історії виставку «Церква Богородиці Десятинна: архітектурно-мистецький образ» і неочікувано отримали майстер-клас з денаціоналізації державної історії України.

Який вигляд це має? Пояснюємо на ключових прикладах.

«Десятинна церква була головним державним і релігійним центром Русі», – читаємо у супровідній інформації до експозиції.

Що це за така держава «Русь» – пояснень немає.

Але відповідь можна знайти на сайті музею: «Русь – перша держава східних слов'ян».

Отже, все у відповідності до головного імперського міфу про спільну колиску братніх народів та наративів путінського опусу «Про історичну єдність росіян та українців»: «І росіяни та українці – один народ, єдине ціле».

Чому ж так? Адже всю цю імперську брехню про «общерусскую» історію, якою століттями намагалися переробляти україців на затюканих малоросів, і яка врешті-решт призвела до нинішньої варварської війни, ще 1904 року спростував академік Михайло Грушевський.

Він науково обгрунтував, що творцем тисячолітньої княжої Русі (Київської держави або ж України-Русі – за термінологією Грушевського) був український етнос:.

«Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності… ми знаємо, що Київська держава, право, культура..

були утвором однієї народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської…».

Постає питання: Чому на 10-му місяці повномасштабної війни Національний музей історії створює експозиції на основі ідеологем Кремля, а не наукових висновків академіка Грушевського? Тим паче у темі, якою московський диктатор обґрунтовує варварську агресію, декларуючи що «російська армія воює на своїх історичних землях».

Постає питання – а як з’явилися такі кадри в державних музеях?.

Адже на початку ХХ століття фундатори української музейної справи, видатні науковці – Федір Ернст, Вадим і Данило Щербаківські.

Микола Біляшівський – у своїх працях і при створенні музейних експозицій (серед яких і експозиція нинішнього музею історії України) стояли на засадах вчення Михайла Грушевського.

Так брати Щербаківські у своєму фундаментальному дослідженні «Українське мистецтво» про Десятинну церкву пишуть в контексті українського кам’яного будівництва (не стилю – авт.) періоду княжої України-Русі.

Чому ж у нинішній експозиції Національного музею цей період трактують інакше: «Церква Богородиці Десятинна – найдавніша пам’ятка руської архітектури».

Чи багато відвідувачів знають що це за такий період «руської архітектури»?.

Чи причетний він якимось боком до України, чи то так називається давній період «російської архітектури», як наполегливо вчить «русскій мір»?.

Упевнені, що небагато.

На 10-му місяці повномасштабної війни Національний музей історії створює експозиції на основі ідеологем Кремля.

Видатний мистецтвознавець Федір Ернст у 1918 році про Десятинну церкву також писав у контексті української історії та культури, чітко пояснюючи: «Є два періоди злету української культури – у часи великих київських князів і в добу гетьманування гетьмана Мазепи».

Але Федора Ернста невдовзі розстріляли, Данила Щербаківського замордували як і багатьох інших українських музейників, які стояли на засадах Михайла Грушевського.

Сталося це тоді, коли за справу історії взявся головний комуніст СРСР Йосип Сталін.

Отоді й почалося.

1934 року за підписом Сталіна, Жданова, Кірова вийшла директива із забороною розглядати історію «Великороссии» окремо від історії «других народов СССР», насамперед українців.

Негайно після вказівки з Москви більшовицький міністр освіти УРСР Володимир Затонський у виступі на сесії Всеукраїнської академії наук проголосив: «Ми будуємо в Україні культуру соціалістичну, що її носієм є український пролетаріат.

Ось чому ми так різко розходимося в будівництві української культури з тими, хто намагається провести безперервну золоту нитку від великокняжої Київської України-Руси через Петра Могилу, «батька» Хмельницького, Центральну Раду і до наших днів».

Отак стартувала потужна війна зі вченням Грушевського і його школою.

Твори академіка забороняли, вилучали з бібліотек, за зберігання чи читання суворо карали.

Найзавзятіші вороги Грушевського очолили головні університетські кафедри України, пропагуючи «единую и неделимую» історію братніх народів.

Доктор історії Ярослав Дашкевич (послідовник вчення Грушевського, який відсидів за це в Караганді вісім років ув’язнення) у своїх спогадах про боротьбу зі вченням Михайла Грушевського наводить приклади «гріхів і злочинів», якими паплюжили академіка.

Приміром, керівна професура Київського університету звинувачувала Грушевського в «ігноруванні історичної близькості українського і російського народів, твердженні, що Русь належить тільки історії України і не була спільною колискою трьох народів…».

Професура Львівського університету викривала вчення Грушевського як таке, що «засмічує голови студентів націоналістичним мотлохом…, він трактує Росію лише як сусіда, чужинця…».

У Львові на загальноміських зборах інтелігенції 1946 року поет Микола Бажан назвав школу Грушевського «резервуаром, звідки черпають водицю отруйну недобитки бандерівського підпілля».

Того ж року упродовж лише вересня-листопада у Львівському університеті студентам і професурі сім разів прочитали антигрушевську лекцію на тему «Викорінити наслідки буржуазно-націоналістичного перекручування історії України»….

Отак розгортався широкий фронт боротьби «нібито з Грушевським та його школою, а по суті з правдивою та об’єктивною історією України» (доктор історії Ярослав Дашкевич).

І, відповідно, поставала численна армія нових кадрів….

Відтоді ж, як пояснює доктор історії Михайло Брайчевський (послідовник школи Грушевського, дисидент), «у радянській науці поступово створилося переконання, що минуле можна конструювати на свій смак і розсуд, і що історичною істиною є директива начальства».

Вочевидь, саме з допомогою подібної директиви сконструйовано ще одну тезу у текстах нинішньої виставки у Національному музеї історії:.

«У драматичний період князівських усобиць Десятинна церква двічі – у 1171 та 1203 роках – піддавалася погрому і розграбуванню».

А чому ж «забуто» інформацію про перший варварський погром Десятинної і Києва 1169 року військом князя Боголюбського, «коли вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні різниці двох народів»? (доктор історії Наталя Полонська-Василенко).

Можемо порівняти, залишилось ось таке свідчення літописця: «Грабували вони два дні весь город: Поділ і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому: церкви горіли, християн убивали… і взяли майна багато, з церков позабирали ікони, книги, ризи, дзвони… і всі святині забрали і монастир Печерський підпалили…».

Який сенс замовчувати сьогодні цю інформацію? Лише тому, що вона підтверджує наукові висновки Грушевського, що москалі – чужинці і братами українцям ніколи не були?.

Тим більше, що погром Києва 1169 року мав повчальне продовження.

Адже відповідь українських князів не забарилася – невдовзі вони ущент розбили 50-тисячне військо Боголюбського.

На чолі українського спротиву стояв князь Мстислав Хоробрий, який за свідченням літописців «крім Бога не боявся нікого».

А потім Боголюбського забили до смерті його ж двірські люди….

Поза сумнівом, що нашою перемогою над московськими варварами завершиться і нинішня війна.

Бо історія повторюється.

Який сенс замовчувати сьогодні наукові висновки Грушевського, що москалі – чужинці і братами українцям ніколи не були?.

І щоби це відбулося якомога швидше, ми маємо два прохання до міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка.

З’ясувати згідно з чиїми директивами у Національному музеї історії створюють експозиції відповідно до ідеологічних стандартів «русского міра».

Виділити з бюджету Міністерства кошти на придбання для Національного музею історії України примірника «Історії України» Михайла Грушевського.

Це буде неоціненним вкладом Міністерства культури та інформаційної політики у справу нашої Перемоги над агресором.

Ірина Костенко, Ірина Халупа, для «Главкома».