Пропаганда: нові старі методи роботи окупантів

«Вороги хочуть, щоб ми мовчали, але ні. Я, наприклад, телефоную своїм друзям чи близьким у місто, все дізнаюся і спокійно продовжую жити тут, на «загниваючому Заході», — каже моя землячка з Маріуполя в черзі по допомогу в Німеччині. — Там неможливо виживати без нормальних умов — тепла, чистої води, зв’язку. Та ще й ходять (окупанти. — О.М.) по хатах і перевіряють телефони, їздять машинами з «локаторами» та прослуховують населення». Вона розповіла, що люди все одно обговорюють між собою окупаційну владу, діляться спостереженнями, іронізують і… виживають на окупованих територіях.

Російські пропагандисти мали б знати історію окупованих територій, а не лише створювати нові історичні наративи, як, наприклад, «Маріуполь — древнє руське місто». Нагадаємо, що Дмитро Донцов із його ідеями націоналізму — виходець із Мелітополя Запорізької області, ідеолог українських дисидентів Іван Дзюба з його «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — з Миколаївки Донецької області. Багато «незгодних» із радянським режимом вийшло саме з Донбасу.

Інакодумство півдня України завжди виявлялося виражено, ідейно в якихось працях, поширенні альтернативної думки та інформації. Південно-український менталітет усе про всіх знати («тю, а шо тут такого?») — специфічний, однак протидіяти йому неможливо. Багато інформації надходить з окупації, росіяни ж намагаються її блокувати. З початку 2014 року українці розробили свої методи передачі інформації з Донецька чи Луганська та поширення її в соцмережах. Бажання поділитися, розповісти або показати світові своє життя дуже сильне. «Перевіряють людей, зокрема записи про перекидання техніки на фронт, або просто кілька місяців шукають привидів Азова», — іронізує моя землячка. Адже відео про ворожу техніку можна побачити в соцмережах та месенджерах.

Пабліки в соцмережах: боти і погрози українським адмінам

Із початком російсько-української війни пабліків у соцмережах побільшало. Тут можна спостерігати безліч різних нових каналів із невеликою кількістю користувачів та небагатим одноманітним контентом (інколи боти або адміни просто роблять скріншот з інших соцмереж чи месенджерів, щоб заново не набирати повідомлення). Працюють чітко за методичками, одне одному ставлять лайки, пишуть коментарі, але не долучають цільову аудиторію. «Чому не реагуєте на цю жахливу подію?» — одного разу побачила істеричний коментар бота під своїм повідомленням. Але вони не розуміють, що з 2014 року населення, зокрема жителі Донецької та Луганської областей, розпізнають провокації й маніпуляції. Люди спочатку перестали реагувати на такого роду повідомлення у публічних місцях, зокрема в громадському транспорті, на ринку. Зараз проскакують аналогічні меседжі в соцмережах. Швидко зростає кількість пропагандистських ютуб-каналів, однак боти не встигають відпрацьовувати в коментарях на кожному з них. Активність невисока. З особливостей — долучаються до коментарів громадяни РФ, зокрема під матеріалами про зруйновані окуповані українські міста.

Є цікавий досвід українських локальних каналів у різних соцмережах, які ведуть жителі того чи іншого міста. Як в альтернативне джерело інформації, люди часто надсилають туди відео і фотоконтент з окупації, щоб анонімно поділитися з багатотисячною аудиторією. Такі альтернативні канали моніторять із непідконтрольних територій. Власники та адміністратори пабліків отримують погрози й питання щодо «кришування». Про це можемо почитати у форматах «питання-відповідь» у сторіз, «нічних» коментуваннях та переписках у Телеграм-каналах. Наприклад, канал Mariupolnow публікує таку комунікацію з підписниками, адмін відзначає в анонімних інтерв’ю для журналістів специфіку роботи і систематичні погрози.

Пропагандистські наративи і радянські прийоми

Основні пропагандистські наративи можна почути у традиційних масмедіа РФ, про їх зміни повідомляють деякі українські проєкти. Проте в соцмедіа можна спостерігати різні прийоми використання пропаганди — чи їх «трансформацію»: слово, яке російські освітяни використовують на своїх псевдонаукових конференціях. До речі, російські новини чомусь мовчать про «трансформацію» статистики вивезених із окупованих територій українців: ті масово повертаються у свої зруйновані будинки або переїжджають у західні країни, щоб отримати статус біженця, прихисток і допомогу.

По-перше, бачимо активне використання мови ворожнечі з метою викликати агресивне ставлення до України. Наприклад, за моїми спостереженнями, боти стали активніше писати слова «неонацисти» й «укроакупанти» (!), уникаючи поєднання «нацисти і фашисти», не розбираючись у значеннях слів.

По-друге, поширена тенденція перенесення слів із меседжів противника (наприклад, «окупанти») у свій контекст повідомлень. Враховуючи моніторинг опитувань населення РФ щодо російсько-української війни, можна виділити найемоційніші та найбільш антигуманні коментарі людей похилого віку, пенсіонерів зокрема, що є основою аудиторії традиційних медіа. Крім мови ворожнечі, що треба стріляти «хохлов, германцев, х*рянцев», вони також обзивають українців «нелюдами». До речі, саме «нелюдами» називали армію РФ українці з постраждалих регіонів. Наприклад, під час авіабомбування Маріуполя в першій половині березня це слово — «нелюди» — спадало на думку саме собою, і жителі часто вголос його проговорювали. Батьки малих дітей стримували себе від ненормативної лексики і при дітях вживали тільки це слово. Інколи зривалися, нецензурно лаялися на обстріли та вбивства мирних мешканців. Відповідно, діти відразу все повторювали, і їх за це не сварили. Тому слово «нелюди» було взяте з українського контексту, а потім контекст змінили на протилежний.

У статті «Пропаганда відповідає на ще не озвучені запитання» Георгій Почепцов акцентує увагу на наративах як способі «організації смислів» та виділяє гранд-наратив російської пропаганди «Захід — вічний ворог Росії».

Смислова війна точиться за уми людей. Звісно, населення РФ звикло до інформаційної агресії з моніторів. Інша річ — українці на окупованих територіях, які за вісім років навчилися користуватися інформацією, конспіративно надсилати матеріали в українські пабліки тощо. Досвід блокування альтернативної думки в авторитарних/тоталітарних державах, зокрема на прикладі Радянського Союзу, українцям відомий, адже вони мають добрий рівень освіти і навички користування соцмережами.

По-третє, поширюються «обережні» смисли з боку російських коментаторів. Наприклад, «да не Россия там (на окупованих територіях.— О.М.), а Новороссия в России… вот как. А вообще, я имела в виду, что с каждым новым гражданином России стоит россиянин». Ось такий проводиться поділ у коментарях ютуб-каналів. Або наратив про те, що всіх українців не можна приймати в «російську родину», бо ті часто виходять на майдани, організовують революції тощо. Тобто є розуміння (чи страх?) ризиків поширення інакодумства в суспільстві. І просто критичного мислення.