«Область героїв»: герої в ролях самих себе

В кінці липня на Київщині знімали кіно про події, які відбувалися в області у березні під час окупації. Отримана картинка пору року не надто й ховає. Розпал літа не маскується під ранню весну. Проте це той випадок, коли це не має аж такого значення, як колись до війни.

Тут всує згадується проєкт «Інтера» десятирічної давнини, в якому я мав нещастя працювати й звідки, на своє щастя, за три тижні пішов. Не хотілося бачити своє прізвище в титрах епізоду, який реконструює січневий бій під Крутами… влітку, на фоні буйної зелені. Там було погано приховане освоєння бюджетів. У стрічці «Область героїв» навпаки: бюджет збирали по крихтах. Про що й повідомляють початкові титри, де перераховано всіх, хто сприяв зйомкам. Включно з Держкіно. Втім зусилля команди задля втілення високої мети ризикують не виправдатися.

Найперше бентежить пафос продюсера Олексія Комаровського, який обіцяє: «Ми донесемо всьому світові мовою кіно, хто такі українці, які вони вільні люди. Цей фільм побачать у багатьох країнах». До такої заяви варто було додати щось про стратегію просування. Тим більше, що я ще не познайомився в Україні з творчою людиною, яка б не мала подібних мрій: донести свій твір до всього світу. Тож конкуренція напевне величезна.

Другий сумнів породжений першим. За словами Олексія Комаровського, стрічка присвячена всім волонтерам України та має благодійну мету. Кошти, які зберуть під час показів, підуть на закупівлю обігрівачів для дитячих будинків. Проте промокампанія, яка би збільшила шанси глядачів побачити фільм, купивши квиток, не надто помітна. Сеанси в тих кінотеатрах, які працюють, розписані не дуже вдало, переважно денні покази. Ну, і світло ж зникає! Стрічка стартувала в прокаті 24 листопада — того самого дня, коли Київ разом із більшою частиною України через російські обстріли занурився в темряву на кілька діб. Звісно, творці фільму, прокатники й менеджери кінотеатрів у цьому не винні. Припускаю, стрічка розраховує й на онлайн-платформи. Але ж світло, на лихо, вимикатимуть і далі, й інтернет під час відключень доступний далеко не всім. Тому на обігрівачі для дитячих будинків доведеться, мабуть, шукати надійніші ресурси, ніж зібрані з обмеженого кінопрокату гроші.

Якщо ж лишити всі сумніви за дужками й за кадром, а говорити про сам готовий продукт, то глядачу пропонують досить звичний, знайомий і водночас новий формат. «Область героїв» — типова докудрама, побудована на реконструкції реальних подій. Не документальний фільм у чистому вигляді, та має документальну реальну основу. А формат таки справді новий для великого кінотеатрального екрану. Принаймні, як послідовний багаторічний відвідувач кінотеатрів жодної докудрами я не пригадую.

Від докудрам, які шанувальники формату звикли дивитися по телевізору, «Область героїв» відрізняється тим, що герої — переважно волонтери з Київщини, — не лише розповідають свої власні історії, а й грають самих себе. Такі собі актори-аматори. Вийшло досить непогано, й тут ретельно попрацював кастинг-директор. Бо — з особистої практики в тому числі, — знаю, як нереально важко змусити людину з цікавою історію зрозуміло та з відповідним градусом емоційності розповісти її на камеру. Не кожен пересічний громадянин вміє оповідати й володіє артистичними навичками від природи.

Чесно кажучи, до фінальних титрів я вважав: це професійні актори грають ролі живих волонтерів. Особливо виділяю п’ятнадцятирічного Андрія з Макарівщини, який разом із батьком усі дні окупації займався аеророзвідкою у ворожому тилу. У титрах указали прізвище кожного, хто задіяний у стрічці, й вони відповідали дійовим особам. Отже, зі своїми новими ролями — грати самих себе у напівігровому кіно, — герої стрічки впоралися.

Жахливі факти й отримання нового для себе, не красивого й зовсім не корисного травматичного досвіду вони переповідають по-різному. Ірпінці Олександр та Анатолій із позивними «Водолаз» та «Індіанець», які в найгарячіші дні евакуювали містян під вогнем, емоційні й часом не стримують сліз або говорять про чоловічі сльози. Натомість Станіслав і його син-підліток Андрій про свою небезпечну розвідницьку роботу у ворожому тилу оповідають спокійно, навіть дещо відсторонено. А хлопчик іноді легенько всміхається. Олександр і Катя, ветеринари з Клавдієвого, переповіли історію свого кохання, яке спалахнуло на фоні трагічних подій: обоє не бачили іншого виходу, крім рятувати поранених дітей, і це не завжди вдавалося.

Герой четвертого, останнього розділу, Андрій з Ірпеня, вивозив хворих та людей з інвалідністю. І чесно зізнається: після того, як дивом уникнув розстрілу на російському блокпосту, більше до міста вирішив не повертатися. Це не зізнання в боягузтві — це визнання власної безсилості й вичерпаності ресурсів у протистоянні із жорстокою вбивчої махиною. Він і без того до останнього робив усе, що в його силах, навіть більше.

Кожен розділ починається своєрідним прологом. Це режисерський хід: на руїнах блимає екран телевізора й відтворює кадри мирного життя, аматорську зйомку, домашнє відео. Хід не новий, не хитрий, не раз застосований. Проте на мене як глядача він вплинув. Адже справді за два місяці до подій, відтворених у стрічці, всі ці та мільйони інших українців відзначали Новий рік, піднімали келихи, бажали собі і своїм близьким щастя, обговорювали плани на рік. Навряд чи хтось думав, що незабаром стане героєм мимоволі. І тим більше ніхто не планував стати жертвою.

«Область героїв» у черговий раз нагадує про приховані можливості кожного, хто вважає себе відповідальним громадянином. Та сумує з того приводу, що розкривати ці можливості доводиться за таких страшних для країни обставин. Стрічка зі словом «герої» в назві все ж обходиться без штучної героїзації.