«Казус Бату» — суто український зразок колективної безвідповідальності

Звичаї не лише українського культурно-мистецького середовища вимагають сприймати «казус Бату» нормально й навіть вітати оплесками. Адже сталася прийнятна в середовищі рік: людина написала книжку під псевдонімом і, як стало відомо чотири роки потому, ще й вигадала частину власної біографії. Господи мій милий, автор 96 детективів, дуже популярний на пострадянському просторі 1990 років, американець Джеймс Гедлі Чейз не лише виявився англійцем Рене Брабазоном Раймондом, а й писав ще під кількома псевдонімами. До всього, в Америці, яка є місцем дії переважної більшості романів, їхній автор був лише раз.

Коли вже мова про Америку, відразу згадується Стівен Кінг, один із найбагатших письменників планети. Він не лише писав замолоду під псевдонімом Річард Бахман (бойовик із Шварценеггером «Людина, що біжить» — саме за мотивами його твору), а й у романі «Темна половина» обіграв псевдонім як прокляття письменника. Темного попутника, чорну людину, яка переслідує все життя, варто лиш «поховати» своє альтер его.

Колись я чув припущення, що саме псевдонім згубив французького письменника Ромена Гарі. Він двічі, з інтервалом у дев'ятнадцять років, отримав Гонкурівську премію, що безпрецедентно. Фокус у тому, що 1956 року року автор здобув її під своїм іменем, а 1975 року — як вигаданий Еміль Ажар. П'ять років потому він застрелився, пояснивши це в передсмертній записці неспроможністю пережити депресію. Але є версія, що він не впорався з роздвоєнням особистості.

Проте свіжий і так само безпрецедентний для української книжки «казус Бату» — не про літературу, видавничу справу, псевдоніми й бізнес. І перш ніж спробувати пояснити, про що насправді йдеться і в чому проблема, варто розтлумачити, де нема і не може бути причин для такого казусу. Принаймні, в українських реаліях він відбутися не може через відсутність благодатного ґрунту.

Мова про матеріальну вигоду для журналіста Андрія Васильєва, який узяв собі літературний псевдонім Дорж Бату. Писати книжки в нашій країні — це зовсім не про гроші й не стабільний пристойний заробіток для авторів. Аванс і роялті (належний відсоток від продажів) за книжку, яка здобула певну популярність, дозволить автору хіба заплатити комуналку за рік наперед і більше не відволікатися на цю важливу опцію.

 «Франческа. Повелителька траєкторій» Васильєва — Бату — не виняток. Він непрямо визнав це минулого року. Непрямо — бо відпетляв, сказавши: «Я не маю поки звіту з роялті». Хоча напевне отримував такі звіти потягом 2019–2020 років. І мав можливість відповісти на запитання репортера «dsnews.ua», чи міг би жити в Україні на гонорари. Насправді реально популярний літератор просто не захотів визнавати публічно: письменництво в Україні не капіталізується.

У наведеній вище публікації Forbes підраховано: Бату міг заробити письменництвом від 200 000 до 500 000 гривень. Проте не вказано, з продажу однієї книжки чи всіх чотирьох. І за кожен рік чи за період від 2018 року до моменту підготовки матеріалу, тобто грудень 2022-го. Та якщо взяти за основу верхню планку — 500 тисяч гривень, і розділити суму на 48 місяців (4 роки), то вийде… 10 тисяч гривень на місяць. А якщо орієнтуватися на 200 тисяч — то взагалі 4 тисячі на місяць.

Подібні підрахунки з калькулятором, між іншим, свого часу провів письменник-початківець Мартин Якуб (теж псевдонім Василя Шульги); до речі, один з оборонців Доржа Бату. Й непозбувно збентежився з цього приводу. Така нехитра математика доводить: автор книжок в Україні, який вважається успішним, має на місяць стільки, скільки пересічний український бюджетник.

Це одна з причин, що спонукають автора книжок в Україні започаткувати власне видавництво й видавати не лише себе, а й те, що близьке за духом. Так, Оксана Забужко причетна до видавництва «Комора». Макс Кідрук оголосив про створення видавництва «Бородатий Тамарин», а Мирослав Дочинець давніше заснував видавництво «Карпатська вежа». Можна назвати десятки самвидавчих проєктів, які авторів-самвидавців не озолотили.

До всього, не зовсім правильно називати книжки Доржа Бату бестселерами. Так, дилогія про Франческу популярніша за чимало інших дебютів. Проте ця популярність конвертувалася лише в медійність і пізнаваність їхнього автора. Перша «Франческа», за інформацією «Видавництва Старого Лева», за 4 роки продалася в кількості 20 тисяч копій. А тим часом новинка від Люко Дашвар (знову псевдонім, цього разу — сценаристки Ірини Чернової) стартує від накладу 15 тисяч. Словом, Дорж Бату — не останній в Україні літератор, але й не з найбагатших.

Тут варто згадати маловідомого в нас і, напевне, призабутого в США письменника Кліффорда Ірвінга. Він у 1960-х писав вестерни й бойовики середньої якості (декілька видало в 1990-х російською харківське видавництво «Паритет»), аж поки 1971 року не вирішив обдурити публіку: написати біографію ексцентричного мільйонера, медіамагната, авіатора та кінопродюсера Говарда Г’юза і цим зірвати джекпот. Зробивши ставку на відлюдкуватість та самоізоляцію дивака й підвищений інтерес до нього, Ірвінг сфальшував розгорнуте інтерв’ю з Г’юзом. На основі якого майже видав книжку, що мала всі перспективи стати реальним бестселером. Проте Г’юз виявився не аж таким відірваним від життя, втрутився, все спростував. Ірвінга затягали по судах. Проте він не здався: описав власну аферу в романі «Містифікація». На його основі Лассе Галльстрем зняв 2006 року однойменний фільм із Річардом Гіром у головній ролі. Отже, письменник-шахрай ще за життя зміг заробити, хай на власній поразці.

Усе сказане вище має на меті показати ірраціональність «казуса Бату». Проблема, нагадаю, полягає в фальшуванні реальної біографії. Бату стверджував: персонажі дилогії «Франческа» — його колеги. А події відбувалися на його очах і навіть трошки за його участі. Це все — комічні, залаштункові реалії американської космічної агенції NASA, де працював не вигаданий Дорж Бату, а реальний Андрій Васильєв. Про це відомо з його власноруч написаної біографічної довідки.

Локальний скандал у літературному, видавничому, фейсбучному та довколишньому середовищі виник через заяву Віктора Трегубова, що Васильєв у NASA ніколи не працював. А коли вляглася перша хвиля, в гру вступила ВВС News Україна. І на питання кореспондента, чи правдою є те, що Андрій Васильєв / Дорж Бату працював оператором корекції траєкторії в Управлінні з аеронавтики та дослідження космічного простору США, речниця агентства Шеріл Уорнер відповіла: «Він не працював на НАСА. Наша заява — це інформація, яку я маю надати».

Ось тут — малопомітний місток від нормальної і прийнятної літературної містифікації до містифікації медійної. Фактично введення в оману не тих, хто любить вигадки, а тих, хто любить правду. Причому злі наміри Васильєва-Бату досі не довели.

Оскільки на книжках багато не заробиш, припускаємо, що заради збагачення, суто фінансової вигоди він би такого не втнув. Але якщо не для заробітку, без наміру комусь помститися, виграти парі, влаштувати перформанс, звабити дівчину, словом, без прямої відчутної вигоди — тоді для чого журналіст Андрій Васильєв так зробив?

Покійний письменник Олесь Ульяненко в останні роки життя потрапив у скандал, котрий згодом наблизив його відхід. Ті, хто його знав, не дадуть збрехати: за життя Улян навигадував про себе стільки, що на голову не налізе. У чому не було сумнівів, так це в його участі в афганській війні. Все інше — під питанням. Серед іншого Ульяненко твердив, що колись був шаманом у Якутії. Проте нічого про повсякдення шаманів не писав. І, що важливіше, ніколи ніде не виступав експертом із шаманізму.

Васильєв-Бату повівся інакше. Він давав коментарі щодо роботи NASA і космічної галузі. Тобто виступав компетентним експертом на медійних майданчиках. І сумнівів в аудиторії не виникало. Бо Дорж Бату написав про NASA аж дві книжки, ще й досить знані й популярні в колах книголюбів, а отже — інтелектуалів, бо інтелектуали знані своєю повагою до книжок. Так містифікація, прийнятна в культурно-мистецьких практиках, непомітно перетворилася на фейк.

Але й тут не кінець. Звинувачувати Васильєва-Бату в шахрайстві — це все одно, що звинувачувати естрадного співака Олега Винника в примітивності й поганому смаку. А Олексія Арестовича — в маніпуляціях із людьми, що не мають навичок критичного мислення. Ніхто не змушував українців купувати недешеві квитки на концерти й тим самим робити Виннику аншлаги. Ніхто не змушує дивитися й слухати відео Арестовича й підписуватися на його ютуб-канали й сторінки в соцмережах, тим самим капіталізуючи його. З Бату те саме: читачі, аудиторія, стали жертвою власної непереборної любові до реальних історій та «експертних експертів» з усього на світі.

Попит на true story (художні твори, засновані на реальних подіях) існує давно. Почасти його підтримували навіть в СРСР. Адже «Повість про справжню людину» Бориса Польового, «Молода гвардія» Олександра Фадеєва, «Всім смертям назло» Владислава Титова та інші популярні тоді твори мають в основі реальні, хай почасти перебрехані, почасти прикрашені події. Васильєв-Бату пішов тим самим шляхом, тому мимоволі став учасником культурологічного конфлікту. З одного боку, широка аудиторія любить ремарку «на основі реальних подій». З іншого — згадаймо твердження ізраїльського письменника Даніеля Клугера (до речі, уродженця Сімферополя) про любов широкої аудиторії до історій вигаданих.

«Казус Бату» стався, бо ірраціональні й емоційні українці вимагають від усіх правди. І щоб її розповів безпосередній учасник подій. Це дивацтво трансформувалося в не менш ірраціональну довіру до експертів усіх мастей. Вважається, що людина з телевізора не бреше, а людина з ютуба знає більше, бо незалежна в своїх судженнях.

Можна припустити, що Андрій Васильєв не мав зиску зі своєї містифікації. Йому просто подобалося грати певну роль і бути в центрі уваги. Тим же, хто купився, подобалася дотичність до NASA через посередництво дещо екзотичного, тому й цікавого персонажа. Якщо людина — відомий співак, стендап-комік, актор, народний депутат чи автор книжок, його слухатимуть і йому довірятимуть за замовчуванням. Проте беззастережне толерування подібних експертів — приклад як індивідуальної, так і колективної безвідповідальності. Тож, шукаючи винних не лише в цій, а й у будь-якій іншій подібній ситуації, варто почати все ж таки з себе.