«Люди з лісів» на «Євробаченні». «Суспільне Культура» випустило фільм про поїздку Kalush Orchestra на пісенний конкурс

Щодалі гостріше в нашому суспільстві постає тема музичної кон’юнктури. Українських музикантів дедалі частіше критикують за поверхове переосмислення народної музики, спекуляції на традиційних образах і за шароварщину. Ясна річ, цього не могло не відбутися, зважаючи на справжній бум таких практик: навіть колись байдужі до всього українського, демонстративно аполітичні артисти взялися надівати національні строї та стали національно свідомими. Й музичні критики та аудиторія це помічають і на це реагують. Нині під цей каток несподівано потрапили музиканти з Kalush Orchestra. Хоча, напевне, не варто драматизувати, бо конструктивна критика не дорівнює тупому хейту на порожньому місці.

Йдеться про нове музичне відео «Нумо козаки», записане разом із Kozak Siromaha, яке викликало неоднозначну реакцію. На пісню несхвально відгукнулося музичне видання «Слух». Я пишу, що Kalush Orchestra зазнали критики несподівано, бо, як на мене, музиканти до цього якраз показували позитивний приклад використання фольку та поєднання його не просто із сучасною музикою, а створення ориґінальної стилістики, яка не обмежувалася формулою етно+хіп-хоп.

Власне, цей образ і показує документальна стрічка від «Суспільного Культура» «Kalush Orchestra, або Як ми перестали хвилюватися і виграли “Євробачення” під час війни». Явна відсилка до знаменитої комедії Стенлі Кубрика, вочевидь, лишається лише на рівні гри слів, тому глибші асоціації варто відразу облишити. Як і очікування формату «стрічка про гурт», бо й сам телеканал її так не позиціонує. Це розповідь про поїздку музикантів на «Євробачення» під час великої війни, і автори це завдання, як на мене, навіть перевиконали.

У цьому фільмі є практично всі стандартні компоненти, зазвичай потрібні глядачеві: цікаво розказана історія, хороша персоналізація героїв і яскраво, проте не «в лоб» продемонстрована талановита робота з фольклором. Сама поїздка на «Євробачення» — це лише частина стрічки; точніше, вона обрамлена особистими історіями учасників, контекстом війни й поглядом на Kalush Orchestra як на явище. Як для динамічно змонтованого сорокахвилинного фільму, рівень занурення в тему якраз оптимальний. Режисер Владислав Васильченко зробив легку, розважальну роботу в телевізійному форматі, який не має особливих претензій на серйозну документалістику. Але водночас уникаючи штампів, однотипних синхронів і передбачуваної структури.

Маємо двох головних героїв. Тимофій Музичук aka Сопілкар, який на самому початку попереджає, що грає він не на сопілці, а на тилинці. А також Віталій Дужик, який поєднує гру на сопілці з бітбоксом. Олег Псюк, який найчастіше виступає фронтменом колективу, тут опинився дещо в тіні, переважно розповідаючи не про себе, а про різні події.

Тимофій згадує, як навчався в музичній школі, які інструменти брався опановувати і як прийшов до сопілки. Спойлер: бо часто чув, що це взагалі не інструмент, і захотів довести протилежне. Музикант показує свою колекцію інструментів, зокрема й сопілку за 50 гривень, придбану на ринку «Петрівка». Разом із мамою вони перебирають сімейні національні строї, які передаються із покоління в покоління — одній із вишиванок щонайменше сто років.

Що ж до Віталія, то він розповідає, що довго страждав від скромності і не показував публічно своїх музичних експериментів. Що вважає помилкою, бо мав би зараз значно більше досягнень. Тому дає всім правильну настанову: «Скромність — це могила для мистецтва». В принципі, це варто було би зробити життєвим кредо українців, які займаються культурою, бо саме відсутність самореклами і просування роблять багатьох талановитих людей практично невидимими.

Автори фільму показали теплі стосунки героїв із батьками і взагалі родиною: мами обох героїв усіляко їх підтримують, а дід Тимофія, вже дуже літній чоловік, вносить трохи милого гумору.

Впродовж усього фільму я чекала, чи буде рефлексія щодо гучної фрази одного з членів журі нацвідбору й тогочасного генерального продюсера Суспільного Ярослава Лодигіна про «людей з лісів». Нагадаю її: «Мені здається, що ми вже декілька разів представляли себе, як Україна, як українці, як такі юди з лісів, люди з гір у даному випадку. Мені здається, що настав час якоїсь іншої репрезентації».

Тоді, як пам’ятаєте, ми спостерігали мегаколотнечу: Аліна Паш зі своїми документами, плутанина з балами і ось ця фраза. Вона обурила багатьох глядачів,  Лодигіна звинувачували у неповазі до культури і твердили, що він у такий спосіб образив українців. Насправді ж, із моєї точки зору, публіка саме тут дещо перестаралася з претензіями. Можливо й через ту саму вже згадану скромність і недостатню видимість людей культури та їхніх розмов. Адже в арт-тусовці вже давно точаться дискусії про етностилістику та використання її у нашій репрезентації за кордоном. І багато професіоналів сходяться на думці, що з фольклором на експорт потрібно бути обережними, щоб не скотитися в типову колоніальну стилістику.

Імперії часто були зацікавлені в зображенні своїх колоній саме в етностилі. Приміром, російську культуру творять серйозні, сучасні люди в хороших костюмах, а українську — сільські мешканці в шароварах і віночках. Це стосується й багатьох інших випадків, країн та персоналій. Наприклад, якщо вам говорять про французьку чи англійську культуру, то ви напевне ж не уявлятимете людину в національному строї. А якщо йтиметься про, скажімо, сомалійських митців — найімовірніше, уявлятимете саме таке. Але все це, ясна річ, не значить, що нам потрібно відкидати фольклор, навпаки — слід намагатися поводитися з ним із максимальною повагою і глибоко вивчати. Етно — це наш скарб, наша ідентичність, варта гідного переосмислення. Зрештою, рокмузика вийшла саме з народної африканської культури, яка у США, а потім і в Англії трансформувалася у щось зовсім нове.

У фільмі «Kalush Orchestra, або Як ми перестали хвилюватися і виграли “Євробачення” під час війни» немає гострих кутів, хіба лише легенький візуальний тролінг — наприклад, показ здивованого обличчя Аліни Паш крупним планом. Тож і про дискусію щодо «людей із гір» не згадали. Проте автори зробили все, аби показати Kalush Orchestra як музикантів, що йдуть у правильному напрямку і як «люди з лісів» не сприймаються. Це талановиті хлопці, дехто з них із музичною освітою, вони самобутні, сучасні, дбають не лише про музику, але й загалом про цілісний образ. Сама лише рожева панама стала хітом. Дивлячись на їхню роботу, дивуєшся вже колишньому засиллю російського репу в українських топах прослуховування, бо і Kalush, і Kalush Orchestra — набагато кращі за російський реп.

Але є в цій історії і кепський момент. На ютуб-каналі «Суспільне Культура» стрічка набрала всього чотири тисячі переглядів за три дні. Так, ця історія не скандальна, не резонансна, в ній немає гучних зізнань чи викриттів. Але зроблена вона якісно, з увагою до деталей і явно не заслуговує на таку сумну долю. Напевно, це пов’язано з недостатньою популярністю ютуб-каналу «Суспільне Культура», де є чимало цінних відео з малою кількістю переглядів. Чергове підтвердження, що фраза Віталія Дужика «скромність — могила для мистецтва» повинна постійно стояти перед очима всіх, хто рухає вперед українську культуру.