Сініша Михайлович. Текст пам'яті

Сініша Михайлович.

Текст пам'ятіОстанні слова про футболіста і тренера, який так рано пішов із життя.

Минулої п'ятниці, 16 грудня, після більші ніж трьох років боротьби з лейкемією, у Римі пішов із житті Сініша Михайлович.

Він боровся до останнього.

І будучи природженим, хоч і "атакувальним" захисником, намагався виграти цю бортьбу, як казав він сам, "на позиції нападника".

І, здавалось би, виграв, але підступний ворог згодом підкосив його знову.

Все життя Сініші було боротьбою.

Починаючи з того, що він народився у родині серба і хорватки.

Хтось може подумати, що до кривавої війни у 90-х стосунки між цими народами були ідеальними, але це не так.

У XX сторіччі сербсько-хорватські відносини пережили і утиски хорватів у міжвоєнній Югославії, і масові вбивства сербів режимом Анте Павелича у Хорватії.

Жителі Балкан надають національним та релігійним питанням забагато значення, тому бути невизначеним там вельми важко.

І Сініша свій вибір зробив ще у дитинстві — він серб, який виступатиме за збірні Югославії, а згодом — Сербії і Чорногорії.

Саму Сербію, без усіляких додатків, згодом тренуватиме, але до цього було ще дуже багато часу.

До того ж, Сініша народився у Вуковарі.

Місті, яке згодом стало символом сербсько-хорватської війни.

Воно завжди було чи не найбільш інтернаціональним, тому нічого дивного, що саме це місто постраждало від кривавих боїв чи не найбільше.

Вуковар залишився у складі Хорватії, а згодом навіть був відновлений, проте сліди ран живі і досі.

Для обох народів він є символом боротьби і злочинів з боку ворогів, але для хорватів — ще й символом перемоги.

Сініша з самого початку був покликаний боротися.

Іноді — з самим собою.

І обставини, частину з яких він пережив вже у свідомому віці, далеко від рідного дому, загартували у ньому жорстку людину.

Людину, яку іноді важко зрозуміти.

На зорі кар'єри Михайлович став чемпіоном Югославії у складі Войводини з Нові-Саду.

Це було унікальне явище, адже обірвати гегемонію Црвени Звезди і Партизана у ті роки було складно всім — навіть загребському Динамо та сплітському Хайдуку.

Вже у складі самої Звезди Михайлович виграв Кубок чемпіонів і Міжконтинентальний кубок, який був таким собі прототипом клубного чемпіонату світу.

Так, звісно, у ті роки у КЄЧ грали лише чемпіони своїх країн, але щоб його виграла Црвена Звезда, ще й втративши головну зірку в особі Драгана Стойковича..

Власне, це було диво! Хіба Стяуа-1986 може йти у порівняння.

До речі, щодо Стойковича.

Нинішній наставник збірної Сербії перейшов тоді до Марселя, і за іронією долі саме цей клуб Звезда переграла у фіналі по серії пенальті.

В Італії Сініша дуже швидко перестав бути легіонером.

Вивчив мову, прийняв культуру, одружився на відомій місцевій телеведучій Аріанні Рапаччоні.

Його другом, а пізніше і другом всієї родини, став Роберто Манчіні.

Італію Михайлович залишив за 30 років лише одного разу, коли ненадовго очолив лісабонський Спортінг.

Навіть робота у збірній Сербії дозволяла жити закордоном.

Михайлович — захисник.

Але коли згадуєш про цього футболіста, то одразу на розум приходять божевільні голи зі штрафних ударів.

Наприклад, хет-трик зі штафних у ворота колишнього клубу Сампдорії у футболці Лаціо.

До слова, за кожен із них Михайлович мав отримати по мільйону лір від Манчіні — такі вони, дружні суперечки.

Гра Сініші у позиційній обороні — суцільний жах.

Дуже часто він привозив неймовірно дурні м'ячі у власні ворота.

Але харизма та вміння виконувати стандарти (не тільки штрафні) нівелювали його недоліки.

І тому він наче грав на людських інстинктах пам'ятати лише найкраще.

Він з високо піднятою головою розповідав, що у сучасному футболі не існує таких захисників, яким був він.

Чимось його риторика була схожою на постійні акти самозакохування Златана.

І аргументи тут не потрібні — потрібні емоції.

Чи мав Михайлович тренерський хист? Як максимум, для роботи з середняками Серії А.

Але своїм его він умів влюбляти в себе футболістів, уболівальників і цілі міста.

Останнє особливо відчулося у випадку з Болоньєю, де він став почесним громадянином і всезагальним улюбленцем.

Втім, Михайлович не дуже вмів цінувати ставлення до себе.

Після історичного порятунку команди за підсумками сезону-2018/19 він ходив на вечері з босами Лаціо та Роми, грав у футбол з Аньєллі та робив вигляд, що нічого не відбувається.

У момент страшної хвороби поруч із ним не було нікого з римлян чи туринців, а Болонья дала все, що могла, проте дуже швидко він поновив свої неоднозначні інтерв'ю.

Йому було важко прив'язатися до одного місці.

Моральні якості Сініші не слід оцінювати низько.

Просто він був іншим.

Іноді недоступним для нашого з вами розуміння.

А ще у житті Сініші була Клеопатра.

Не цариця Єгипту, а сербська ворожка.

Кажуть, вона передбачила тому поліцейського у родині, багато дітей (один із яких не житиме з ним), життя і гру в Італії, сильну хворобу у 50 років.

Вона мала рацію в усьому, та все ж трошки помилилася в останньому.

За передбаченням Клеопатри, Михайлович мав одержати над недугом перемогу і досягти великого успіху.

...Сербія і Хорватія.

Рома та Лаціо.

Інтер і Мілан.