Консервація, дитячі візки й газові балони. Як волонтери допомагають Харківщині

О четвертій ранку 24 лютого харків’яни, як і вся Україна, прокинулись від звуків вибухів. Того дня російські окупаційні війська перетнули кордон із Харківською областю й намагалися взяти місто під контроль. Обласний центр витримав навалу і не здався, як і його незламні містяни, які з перших днів боронили Харків і громади області. Окупанти у відповідь нещадно розстрілювали місто і цивільних, знищували об’єкти культурної спадщини, заклади освіти, лікарні та адміністративні будівлі. Інтенсивні обстріли тривали до вересня, коли наші військові почали успішний контрнаступ і звільнили майже всю окуповану частину Харківщини від російської окупації. Тепер люди намагаються повертатись до нормального життя і їм у цьому допомагають громадські організації та волонтери. Одна з таких організацій — волонтерський логістичний «Хаб Вокзал». Його команда з перших днів повномасштабного вторгнення допомагає мешканцям прифронтових, окупованих і звільнених територій Харківщини жити в умовах війни.

Про те, як волонтери допомагають мешканцям Харківщини, говоримо з керівницею громадської організації «Здорова нація — майбутнє України», співкоординаторкою волонтерського логістичного центру «Хаб Вокзал» Яною Білецькою.

— Яно, де вас застала звістка про початок повномасштабного вторгнення?

— 23 лютого чоловік казав, що військова техніка ворога накопичується біля наших кордонів усе більше й більше, тож є підстави вважати, що буде наступ. Я сподівалася, що цього не станеться, але відчуття, що це таки може відбутись, було. Мій чоловік каже: «Ти збери валізу, а я займусь комп’ютером». З таким відчуттям ми й лягли тоді спати — доволі пізно. І прокинулись від вибуху, перезирнулись і чоловік сказав, що почалась війна. Дві ночі ми провели в метро. Були авіанальоти на місто, ракетні обстріли. Намірів виїжджати з міста в нас не було. Ми вирішили, що поки ситуація контрольована, то залишаємось. Віра в нашу армію нас не покидала, ми вірили, що все буде нормально, що Харків ніхто нікому не віддасть.

— Коли прийшло розуміння, що треба створювати щось для допомоги людям? Як виникла ідея створити «Хаб Вокзал»?

— Створити хаб — ідея волонтера і громадського активіста Максима Залецького. Він має великий досвід громадської і волонтерської роботи, зокрема й допомоги військовим. Максим запропонував моєму товаришу Миколі Благовестову зайнятися створенням хабу, а Микола покликав мене і Сергія Овсяннікова. Так кооперація харківських громадських діячів стала основою для створення хабу. Максим Залецький пішов служити в армію, а ми троє вже стали координатори хабу. Почали залучати гуманітарну допомогу. Спочатку збирали по своїх знайомих із різних куточків України. Така єдність тоді відчувалась! Нам приходили вантажі з Монастирища, Львова, Києва. Звідки тільки не їхало. Це надихало й давало відчуття неймовірної підтримки, що ти в цій боротьбі не один. Допомогу ми надсилали у громади Харківської області, й робимо це далі.

— Які обсяги допомоги ви пропускаєте через хаб?

— Наш хаб пропускає крізь себе сотні тонн гуманітарного вантажу. Наприклад, від наших партнерів із чеського фонду ми відправили вантаж 70 тонн на Куп’янський напрямок. І більш як 3500 сімей отримали цю допомогу. Це лише на прикладі однієї організації, а в нас таких організацій багато. Ми приймаємо і продукти, і засоби гігієни. Також на початку війни великий попит мали медикаменти, тому що не працювали аптеки.

— Чи приносять вам допомогу харків’яни або люди з інших міст?

— Харків’янам і самим складно. Тим паче на самому початку тут теж багато чого не працювало, багато людей залишилось без роботи. Тому часто йшлося про допомогу від людей із віддалених від Харкова регіонів. Звісно, передавали й консервацію — мене дуже радували ці мариновані огірочки, помідорчики, варення. Від цього було тепло, було відчуття піклування. Ми також приймаємо й одяг. Наприклад, днями нам написала дівчина, що вона має візок, дитячі речі й хоче віддати це тим, хто потребує таких речей; запитувала, чи може зробити це через наш хаб. Звичайно, ми сказали, що через нас можна комусь таке передати.

— Розкажіть про один робочий день із життя хабу.

— Хаб працює щодня. На початку повномасштабного вторгнення працював цілодобово. Окрім гуманітарного напрямку, ми маємо ще один напрямок роботи — логістичний. Допомагаємо іншим громадським і благодійним організаціям зустрічати їхні гуманітарні вантажі, що надходять залізничним транспортом. Силами наших волонтерів допомагаємо розвантажувати гуманітарку й завантажувати її в машини організацій. Тому ми і логістичний центр. Зараз ми працюємо лише вдень, нічних змін немає, тому що немає такого потоку допомоги, який був у березні-квітні.

Робочий день починається з того, що ми збираємося в хабі, п’ємо чай і каву. Потім або збираємось і вантажимось на вихід у якусь громаду, або з громад до нас самі люди приїжджають і завантажують допомогу безпосередньо в хабі. Волонтери можуть займатися логістикою, розвантаженням і завантаженням допомоги для організацій, які звертається з таким запитом.

Зараз готуємось до відвідин звільнених територій із концертами від молоді з нашої команди. Ми отримали пропозицію створити свято для дітей на звільнених територіях, тож наші волонтери готують тексти й атрибутику.

— Як вас зустрічають люди у звільнених селах і містах Харківщини?

— Зараз уже зустрічають менш емоційно. Коли їх тільки звільняли, звісно, ми і обіймались там із людьми, і плакали від радості. Адже ці люди були заручниками. Нібито вдома, але ж і ні. Ми ж усі незнайомці, але коли з ними зустрічаємось, то відчуваємо бажання обійнятися, поплакати разом, відчути єдність. Ці виїзди були дуже емоційними. Не можу сказати, що ці громади живуть повністю спокійно, тому що деякі міста й села росіяни не припиняють обстрілювати. Тому дехто почав жити під обстрілами, а хтось і жив, і далі так живе. Ситуація в області все одно напружена.

Пам'ятаю, як приїхали у Слатине Дергачівської громади. Тоді селище було сірою зоною, окупанти постійно його обстрілювали. Ми привезли продукти. І от сидять під будинком дві жінки. Ми зупинились біля них, і вони, як мене побачили, давай казати: «Дівчинка, дівчинка! Можна ми з вами сфотографуємось?». Це було досить мило, бо люди знають, що на такі території взагалі мало хто з немісцевих приїжджає, а якщо і їдуть волонтери, то зазвичай чоловіки.

Ще запам’яталось, як ми їздили в Куньєвську громаду. Роздаючи гуманітарку, звісно, запитували у місцевих, як вони жили в окупації, як росіяни з ними поводились. І одна жінка каже: «Я вам розповім одну історію». В них у селі стояли буряти; одного дня прийшли вони до цієї жінки мародерити. На її питання, що вони тут забули, сказали їй віддавати гроші. «Які в мене тут гроші, ви про що?!» — говорить та жінка. А вони їй відповідають: «Відкривай сейф». Ніякого сейфа у неї немає: буряти вимагали в неї код до мікрохвильовки. Зрештою забрали ту мікрохвильовку.

— З якими питаннями найчастіше до вас зверталися люди, яких ви зустрічали на звільнених територіях?

— Найпопулярніший запит — це засоби гігієни. З нетипового — часто просять ліхтарики із сонячними батареями, бо на цих територіях проблеми з електроенергією. Також часто просять газові пальники й балони. А коли ми були у Великих та Малих Проходах Дергачівської громади, які звільнили у вересні, люди просили наповнити їхні газові балони. Поширене прохання від людей — це відновлення, утеплення та консервація їхніх будинків.

— Які у вас плани на найближчий час? Як розвиватимете роботу хабу?

— Головним завданням є залучення якомога більшої кількості партнерів, бо потреба в гуманітарній допомозі постійна.

— Яка ваша найбільша мрія після перемоги?

— Я хочу, щоб Україна жила під мирним небом і ніхто більше не хотів заволодіти нашими територіями. Щоб нога ворога ніколи не переступила наші кордони. І щоб Україна стала взірцем стійкості, розвитку і прогресивності.

Фото: «Хаб Вокзал»/Facebook