Як заборонити російську церкву. Україна може повчитися у Латвії

У медіа йде жваве обговорення церковних питань, великим є суспільний резонанс обшуків СБУ приміщень Української православної церкви Московського патріархату.

Це створює сприятливі умови для предметного, поглибленого та неупередженого обговорення проблем державної політики у сфері свободи совісті та віросповідань.

З призначенням професора Віктора Єленського новим керівником Державної служби з етнополітики та свободи совісті зростає шанс на заборону діяльності Російської православної церкви в Україні та впорядкування ситуації в Українському православ’ї загалом.

Необхідність цього, зокрема, випливає з рішень Ради національної безпеки та оборони від 1 грудня.

Позитивним кроком у цьому напрямку стала одноголосна підтримка членами Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради законопроєкту № 8221 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій».

У світі Україна справедливо визнається державою, яка забезпечила релігійний плюралізм і невтручання держави у діяльність релігійних організацій.

Хоча свого часу Віктор Янукович і намагався зробити з УПЦ МП «державну церкву», проте ці спроби провалилися.

Українці демонструють всьому світові, що свобода – це справді основоположна для нас цінність.

Тим більше у надзвичайно делікатній сфері релігійних відносин.

Однак свобода й демократія не означають вседозволеності, бо для свого розвитку вони мають обрамлюватися законами, правилами і процедурами.

Дуже важливий дух свободи й демократії, тобто не записані норми, яких дотримуються поодинокі люди, організації й церкви.

Дух породжений національною історією, продовжуваний впродовж століть і плеканий сьогоднішніми поколіннями.

На такі висновки наштовхає аналіз змін до закону про Латвійську православну церкву, які на початку вересня президент Латвії Егіл Левітс подав до парламенту країни.

Суть новацій полягає у закріпленні у національному законодавстві незалежності (автокефалії) ЛПЦ від Московського патріархату, бо сьогоднішній статус ЛПЦ – самоуправна частина РПЦ.

Остаточне рішення за Вселенським патріархом.

В Україні зміни в Латвії зауважили, але не проаналізували.

З подачі «добре поінформованих латвійських джерел» у медіа почала гуляти версія про ініціативу керівництва ЛПЦ у цих нововведеннях, хоча насправді вона належала винятково керівництву держави, її спецслужбам і латвійській дипломатії.

У відповідях ДЕСС на моє депутатське звернення попереднє керівництво цієї установи додатково аргументувало, що ситуацію в Латвії не можна порівнювати з нашою, бо «у нас все по-іншому».

Але насправді все з точністю до навпаки.

Приклад Латвії продемонстрував необхідність рішучих дій державної влади в умовах прямої загрози національній безпеці з боку РПЦ, діяльність якої повністю підпорядкована агресивній політиці Російської Федерації.

Дій, що обумовлені захистом прав латвійських православних перед втручанням з боку зовнішніх, ворожих чинників.

Для цього Латвійська держава використала увесь свій апарат, при тому суворо дотримуючись норм національного й міжнародного права.

Забезпечено принцип свободи совісті та відокремлення держави і релігійних організацій.

Аналогій із ситуацією УПЦ МП більш ніж достатньо, так само, як і підказок щодо способу вирішення проблеми її входження до складу московської церкви.

Нагадаю, президент Левітс запропонував радикальну зміну юридичного визначення ЛПЦ.

Замість дефініції «Церква – Латвійська Православна Церква з усіма її парафіями» прописано: «Церква – Латвійська Православна Церква з усіма її єпархіями, парафіями та закладами, повністю самостійна та незалежна від будь-якої церковної влади за межами Латвії (автокефальна церква)».

Закон «повністю встановив автокефальний статус Церкви.

Церква має статус юридичної особи та права, що випливають з нього відповідно до нормативних актів».

ЛПЦ очолює Глава Церкви, який «не залежить від жодної церковної влади за межами Латвії».

Закон визначив порядок інформування державних установ та приватних осіб про призначення глави церкви, митрополитів, архієпископів та єпископів, а також про звільнення їх з посади.

Закон зобов’язав ЛПЦ внести відповідні зміни до свого статуту до 31 жовтня.

Депутати ухвалили закон у найкоротший термін.

На цій основі уряд Латвійської республіки звернувся до Московського патріарха з поданням про визнання автокефалії ЛПЦ.

Собор ЛПЦ одноголосно виконав норми закону.

20 жовтня соборові отці підтримали зміни до закону та звернення уряду до Московського патріарха.

Собор наголосив, що патріарх повинен діяти згідно канонічного права для вирішення статусу ЛПЦ.

У Москві мовчать, бо не знають, як приховати принизливі для них факти.

Відповідь Кіріла не має принципового значення, бо остаточне рішення прийматиме Вселенський патріарх.

Коли Московський патріархат погодиться на автокефалію ЛПЦ, тоді цю церкву вноситиме до Диптиху Православних Автокефальних Церков Патріарх Варфоломій І, це його пряма прерогатива.

Коли натомість Кіріл відмовить, тоді ЛПЦ може звернутися з апеляцію до Вселенського патріарха, який єдиний уповноважений розглядати скарги єпископів, що вважають себе скривдженими помісними соборами.

Колись говорили, що всі дороги ведуть до Рима.

У латвійському випадку до Другого Рима – Константинополя.

Москва не буде впливати на ЛПЦ.

У цьому контексті особливо недоречними та маніпулятивними були відповіді ДЕСС на моє депутатське звернення.

Служба закликала «не довіряти повідомленням ЗМІ», а звертати увагу «на першоджерела, деталі та контекст».

І констатувала, що «з комунікації з латвійськими колегами ДЕСС відомо, що ініціатива щодо цієї законодавчої зміни належала Предстоятелю ЛПЦ, тобто зміни до законодавства відповідали прагненням керівництва ЛПЦ.

Водночас, якщо ЛПЦ змінить думку й не подасть оновлений статут, вона зможе оскаржити законодавчу зміну в судовому порядку».

Крім цього, ДЕСС застерігала, що у разі подання оновленого статуту «ЛПЦ втратить канонічний зв’язок зі Вселенським православ’ям, адже наразі її зв’язок визнаний помісними Церквами через РПЦ».

І констатувала, що в законодавчій ініціативі Президента Левітса «не забороняли діяльність РПЦ, натомість відкривали можливість для ЛПЦ змінити свій статут і ключовим чинником у цій ситуації була обопільна згода держави й церкви щодо зміни статусу ЛПЦ».

Першоджерела спростовують інформацію ДЕСС, викриваючи бажання її попереднього керівництва будь-якою ціною «адвокатувати» інтереси УПЦ МП.

Бо саме так потрібно інтерпретувати слова про «латвійських колег» (хотілося б запитати: ДЕСС чи УПЦ МП?), «ініціативність» очільника ЛПЦ, можливість зміни ним рішення, загрозу втратити канонічний зв’язок із Вселенським православ’ям.

Президент Левітс скерував до латвійського парламенту три документи: текст законопроєкту, лист до парламенту та пояснювальну записку, в якій докладно обґрунтував історичне тло своїх пропозицій, причини і мету їх опрацювання, поведені консультації, узгодженість з європейським законодавством.

Тексти документів доступні на сайті президента Латвії латвійською та англійською мовами, отже, кожен охочий може ознайомитися з їхнім змістом.

Стисло про основні констатації Президента Левітса з пояснювальної записки.

21 липня 2022 р.

латвійський МЗС отримав повідомлення про рішення синоду РПЦ під керівництвом Кіріла (березень ц.

р.) створити раду в справах єпархій з «ближнього закордону», що в оцінці МЗС суперечило незалежності ЛПЦ.

Спецслужби Латвійської держави визнали це рішення як загрозу національній безпеці.

Законодавча ініціатива щодо внесення змін до закону «Про ЛПЦ» була предметом обговорення Ради національної безпеки, Президент провів консультації з МЗС, Міністерством юстиції та Службою національної безпеки щодо своєї ініціативи.

Пропозиції остаточно затвердила Рада національної безпеки Латвії.

На етапі підготовки законопроєкту ЛПЦ було повідомлено, що законопроєкт передбачатиме її повну незалежність, тобто автокефальність.

Свою законодавчу ініціативу Президент визнав такою, що відповідає міжнародним зобов’язанням Латвії, зокрема Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 9), ствердивши, що держава зобов’язана захищати ЛПЦ від загрози зовнішнього втручання з боку РПЦ.

Вибір УПЦ МП.

На позицію Президента Латвії та всієї державної влади вирішальний вплив справила військова агресія Росії проти України, насамперед широкомасштабний напад 24 лютого ц.

Пан Левітс звернув особливу увагу на два моменти.

РПЦ виправдовує війну проти українського народу, вихваляє та виправдовує злочини російської армії, використовуючи у своїй риториці пропагандистські наративи щодо заперечення Української державності, її незалежності та суверенітету, що несе загрозу національній безпеці Латвії; підтримка РПЦ і Кірілом російської агресії проти України та злочинів проти українського народу повинна виключати будь-який їхній вплив на позицію та рішення незалежної (автокефальної) ЛПЦ.

Латвія – великий друг України, тому будь-яка інформація про тлумачення її дій Українською державою в особі ДЕСС, напевно, не обійшла повз увагу її дипломатії, завдаючи великої шкоди репутації нашої країни.

Неправдива інформація ДЕСС поставила під сумнів довіру до держави, центральний орган виконавчої влади якої викривлює політику Латвійської держави у протистоянні російському імперіалізмові.

Тим більше, що всупереч твердженню ДЕСС, зміни у правовому статусі ЛПЦ мають важливе порівняльне значення для оцінки ситуації з УПЦ МП, зокрема щодо ролі держави у визначенні правового статусу цієї релігійної організації.

Латвійська держава не забороняла діяльність РПЦ на своїй території, бо не було такої потреби.

Суттю законодавчої ініціативи Президента Левітса було підтвердження в державному законодавстві повної незалежності (автокефалії) ЛПЦ від будь-якого впливу РПЦ та закріплення в законодавстві її автокефального статусу.

Собор ЛПЦ підтримав ці зміни, вклавшись у відведений йому законодавцем час (до 31 жовтня).

Згідно статуту РПЦ, ЛПЦ – самоуправна церква, тоді як УПЦ МП – самоуправна церква з правами широкої автономії.

Після ініціативи і рішень латвійської влади та рішень собору ЛПЦ відкрилася дорога до набуття цією церквою автокефалії.

Ця дорога для УПЦ МП закрита, бо Православна Церква в Україні – як частина Вселенського православ’я – вже отримала автокефальний церковний устрій.

Після прийняття закону про заборону діяльності РПЦ в Україні, УПЦ МП матиме два шляхи визначення свого майбутнього.

Розпочати процес об’єднання з ПЦУ, відновлення євхаристійного спілкування з Вселенським патріархом з дотриманням інтересів національної безпеки нашої держави.

Або ж створення нового релігійного об’єднання, яке не матиме права називатися православним і володіти православними святинями українського народу.

Завдання органів державної влади – сприяти першому варіанту, щоб остаточно впорядкувати ситуацію в Українському православ’ї, згідно з критеріями національної безпеки, чинного законодавства, канонів Вселенського православ’я, демократії, прав і свобод громадянина і свободи совісті.

Зазирніть за лаштунки Московської церкви в Україні.

Автокефалія для Московського патріархату? Це буде смішний жарт долі.

Міністр релігій.

Хто такий Віктор Єленський і чому його так бояться у Московській церкві.

Українці мемами відреагували на візит СБУ до Лаври.