Наталія Лигачова про героїзм редакцій, критику влади та важливість плюралізму навіть під час війни

Як змінювалася українська журналістика від початку війни у 2014 році?

Із 2014 року у нас з’явилися теми війни. На початку, коли відбувалось захоплення Криму та події на Донбасі, була певна розгубленість та невизначеність. Тоді світові медіа вживали назву «зелені чоловічки» стосовно російських військових. Утім, у нас набагато швидше почали називати їх так, як це є насправді — російськими агресорами, а війну Росії проти України — війною. 

Водночас у медіаспільноті точилися дискусії про те, до якої міри можна критикувати українську владу та військових під час зовнішньої агресії. Наприклад, велику дискусію викликали репортажі «Громадського» про тюрму СБУ для полонених росіян. Було питання: «Чи на часі?». 

Також були дискусії щодо того, чи варто працювати на окупованих територіях та брати акредитацію в агресора. Багато репортажів із окупованих територій робили «Громадське», «Радіо Свобода», «Новости Донбасса» Олексія Мацуки — але вони це робили, минаючи необхідність акредитації, через тих громадських журналістів, які там жили. Власне, робота українських журналістів на окупованих територіях була практично неможливою, про що засвідчив досвід, наприклад, Насті Станко, яка була заарештована бойовиками. 

Ми побачили зародження військової журналістики. Журналістика привчалася працювати в умовах, коли частина території держави окупована. 

Із початком війни я вирішила, що потрібно деколи себе стримувати з критикою влади. За умови зовнішньої агресії будь-яку проукраїнську владу можна і треба критикувати, але не «мочити». 

Багато колег зі мною не погоджувалися. Були розслідування про корупцію у вищих ешелонах влади та щодо президента Порошенка. Я не вважаю, що це було правильно або неправильно. Кожен у ручному режимі формує для себе позицію, на яку він має право. Головне, щоб при цьому було беззаперечне дотримання журналістських стандартів та стримування себе від того, щоб десь зробити «гарячіше» не заради істини, а заради привертання уваги, а ще гірше — хайпу. Ну і, звісно, щоб розслідування містили беззастережні докази для суду. 

А що змінилося після 24 лютого?

Стався великий зсув. Одразу у всіх був шок, зокрема й у журналістів. Дехто з них уже готувався до цього у плані роботи та безпеки співробітників, дехто — ні. Але всі швидко отямилися й просто почали працювати, ставлячи тему війни на перший план. 

Розслідувачі почали займатися перш за все злочинами росіян. Тема корупції в українській владі на перший час була взагалі закрита. Хоча кілька останніх місяців вона повертається в інформаційний простір. Але журналісти ставляться до цього доволі обережно.

З’явився «Єдиний телемарафон». На початку це було дуже правильною річчю, бо був важливим єдиний голос від держави. Для цього змогли об’єднатися і державні, й олігархічні канали, і це унікальний позитивний досвід. Там, безумовно, далеко не вся правда про війну. Але це, знову ж таки, питання: чи має зараз суспільство знати усю правду? Адже треба підтримувати певний психологічний стан. Однак зараз варто вже починати потроху відходити від «єдиноголосся» в ефірі, повертатися до плюралізму. Бо інакше громадяни починають шукати менш стерильну інформацію в соцмережах. Це вже зафіксували й соціологічні дослідження, демонструючи злет уваги перш за все до Телеграму, в якому й поширюється найбільше дезінформації.

Я проти політичної боротьби під час війни як такої (хоча вона за кілька місяців після 24 лютого вже розпочалася, на жаль). А от проукраїнський та не політично вмотивований плюралізм потрібен і під час війни. Заради пошуку справді важливої інформації, справжніх експертів, артикуляції нагальних потреб різних соціальних груп, тих-таки військових чи волонтерів, наприклад… У цьому зараз велику роль можуть відіграти незалежні медіа та громадянське суспільство в цілому.

Але взагалі ми навіть під часу дії воєнного стану залишаємося справді демократичною державою, в нас є свобода слова — і в цьому теж наша велика перевага перед російським агресором. Нам є що захищати: не лише рідну землю, рідних людей, а й свободу. Уявіть, якою великою була у влади спокуса запровадити жорстку воєнну цензуру. Але цього не відбулося. Я гадаю, що це було правильно. Так, з «Єдиним марафоном» у телепросторі з’явилася дозована інформація. Але онлайн-медіа, неолігархічні телеканали працюють абсолютно вільно. Кожен сам вирішує для себе, де межа для висвітлення і критики дій влади в тій чи іншій сфері або в контексті тієї чи іншої проблеми.

Було багато дискусій з приводу того, що можуть чи не можуть показувати журналісти. Лунали звинувачення з боку військових, що журналісти висвітлювали «прильоти» й допомагали ворогу скорегувати вогонь. Урешті-решт, цю проблему вирішили.

Так, це правда, і я пишаюся колегами. Чимало з них пишуть, що вони — на інформаційній війні. Справді, інформаційна війна ведеться проти нас, і ми, безумовно, відповідаємо на неї. І це вже справа кожного, ким він відчуває себе зараз. Я все-таки не хочу, щоб нас, «Детектор медіа», вважали воїнами інформаційного фронту. Ми радше «санітари», бо активно розвінчуємо дезінформацію. А зараз намагаємося йти далі, пропонуючи державі та колегам із громадянського суспільства займатися так званим «пребанкінгом» — тобто розвінчуванням маніпулятивних прийомів ворога на випередження, моніторингом інфополя та на основі цього подачею пояснювальної інформації щодо все нових і нових актуальних тем ще до того, як їх почне використовувати ворог для дезінформації. Озброєний (у нашому випадку інформацією) — значить, захищений. 

Ми практично втрималися в демократичних рамках існування журналістики — і це досягнення. Це дає надію, що після припинення війни ми не зіштовхнемося з великим ризиком монополії влади на інформацію і контролем медіапростору. Безумовно, спокуса є. Ми бачимо кроки влади у напрямку цього, але це не критично. Громадянське суспільство та медійники зможуть подолати ці виклики.

Попри справедливу критику українських медіа, вони склали цей тест на здатність працювати професійно й відповідально. Попри всі помилки, недоліки того-таки «Марафону», про які ми багато пишемо. Ми в «Детектор медіа» помічаємо серйозні помилки. Якби їх не було, українці були б краще проінформовані про важливі речі. Але, врешті-решт, ця інформація, яку надають українські ЗМІ, доволі релевантна тому стану, в якому зараз перебуває Україна. 

Чому б ви не хотіли, аби «Детектор» називали воїнами?

Я не хочу казати, що щось неправильно роблять ті колеги, які працюють у жанрі пропаганди. Бо це виправдано під час війни. Ми маємо приклади різних програм. Наприклад, «Антизомбі» й «Гражданская оборона» на ICTV. Особисто мені вони не подобаються, але вони мають право на існування і в них є свої вдячні глядачі. Є вже приклади пропагандистських фільмів — наприклад, «Паляниця», «Мавка» Віталія Ковача. 

В інформаційній війні, яка ведеться проти нас, «Детектор» бачить свою місію перш за все в розвінчуванні дезінформації, фейків, ворожих наративів. Це ми робимо як дослідники, експерти та журналісти. Але ми не займаємося контрпропагандою. Ми дотримуємося стандартів журналістики.

Я не люблю бути солдатом. Бо звання солдата передбачає виконання наказів. Я не вважаю, що незалежні медіа можуть виконувати будь-які накази. Кожен має самостійно визначати міру відповідальності. Тож мені не хочеться казати, що ми — солдати інформаційної війни. Хоча ми багато робимо в цьому протистоянні. 

Як не сіяти «зраду» і здорово критикувати владу?

Це, безумовно, дуже серйозна проблема. Якісні медіа з нею дають собі раду. Наприклад, «Дзеркало тижня», «Українська правда», «Ліга», «Bihis.Info», «Слідство.Інфо», «Схеми». 

Інколи мені здається, що медіа дещо переходять цю планку з балансом. Я дуже поважаю Юрка Бутусова і вважаю його одним із головних військових журналістів в Україні. Але мені здається, що інколи емоції заважають йому не переходити межу критики, особливо персоналізованої критики. Хоча я розумію, що в нього є багато аргументів та приводів, і, власне, я не можу сказати, що є експертом у цій проблематиці, й робити якісь закиди воєнкорам. Просто, на мій погляд, потрібно бути дуже обережним із критикою воєнних дій власної країни та зважати на офіційну позицію, коли так гаряче на фронті.

Вустами Ігоря Куляса ми критикуємо медіа за те, що вони не дотримуються стандартів у тих випадках, коли насправді можна їх дотримуватися. 

У телепросторі зараз немає балансу політичних сил. Повного балансу й не може бути, бо владні ньюзмейкери мають ексклюзивну інформацію, яку перш за все потрібно знати глядачам «Марафону». І ньюзмейкери від влади тут переважатимуть. Але взагалі не давати слова іншим політичним силам і проукраїнським опонентам — це політична боротьба, якій не місце під час війни. Треба плекати згуртованість. 

Чи ви помічали, що іноземні журналісти, намагаючись тримати нейтралітет, не пишуть правду про війну?

Іноземні журналісти роблять важливу роботу, як-от репортажі із зони бойових дій. Але я згодна, що західні ЗМІ, намагаючись зберігати нейтральність, насправді допомагають російській пропаганді, бо вони в такий спосіб ставлять знак рівності між жертвою агресора та агресором. 

Вони також не гребують давати якісь статті, де йдуть посилання лише на анонімні джерела. Напередодні війни американські медіа, наприклад, давали багато інформації від американських посадовців, які зберігали анонімність. Ця інформація у великій кількості випадків виявилася достовірною, але з погляду стандартів посилатися лише на анонімні джерела — so-so.

Як українцям працювати із західними медіа зараз? Єдиний засіб — робити те, що ми вважаємо за потрібне.

Зараз не можна казати про повну відстороненість української журналістики. Ми емоційні й не відсторонені. Я навіть не вважаю за потрібне бути відстороненою від емоцій під час війни. Головне, щоб ми казали перш за все правду, яку можна казати в умовах воєнного стану. І саме цим показували приклад західним журналістам. 

А коли буває зашквар в іноземних медіа та організаціях, ми маємо не боятися критикувати їхні рішення. Маємо висловлювати свою чітку позицію: «Не треба нас мирити з так званими "хорошими русскими"».

Як людям здорово працювати з інформацією?

Потрібно перш за все читати офіційні повідомлення українських військових. Під час «Національного медіатоку» Андрій Куликов сказав, що треба читати офіційні зведення Генштабу. Я його в цьому підтримую. З них ми дізнаємося точнішу інформацію, ніж із телеграм-каналів. Вони стримано розповідають, де противник та ЗСУ наступають чи відступають. 

Якщо заглибитися, то починаєш розуміти, де йдуть важкі бої. Коли був масштабний наступ на Харківщині, у нас в тому-таки «Єдиному марафоні» забули про Донбас. І лише зі зведень Генштабу ми розуміли, що там ідуть важкі бої під Бахмутом. А з інформаційно-медійного простору ця ділянка практично зникла на кілька днів. 

Також варто дозувати те, що ви читаєте. Я ловлю себе на думці, що коли занурююся у щось негативне на Фейсбуці, врешті-решт кажу собі: «Так, усе. Треба йти звідси, бо інакше справді можна збожеволіти».

Окрім того, важливо шукати достовірні джерела. Про них і ми пишемо, й Інститут масової інформації, і Центр стратегічних комунікацій, і інші. Ми всі користуємося телеграм-каналами, бо там швидше з’являється інформація, яку можуть підтвердити або не підтвердити офіційні джерела. Утім, потрібно пам’ятати, що ніякі соцмережі без перевірки цієї інформації силами медіа не є достовірними джерелами. Завжди потрібно ділити цю інформацію на два.

Ось чому ми так критикуємо медіа, які часто посилаються на телеграм-канали і сторінки у соцмережах без підтвердження інформації в інших джерелах. У вік інформаційної революції саме медіа мають давати перевірену й достовірну інформацію.

Спілкувалася Діана Делюрман

Редактор - Іван Андрусяк