Дороги, які долали українці у 2022-му

З Києва – на фронт, з фронту – на Львів роздовбаною «тарабайкою» яка їде зі швидкістю 60 км/год.

Вокзали, черги, митний контроль, пересадки.

Ці подорожі неможливо скасувати, вони є питанням життя і смерті.

Малесенькі дітки, які їдуть, обійнявшись з дбайливо загорнутими в іграшкові пелюшечки іграшковими качечками.

Поруч бабусі з величезними торбами.

Усі їдуть: хтось із розбитого будинку – в нікуди, сподіваючись знайти прихисток, хтось – додому побачити тата й чоловіка після довгої розлуки.

У кожного українця є історія про війну та про далеку дорогу під час війни.

Найдовшою і найскладнішою для багатьох стала найперша, в яку довелося вирушити після 24 лютого.

Хтось стояв три доби в заторі на трасі Київ – Львів і чекав у чергах на заправках.

Стояв просто неба на польському кордоні.

Тіснився в переповнених вагонах і тамбурах потягів з Харкова й Миколаєва.

Ночував у Василівці поблизу Запоріжжя, вибираючись з окупованих Бердянська й Мелітополя старенькими «Жигулями».

Ішов пішки з Маріуполя, що палав, до сусіднього Мелекіного або пробирався з Маріуполя до Фінляндії – через російські фільтраційні табори.

Петляв польовими шляхами по Херсонщині, оминаючи мінні поля.

Вивозив під обстрілами дітей з півночі Київщини, загрузав у весняній ріллі дорогою з обложеного Чернігова.

Їхав з побратимами на схід.

Гнав через усю Європу машину для ЗСУ до українського кордону.

Доба замість години.

– Раніше ми до Братислави на каву літали, як на маршрутці: швидко, дешево – зі Львова менш ніж година льоту, а там і до Відня близенько, – згадує колега-львів’янка, коли ми зустрілися там на конференції в середині грудня.

– А тепер виявилося, що це далеко.

Братиславу від Львова нині відділяє 10-12 год автобусом, від Києва – доба, від Запоріжжя – плюс ще ніч у поїзді.

Але зараз можна сказати, що «всі дороги» на Захід ведуть через Польщу.

Звісно, не всі, але більшість зручних саме там.

Така наша географія.

Відповідно на польському кордоні найбільші черги.

«Стояли 8 год? То вам пощастило!».

Поляки перемацують кожну сумку, кожен пакет.

Мабуть, шукають зброю.

Їх можна зрозуміти.

Таке враження, що кожна година довоєнного перельоту перетворилася на добу в дорозі.

Де було 2 год – там тепер півтори-дві доби, з ночівлями й пересадками (як нині з Києва до Риги, наприклад).

Сповіщення іноземної авіакомпанії про те, що твої бонуси згорять у кінці року видається особливо цинічним, якщо ти чоловік, живеш в Україні, не маєш трьох дітей і 60 років та жодних шансів кудись полетіти в найближчому майбутньому.

«Пожежа бонусів» викликає хіба криву посмішку і спогади про колишнє життя.

Фронтові дороги.

Особлива історія – шляхи, що ведуть на фронт.

Спочатку це порожні асфальтовані шосе, якими їздить лише військова техніка.

Усі між собою вітаються – так заведено.

Що ближче до фронту – то гірші дороги.

Іноді вони пронизують спалені села, тягнуться через понтонні переправи, впираються в підірвані мости.

Тоді треба об’їздити ще гіршими розбитими дорогами.

Щоб подолати сотню кілометрів, іноді потрібно кілька годин.

До позицій на передовій ведуть знищені й перемелені гусеницями важкої техніки, наче блендером, ґрунтівки.

Іноді ця техніка також ламається й ледь суне – тоді бійці повертаються з позицій зі швидкістю кілька метрів за хвилину.

– У кінці літа ми їхали в Руську Лозову на Харківщині, – розповідає знайомий, який служить на сході України.

– Це був апокаліптичний пейзаж: роз'їжджений «мотолигами» та всіяний глибокими ямами глинистий пологий затяжний узвіз, по обидва боки якого лежали обгорілі скелети підірваних на мінах автомобілів.

Перед цією ділянкою за кермо бралися профі, які давно їздять на «механіці», бо машина йде юзом, дорога жахлива, але на ній життєво важливо втриматися.

Іншим разом виїздили з позицій на Харківщині, де провели тиждень у спеку, а потім спітнілі й брудні вибралися зі свого лісу, з багнюки на прекрасне і абсолютно порожнє асфальтоване шосе.

І так хотілося якомога швидше доїхати, помитися, попрати одяг, відпочити..

Ми розігналися – і раптом просто посеред дороги побачили величезного пелікана.

Очевидно, він утік з парку Фельдмана, що там був неподалік.

Пелікану пощастило, нам теж – у нас був дуже крутий водій.

Дороги для фронту.

Уміння керувати авто на «механіці» раптом стало цінною навичкою.

Волонтери сотнями й тисячами везуть в Україну суворі потріпані джипи та пікапи – на фронт.

Авто здебільшого на механіці.

Такі поїздки мало схожі на автоподорожі Європою, в які ми їздили і про які мріяли до великої війни.

– За день долаємо по 700-1000 км без відпочинку й зупинок, – каже знайомий, який пригнав десятки авто для армії.

– Поспішаємо.

Минаємо красиві міста, купуємо їжу в супермаркетах і придорожніх фастфудах, ночуємо в дешевих мотелях і прямуємо далі.

На кордоні – як пощастить: можемо стояти годинами, а іноді й добу, морочитися з паперами, повертатися, щось дооформлювати, пробувати знову.

Іноді ці машини ламаються й наше головне завдання – дотягнути до українського кордону, а там уже й наші хлопці на наших СТО.

Доводилося якось стояти посеред автобану в Німеччині біля безнадійно заглухлого авто й думати, що з цим робити і кого де шукати.

Але завжди й усюди якось знаходилися люди, які допомагали, – і це дуже гріє.

Довгі дороги – довгі історії.

«У дорозі – 30 год», – писали в рекламі автобусного рейсу «Стамбул – Київ».

Перша реакція: який жах! Друга – що ж, не так уже й довго (після порівняння цін і тривалості варіанту авіа + готель + потяг).

За добу пів автобуса встигає познайомитися й розповісти одне одному свої історії про життя та війну.

Рейс на 99% жіночий.

Весною автобуси були повними – багато жінок з дітьми поверталися додому з евакуації.

Марта, яка сидить позаду, – зі Львова.

Вона власниця кількох магазинів одягу і взуття, раніше літала у Стамбул на закупи, тепер купує собі два місця в автобусі, бо має хвору спину.

Розповідає, як у березні вони з подругами-підприємицями відкрили своїм коштом склад гуманітарки, як безплатно поселили у своїх будинках біженців зі Сходу.

Каже, хтось із них був вдячним, хтось ні.

Має історію, як на промисловій виставці її підтримували турки і як на противагу їм угорці бажали Путіну швидкої перемоги.

Літня жінка в сусідньому ряду їздила провідувати доньку до Стамбула – вона вперше за кордоном, хвилюється, коли перевіряють паспорти, фотографує все, що бачить з вікна, намагаючись роздивитися щось нове й особливе в болгарських і румунських селах.

Розповідає про сестру з чоловіком, які залишилися в окупованому Бердянську й раділи росіянам: «Я не змогла їй нічого довести, немає в мене більше сестри».

– А ви звідки? – питаємо ми з Мартою іншу супутницю, яка підходить до нашого столика з чаєм на одній із зупинок.

– Ой, дівчата, ви мене зараз поб’єте, – ніяково посміхається літня жінка.

– Я з Ялти.

– Прям от зараз із Ялти їдете? – ми таки напружилися.

– Ну так, через Росію, Грузію, автобусами, з тиждень уже добираюся – сина в Чернівцях провідати.

У Криму всі наші поки що сидять тихо-тихо.

Бо якщо хтось щось каже, то люди просто зникають.

Уночі приїздять і забирають, як при Сталіні.

У дорогу зірвалися люди, які не виїздили зі своїх містечок і кварталів десятиліттями, а тепер дорога їх не відпускає.

Українці їдуть і їдуть з одного пункту призначення до іншого об’їзними шляхами та глухими залізничними станціями, про існування яких раніше й не здогадувалися, багаті й бідні в одному вагоні.

Зупинившись на якийсь час у безпечному місці, підіймаєш голову й бачиш… літаки! Ці сріблясті стрілочки стали чимось позаземним, чимось із прекрасного минулого і, можливо, щасливого майбутнього – для тих, хто здолає всі свої земні дороги.

Інна Гадзинська, Орест Зог.