Сміємося з росіян, але самі ще не позбулися «савєтщіни»

Можете кидати в мене капцями і банановими шкуринками, але я таки подивився останній «Галубой аганьок».

Правда, вже першого січня в записі і прокручуючи.

Переді мною парувала тарілка з флячками (про що буде мова далі) і фляшка хрінівки.

Ці два атрибути додавали мені духу, аби витримати цей крінж.

Пісні там звучали старі, совєтські, а виконували їх переважно старі співаки, майже всі в перуках – правда, в дуеті з молодими.

Хлопи були з юними тьолками, а мадам Доліна – з пупсиком.

Раніше на тих огоньках було багато гумористів.

Цього разу гумор представляв лише один Петросян.

Рівень цього гумору був неймовірно низький.

Спочатку він похохмив про замерзаючу Європу, потім зблиснув таким віршиком:.

Еслі ти паєл, памился,.

Дома у тебя тепло,.

Значіт русскім ти раділся,.

Са страною павєзло.

Або: «Прі власті кандітєра жить било нє сладко, а прі власті коміка нє смєшно».

Публіка постановочно регоче.

Далі він зацитував Кутузова, який нібито сказав, що «русскоє воінство нєпобєдімоє в боях і нєпадражаєма в вєлікадушиі і дабрадєтєлі к мірнаму насєлєнію побєждьонних».

Нагадувати усі ті поразки, яких зазнавала армія московитів за всю свою історію і від турків, і від козаків, і від поляків, і від французів та австрійців – це довго і нудно.

А от щодо вєлікадушия, то ми вже бачили як воно проявлялося на окупованих теренах.

Не обійшлося за столами і без Салавйова та Скабєєвої з її чіканутою зачіскою.

Повалій в примітивному шиньйоні заспівала «Червону руту» на фоні пацанів, які намагалися стрибати гопак.

До чого тут гопак?.

Не посоромився виступити і колишній львів'янин Башмєт.

Басков співав вбраний, наче «царєвіч» з малюнків Білібіна, йому підспівували дами в довгих чудних сарафанах і його улюблені мальчики.

За столами вигулькували військові «просто з фронту», і всі вони піднімали тости за «мір» і «пабєду».

Це дивно.

Бо якщо хтось в Рашці виходив з плакатом «за мір», його арештовували.

Додивитися до кінця цю злиденність мені таки не вистачило терпцю, і я ліг спати.

А що перед тим читав про вітрини довоєнного Львова, то наснилася мені вітрина крамниці з вудженим м'ясивом пана Ундерки на нижньому Личакові, яка представляла засніжений сільський краєвид, витворений з сувоїв смальцю, що скидалися на снігові замети, а посередині – хатка з вуджених ковбас, до якої квапилася фігурка святого Миколая з кошиком парівок (сосисок) на плечах.

Вітрини цукерень мінялися доволі часто, мовби змагаючись між собою, чия фантазія переможе, про що з замилуванням згадував Станіслав Лем.

Наступного дня я поїхав до міста і прогулявся святковим містом, спеціально роздивляючись вітрини.

Деякі були оздоблені, але креативність була така ж убога, як і «празнічний аганьок».

Таких вітрин, про які згадували старі львів'яни, уже нема.

Мало того – зникають з вітрин і вивісок питомі галицькі назви.

Та що галицькі – українські теж зникають.

І я зі смутком спостерігаю, як у Львові вигулькують якісь «пончики» замість пампухів, свинячі «рульки» замість гомілок, «мармеладові» забігайлівки замість мармулядових, «випічки» замість печива, «пряники» замість пірників або медівників...

Бо є певні люди, які не люблять діалектів.

Вони так і заявляють, що не люблять діалектів.

Але в цілому світі їх люблять, видають книжки й журнали на діалектах, знімають фільми й серіали.

І усі перекладачі «Танґа смерті» використовували якийсь свій діалект, коли тлумачили галицизми чи львівський балак.

Наприклад, для американського видання на допомогу покликали студента з Ямайки.

І лише в одній країні нема діалектів.

В Ізраїлі.

Як мені пояснили, вони там змушені були перекладати мій роман літературною мовою.

Іврит – порівняно молода мова і не встигла ще розвинути свої говірки.

Завітавши напередодні Нового року до «Галицької свіжини», був ошелешений.

Я побачив там «зельц» замість нашого звичного сальцесону і «рубець».

Я навіть засумнівався, куди зайшов.

Чи це справді «Галицька свіжина»? Може, то таки «Совєтська свіжина»?.

Але ні, це була вона.

Ну, тоді треба за звісною схемою: альбо хрестик, альбо майтки.

А ще там я побачив ковбасу «Царську».

Чому «Царська»? Хіба у нас із царями є якісь сентиментальні спогади? Чому не цісарська або королівська?.

Та цього ще замало, бо там були також сосиски «Капітошка» і «Бутуз»!.

Вимовити це непристойне слово «рубець» я не наважився.

Тому попросив зважити мені шлунок.

Нє, не мій, а телячий.

Взяв і сальцесон, продавчиня зрозуміла з першого слова.

Був випадок, коли до крамниці у Винниках зайшли переселенці і попросили «зельц», то їх дівчата кілька разів перепитували.

Коли ж ті показали пальцями, дівчата здивовано відповіли: «Та це ж сальцесон!».

Обидва слова походять від одного німецького, але все ж традиції його вживання в Україні різні.

Зельц з'явився лише за совєтів.

Зрештою, як і рубці.

Продавали їх на Дорошенка, на Городоцькій, в «Домовій кухні» навпроти «Жоржа» і ще в кількох місцях.

А до флячків дуже добре йшла чарка горілки, тому там завше було людно.

І товклися там завше самі діловиті чоловіки.

Правда, є такі парафіяни, що не лише флячків не гелемзають, а й кишку (кров'янку) і навіть драглі.

Мені їх дуже шкода, бо все це знамениті смаколики.

Надто, що флячки – улюблена страва не лише в Галичині, а й у Польщі та в Італії, бо є фляки по-п'ємонтськи, по-сардинськи, а я готую по-замарстинівськи.

І якщо хтось думає, що то галицькі витребеньки називати телячий шлунок не рубцем, а флячками, то нехай зазирне у словник Грінченка і переконається, що рубець – це частина шлунку, але не страва, а стравою є саме флячки.

100-річчя створення СРСР.

Як фальсифікувалась історія.

100 років СРСР.

Уся правда про створення тюрми народів від історика Станіслава Кульчицького.

Росія безнадійна: нею керують комсомольці Брежнєва.