«Випробування цього року показали, що рішення є, і вони всередині кожного». Керівники медіа про плюси 2022 року, частина третя

Про позитивні (попри все) надбання 2022 року розповідають Тетяна Цирульник, Євген Федченко, Віталій Улибін, Отар Довженко, Ілля Журава, Анастасія Руденко, Галина Мінялук і Сергій Стасько.

2022 рік — найтрагічніший у новітній історії України і рік найсуворіших викликів для українських медіа. «Детектор медіа» докладно аналізує й описує виклики, проблеми і втрати у підсумках 2022 року. Але є й здобутки, зміни на краще, перемоги. Ми запитали керівників найрізноманітніших українських медіа — великих, малих, традиційних, онлайнових, всеукраїнських, регіональних: «Що доброго дав вашій редакції 2022 рік? [Наприклад, організаційні зміни, нові проєкти, навички, досягнення, вміння адаптуватись до умов війни, розуміння важливих речей або цінностей, просто щось у відчуттях, що додає оптимізму.]» Перша частина опитування тут, друга тут.

У третій частині відповідають Тетяна Цирульник (Kolo.news), Євген Федченко (StopFake), Віталій Улибін («Полтавська хвиля»), Отар Довженко («Детектор медіа»), Ілля Журава («Ґрунт»), Анастасія Руденко («Рубрика»), Галина Мінялук («Прапор»), Сергій Стасько («ЗМІ»), Мар’яна Драч («Радіо Свобода»).

Тетяна Цирульник, головна редакторка сайту Kolo.news:

— Це був рік психологічних «гойдалок»: самовпевнений і оптимістичний січень, із 24 лютого і до червня — жахлива фінансово-організаційна криза, червень і донині — налагоджена робота в нових реаліях. Війна показала всі слабкі місця в роботі редакції. Втрата 90% рекламного ринку, від’їзд частини журналістів за кордон, неможливість виконувати взяті на себе фінансові зобов’язання, втрата офісу — дуже багато професійних втрат і розчарувань. Із цього всього я винесла великий урок: працювати безкоштовно навіть у війну люди довше місяця не будуть, хай які би патріоти країни і професії вони є. Тому своє завдання як головної редакторки я бачила в пошуку грошей. Якщо раніше я могла писати статті, обговорювати теми й заголовки з колегами, то зараз я поклалась на їхній професіоналізм і кинулася шукати фінансування редакції. Я стояла перед вибором: або я знаходжу гроші, або закриваю редакцію. Це мій досвід, набутий кров’ю і потом: не замикайтесь у своїй редакції, у своєму місті — йдіть на всеукраїнський рівень. Показуйте себе, голосно про себе говоріть. У перші місяці війни мене врятували всеукраїнські медіаорганізації: Львівський медіафорум і Асоціація незалежних регіональних видавців. Восени я отримала допомогу для редакції від Media Development Foundation, Інституту масової інформації і Національної спілки журналістів України. Я звертаю увагу своїх колег-редакторів: це не полтавські місцеві організації. На рівні міста-області врятувати ЗМІ практично неможливо, бо основне джерело доходів — місцева реклама — упала замертво. Ідіть у всеукраїнські організації, розповідайте свою історію, просіть допомогу, і з імовірністю 1 до 7 (я кажу про свій особистий відлік, бо я написала за ці 10 місяців до 30 заявок на гранти) вам допоможуть.

Важливо також не забувати про рекламний ринок, який не вмер остаточно. Станом на зараз ми повернули майже 50% реклами. Це теж важко. Адже рекламодавець і досі хоче й наполягає на російськомовній рекламі, хоча законом вона заборонена. На щастя, наша рекламна менеджерка в більшості випадків переконує рекламодавця, що тексти потрібно перекласти (ми це робимо самі й безкоштовно, щоб не втратити клієнта).

У рік 2023-й я входжу з вовчою злістю і оптимізмом. Я розумію, що журналістика потребує карколомних змін. Змін застарілих правил на зразок «кожну інформацію перевіряй із трьох джерел» — це неможливо й цього давно ніхто не робить. Змін соціального пакету: редакції вже не можуть собі дозволити гарантувати журналістам 36-денну оплачувану щорічну відпустку, натомість усі масово переходять на ФОПи. Зміни поглядів на фриланс. Редакції вже невигідно тримати штат журналістів в офісі — це дорого, натомість приходить нова робоча модель — неповна зайнятість. Коли наймаєш журналіста працювати, наприклад, три дні на тиждень, на зйомку відеоматеріалу, але не як штатну одиницю. Так, як було до 24 лютого, вже не буде і не треба й хотіти цього кроку назад. Зараз перед нами весь світ.

Євген Федченко, головний редактор StopFake:

— Попри те, що 2022 рік був важким, нам вдалося досягти й позитивних речей для себе. По-перше, ми побачили, наскільки важливою для країни є робота фактчекерів. StopFake та інші організації, які працюють із протидією дезінформації, заклали підвалини для того, щоб Україна не програла інформаційну війну. Ці дев’ять років довели ефективність нашого підходу і важливість роботи команди. Спроби Росії виграти інформаційну війну провалилися, бо ми заклали підвалини медіаграмотності серед українців у попередні роки.

Також цього року ми отримали певне визнання. В опитуванні Internews було запитання про фактчекерів. Близько 16% опитаних упізнають бренд StopFake. Це означає, що вони споживають нашу інформацію, беруть її до уваги. Наша інформація впливає на те, як вони бачать і конструюють інформаційний та комунікативний світ. Для нас це приємно і важливо.

У 2022 році нам удалося розширити перелік служб. До традиційних європейських мовних служб додали турецьку. Зараз працюємо над створенням арабської служби StopFake. Це розширить наші можливості спілкування з аудиторіями. Серед пріоритетів маємо аудиторію Глобального Півдня. Присутність України там не така велика, як хотілося б. Наш вплив там малий, а російський надзвичайно великий. Хочемо зробити внесок, щоб цей дисбаланс ліквідувати.

Основним досягненням вважаю команду однодумців StopFake. Результат нашої роботи є саме результатом того, як ефективно зіграла команда в цей тяжкий час. Ми це все зробили разом.

Сергій Стасько, директор інтернет-видання «ЗМІ», Черкаси:

— Ми звикли працювати в екстремальних умовах. Це була повністю дистанційна робота. Ми змогли адаптуватися до роботи на мінімальних ресурсах, і за це я можу подякувати своїй команді. Ми намагалися бути корисними у зборі потрібних речей і грошей для військових і переселенців.

Десь у кінці березня, попри те, що Черкаси, слава Богу, не сильно постраждали від російських окупантів, я думав, що ми не доживемо до сьомого дня народження видання, який мали відзначати 31 серпня. Однак команда проявила характер, витримку і ми зуміли вистояти. Головне — ніхто не скаржився, всі ставилися з розумінням до всіх викликів часу, який настав на ринку медіа. Що буде далі — невідомо. Але ми точно будемо боротися за життя свого медіа до кінця.

Віталій Улибін, головний редактор «Полтавської хвилі»:

— Хоч як це дивно звучить, — і нам навіть соромно в цьому іноді собі зізнаватись, — але в багатьох аспектах 2022 рік став для нашої редакції переламним і має багато позитивних моментів. Так, до червня було важко: відсутність грошей, нерозуміння перспектив і виснажлива цілодобова робота, робота, робота. Але саме це нам дало змогу зрозуміти найважливіше: матеріальні цінності хоч і важливі, але явно не на першому місці в нашій колективній піраміді Маслоу. Це дало змогу ще більше згуртуватися навколо спільної справи та ідей. Мабуть, тільки завдяки цьому ми не зникли, а навпаки — змогли віднайти нові рішення, запустити нові проєкти, розширити свою присутність по всій країні, створити нові робочі місця і збільшити штат.

Переосмислення відповідальності за створюваний тобою контент, нові можливості у співпраці з міжнародними партнерами, нова географія і нові проєкти — таким був для нас 2022 рік. І хоча було багато сумних моментів, багато «досвіду через біль», морально і фізично складних ситуацій у роботі в зоні бойових дій — підбиваючи підсумки цього року, ми намагаємося зосередитися саме на здобутках, а не на втратах. Аби прийдешній рік планувати з іще більшою наснагою.

Отар Довженко, редактор «Детектора медіа»:

— Напевно, чогось позитивного чи конструктивного за цей рік можна згадати чимало, але є одна зміна, яка просто переповнює мене радістю на тлі всіх гнітючих і трагічних подій, які принесла війна. Україна заговорила українською. Вже нікому не треба пояснювати, що не так із російською мовою і чому в цій країні краще писати і говорити українською. І мені як редактору більше не доводиться перемикатися на російську розкладку — нам пишуть тепер тільки українською :)

Я завжди був поміркованим песимістом і вважав, що на українізацію медіа і публічного простору (не кажучи вже про приватне спілкування) підуть десятки років. Натомість ми досягли величезного результату за десять місяців. Дякувати Росії за це, напевно, не будемо, хоча всі розуміють, що без повномасштабного вторгнення цього б не сталося. Люди, медіа, організації, які раніше принципово комунікували російською, перейшли на українську не завжди легко, але практично завжди — добровільно. Не тільки на знак протесту проти російської агресії, а й тому, що розуміють і відчувають, що так правильно. Українську вже ніхто не посміє назвати «нерыночным языком» в Україні. Я б так хотів розповісти про це своєму вчителю Володимиру Буряку, який, на жаль,не дожив до цього дня. Він зізнавався мені, що почувається чужим, «інтернованим», коли говорить, пише, викладає українською. Зараз у містах, де він мешкав, — Дніпрі й Запоріжжі — українська є нормою. Дуже сподіваюся, що ці зміни є незворотними і «контрреволюції» після завершення війни не буде.

Ілля Журава, керівник диджитал-напрямку онлайн-видання «Ґрунт»:

— Зараз ми успішно розвиваємо всі наші майданчики: сайт, телеграм, ютуб, інстаграм, твітер, фейсбук і тікток. Наша особливість — ми адаптуємо кожен матеріал під окремий майданчик, так щоб він був цікавий тамтешній аудиторії. Ми розглядаємо кожну новину як окрему одиницю контенту, яка може бути по-різному відображена та подана з урахуванням особливостей кожної мережі. Ми працюємо як екосистемне медіа, яке дає оцінку вагомості та значенню інфоприводу — чи вартий він одного речення постом у телеграмі, чи його варто донести аудиторії в різних форматах на всіх майданчиках. Чи підкріпити це історіями чи коментарями та зробити про цей прецедент репортаж, відео або карусель-експлейнер.

Ситуація в інфопросторі може змінюватися блискавично. Тримаючи руку на пульсі та поєднуючи все в екосистему, ми можемо оперативно реагувати і якісно доносити контент. Це дозволяє нам набирати аудиторію у всіх соцмережах, будучи важливими як тут і зараз, так і довгостроково чи ретроспективно — як капсула часу, що розкриває контекст подій.

Анастасія Руденко, головна редакторка «Рубрики» і шефредакторка «Східного варіанту»:

— У 2022-му ми сказали собі: війна — не виправдання, щоб робити чи встигати менше. Навпаки, це час для надзусиль. Як надзусиллями стримують агресора наші захисники (двоє членів нашої команди пішли в армію з початком повномасштабної війни), так і наша редакція зрозуміла: ми не шукаємо виправдання, чому зараз майже неможливо працювати, ми маємо шукати рішення, ЯК працювати в таких умовах.

З такою мантрою за 2022 рік ми встигли багато доброго та важливого. «Рубрика» втілила понад 15 великих та менших проєктів. «ЕкоРубрика» висвітлювала наслідки війни для довкілля; сильно підняли англомовну версію; розбудовуємо спільноту навколо видання; розробили чатбот екорішень; запустили антитютюнову кампанію «Рішучі зупинити тютюнове насилля» та ще сім спецпроєктів, серед яких «Обличчя оборони України», «Жіноче здоров'я під час війни» і «Викривачі». Загалом розповіли про рішення понад 22 мільйонам людей за 2022 рік.

До речі, про рішення: зараз золотий час для журналістики рішень, якою займається «Рубрика». Тепер для нас це не тільки історії та приклади, а інструкції, інфографіки та «помістити рішення у два абзаци». Адаптуємося, зі всією країною шукаємо виходи і ставимо собі завданням нести цінність. А ще знаходимо нових партнерів − у 2022-му стали частиною першої когорти з 5 європейських ньюзрумів, які розвивають журналістику рішень. І взагалі, стільки друзів, які вболівають за наш поступ, ми ще ніколи не мали.

А для «Східного варіанту» 2022 рік — це про стійкість. Як продовжувати працювати, хоч як складно писати про руйнування власних міст і будинків. Як діставати своїх людей із команди з окупованих територій. Як робити репортажі з прифронтових громад і дізнаватися потім, що цих людей уже немає.

Попри все надважке, випробування 2022 року показали, що рішення є, і вони всередині кожного. Рішення захищати те, що любиш, і цінності, у які віриш. Рішення знаходити зв'язок на відділеннях «Нової пошти» і станціях метро, щоби поставити новину. Рішення створювати цінність за будь-яких умов. Дякую за кожне прочитання, підтримку і за співтворення нашої історії.

Галина Мінялук, редакторка газети «Прапор», селище Хорошів, Житомирщина:

— Цей рік дав відчуття приналежності до великого народу, який показав усьому світу свою гідність, незламність, прагнення бути вільним у своєму виборі й волю до перемоги. Участь у волонтерській роботі дає почуття причетності до спільної справи.

Ми з колективом редакції інформували свою аудиторію про місцеві новини, надавали корисну інформацію про дотримання правил збереження життя і здоров’я; про підтримку переселенців, координували волонтерський рух, самі брали в ньому участь.

Реалізували проєкт «Флешмоб із медіаграмотності у Хорошівській громаді “Газета йде до читача”» попри воєнний стан. А також іще кілька мініпроєктів із навчання нашої аудиторії навичок критичного мислення та медіаграмотності. Самі вчилися: відвідали семінари офлайн у Львові, Тернополі й Житомирі. Побували на гендерному медіафорумі у Львові, на «Вест медіафорумі» у Луцьку.

Працювали над покращенням якості контенту для різних платформ: газети, сайта, соціальних мереж. Почали створювати відеоконтент. Продовжуємо вчитися.

Не втрачаємо надію зберегти газету та інші створені на її основі інформаційні платформи, робимо для цього все можливе і неможливе.

Мар’яна Драч, директорка Української служби «Радіо Свобода»:

— 2022 – це рік, коли генсек ООН приїздить до Києва у той день, коли російська ракета вбиває нашу колегу Віру Гирич. Це усвідомлення цінності кожного і того, що втрата непоправна. Вкотре передивляємося останнє відео, яке продюсувала Віра: родині, яка пережила блокаду Ленінграда, в Маріуполі було страшніше. «Як блокада Ленінграда. Тільки набагато страшніше»: жителька Маріуполя про російську окупацію міста

Про Віру сьогодні нагадує пам’ятна дошка у Вашингтоні на меморіальній стіні загиблих журналістів.

2022 – це рік особливої поваги до колег, які працюють на фронті. «Радіо Свобода» стало переможцем міжнародного конкурсу Online Journalism Awards 2022 у категорії «гарячих» новин Breaking News, Large Newsroom. Цю нагороду за висвітлення правди про війну «Радіо Свобода» присвячує Вірі Гирич. Навздогін – відзнака Асоціації міжнародного мовлення, теж за репортажі про війну.

Фронтові кореспонденти Мар’ян Кушнір, Сергій Горбатенко та Андрій Дубчак отримують президентський орден «За заслуги». Мар’ян Кушнір здобув визнання колег на національному конкурсі «Честь професії» – за перше відео з Київщини, коли Україна пішла у контрнаступ. На церемонії Мар’ян, який сам отримав контузію під час боїв, говорить про Віру Гирич і Макса Левіна: з ним ми співпрацювали за кілька днів до вбивства.

2022 – це рік, коли журналісти-розслідувачі, які вчора викривали високопосадову корупцію, знаходять за допомогою супутникових фотогарфій масові поховання під Маріуполем і вивчають щоденники російських окупантів. Це перший заочний вирок у вересні російському військовому за воєнні злочини, а саме грабування цивільних – після розслідування «Схем» і свідчень нашої колеги Кіри Толстякової.

Це спільні розслідування з російськими журналістами на «Радіо Свобода» і передача до суду в грудні справи дружини російського війського, яка радила йому «гвалтувати українських баб».

Це розслідування про майно російських багатіїв. Журналісти знайшли об’єкти нерухомості родини російського олігарха та бенефіціара компанії АФК «Система» Володимира Євтушенкова на Лазуровому узбережжі Франції та у Лондоні.

Після цього Велика Британія внесла Євтушенкова до санкційного списку, який передбачає заморожування активів, заборону на поїздки, заборону на вхід суден у порти та посадку літаків у Сполученому Королівстві, заборону на надання технічної допомоги повітряним бортам або суднам.

У вересні «Схеми» розповіли, що корпорація найбагатшого олігарха Російської Федерації Володимира Лісіна НЛМК з 2014 року постачала сталь підприємствам-розробникам російської ядерної зброї. При цьому Лісін міг безперешкодно вести бізнес та відпочивати на Заході, наприклад, на своїх французьких віллах.

Після цього відразу три західні видання The Times (Британія), Disclose (Франція) і Le Temps (Швейцарія) опублікували матеріали про Лісіна, згадуючи розслідування «Схем».

Це поява у травні книги журналіста Максима Савчука про Віктора Медведчука «1937», найкраще з кількох років розслідувань про кума Путіна, після годин чатування на броньований мерседес саме під таким номером і наполегливих спроб поставити незручні запитання.

2022 – це рік, коли у нас зросла аудиторія з Росії. «Донбас.Реалії» регулярно у трендах російського YouTube, зокрема, випуск-п’ятимільйонник про те, а де ж зупиниться українська армія: Внезапный удар по российским тылам. Где остановится украинская армия? | Донбасс Реалии

Ми читаємо листи з окупації, слухачі діляться як важливо отримувати інформацію саме з радіо.

2022 – це рік, коли наші кореспонденти в Криму відчули і зафікусували першу «бавовну». Ми підготували великий проєкт про російські стратегічні об’єкти та бази на півострові, адже стає очевидним, що на порядок деннний стає деокупація.

2022 – це рік, коли розгорнувся новий проєкт «Новини Приазов’я» (у співпраці з партнером). На зміну першим матеріалам про довкілля, театр і розвиток громад, приходять репортажі про розправу над цивільними, російську «фільтрацію», історії опору і зрештою – деокупацію Херсона, а тепер постійні обстріли міста.

Несподівано проєктом цікавляться японські медійники, активно запитують про відео чи коментарі.

2022 – це рік, коли до роботи українських журналістів прикута величезна світова увага. Вікторія Рощина, яка співпрацювала і з «Радіо Свобода», готувала репортажі з Бердянська і Маріуполя, отримує міжнародну нагороду за сміливість Courage in Journalism Awards.

2022 – це рік, коли Катерина Лихогляд починає стажування на «Радіо Свобода» в Празі в рамках стипендії Вацлава Гавела. Ми обговорюємо фокус нових розслідувань, але починається широкомастабне вторгнення. Катерина вирушає на кордон до Польщі і Литви, де знімає документальний фільм «Ранок» про українських дітей, які втекли від бомбардувань, деякі з них незрячі.

Фактично це передслово до нового проєкту, який незабаром Катерина розпочне на «Радіо Свобода» вже у Львові.