«Мені хотілося б ходити з рупором і всім говорити: “просити про допомогу — це нормально”»

«А коли, як не зараз? Куди вже відкладати, коли ракета може влучити в мій будинок чи мій двір?» Психологині, які працюють у проєктах громадської оганізації «Дівчата», свідчать: після повномасштабного вторгнення люди почали дозволяти собі те, чого раніше не дозволяли, ухвалювати рішення, які роками відкладали. Журналісти, медійники — не виняток. Разом із тим, у наших колег є певна специфіка, адже ми не можемо не робити свою роботу, а вона сьогодні щільно пов’язана з інформуванням суспільства про перебіг бойових дій, руйнації, людське горе, втрати, трагедію війни як таку. І якщо на наше місце прийдуть інші, вони робитимуть те ж саме. Тому серед нас є ті, хто потребує психологічної підтримки, аби відновитися й працювати далі.

З 2016 року організація «Лекції для дівчаток», а з 2019 року — uромадська організація «Дівчата» втілюють проєкти, спрямовані на безпеку й розвиток дівчат і жінок: просвітницькі заходи про основи жіночої фізіології та можливості професійної реалізації для дівчат-підлітків. З початком повномасштабного вторгнення ГО «Дівчата» розпочала проєкти гуманітарної та психологічної допомоги підліткам, жінкам та дітям із багатодітних сімей, а також чоловікам, яку отримують більш як 300 клієнтів.

Проєкт психологічної підтримки журналістів(-ток), ширше — медійників(-ниць), які висвітлюють перебіг війни в Україні, стартував у середині червня і став можливим за підтримки Німецького фонду Маршалла США.

Як психологи дізналися про те, що медійники потребують допомоги? Що вражає психологів у клієнтах-журналістах? З якими запитами психологічної допомоги найчастіше звертаються наші колеги? Як психологу не плакати разом зі своїм візаві, пригадуючи власну трагічну ситуацію? Що може стояти за надпродуктивністю медійників? Чи доведеться журналістам щоразу переживати травматичний досвід? Зрештою, які позитивні наслідки може мати травма війни?

Про це та інше «Детектор медіа» поговорив з Аліною Касіловою — координаторкою проєкту комплексної психологічної підтримки для журналістів від ГО «Дівчата». Аліна — клінічна психологиня, і в перші півтора місяця повномасштабної агресії надала 170 кризових консультацій. Також Аліна координує напрям всесвітньої роботи Національної психологічної асоціації.

Інша наша співрозмовниця — Ірина Савельєва, залучена в проєкт психологиня, арттерапевтка, яка проводить для підлітків і дорослих приватні заняття.

— Психологи — люди, які працюють із людьми. Хто надає психологічну допомогу вам?

Аліна Касілова: Одна з умов співпраці психологів і психотерапевтів із нами в межах проєкту: вони мають проходити індивідуальні і групові супервізії. Є окремі супервізори для тих, хто працює з дорослими, і тих, хто працює з підлітками й дітьми. Деякі спеціалісти раніше мали свою супервізію в інших фахівців, але такі заняття — справді зобов’язання. Це важливо, бо запити різні, часом дуже складні. Тож наші спеціалісти мають достатньо ресурсу для роботи. З іншого боку, це допомога і нам: коли виникають питання за проєктом, ми їх вирішуємо також за допомогою супервізій, удосконалюючи пропоновані послуги.

Ірина Савельєва: Я взагалі вважаю супервізії обов’язковою частиною роботи психолога. Адже, як і всі люди, ми не застраховані від вигоряння, від переживань складних емоцій. Крім того, це величезна підтримка колег. Бувають моменти, коли ти можеш і зобов’язаний на це спертися. Бо в професії, яка є помічною, ти працюєш із собою, зі своєю психікою. Тому, коли не вистачає власного ресурсу, потрібна зовнішня допомога.

— Як українських психологів підтримала світова спільнота на початку вторгнення?

Аліна Касілова: Дуже підтримала. Можу поділитися досвідом не тільки ГО «Дівчата», бо координую напрям всесвітньої роботи української Національної психологічної асоціації (НПА). І з початку повномасштабного вторгнення весь наш пул навчань, тренінгів, семінарів проводився із залученням міжнародних колег. Вони звертаються в НПА і пропонують безкоштовно прочитати семінари з тем, з яких у них є досвід.

Підтримка ГО «Дівчата» здебільшого фінансова. На початку повномасштабного вторгнення було навіть таке, що закордонні колеги жертвували гроші на нашу організацію лише для того, аби наші психологи могли працювати — надавати допомогу в проєктах, які стартували. Бо до 24 лютого ГО «Дівчата» займалася просвітництвом щодо гігієни, сексуального, репродуктивного здоров’я для дівчат і жінок. А після 24 лютого почався проєкт комплексної психологічної підтримки.

Донорська грошова допомога є й зараз. Також наші закордонні колеги проводять повністю оплачені тренінги для психологів. Приміром, ми з Іриною їздили на офлайн-захід до Львова з теми кризової і першої психологічної допомоги.

Аліна Касілова

— Досвід яких країн ви використовуєте найперше на заняттях після 24 лютого?

Ірина Савельєва: Ми спираємося на досвід Ізраїлю. Я колись проходила навчання, де ми його перебирали: вивчали, як працювати з травмованими дітьми і дорослими з використанням різних арттерапевтичних методів. Та в принципі ми спираємось на весь міжнародний досвід як такий. Він не обов’язково стосується воєнного часу, але обов’язково — травми.

— Як виникла ідея проєкту? Чому у фокус ГО «Дівчата» потрапили журналісти? Назвіть, будь ласка, промовисті цифри: кількість учасників, психологів, занять за курс тощо.

Аліна Касілова: За чотири з половиною місяці близько сорока медійникам надали 450 консультацій. У нас є проєкти окремо для переселенців, окремо для постраждалих від гендерно зумовленого насильства, від воєнних злочинів і сексуального насильства під час війни. Інші проєкти охоплюють чотири цільові аудиторії: Київ та область, Вінниця й область, Одеса й область і Закарпаття. Там інші цифри. Зараз ми говоримо саме про журналістів або тих, хто працює в медіа, бо це також волонтери й люди, які до цього причетні, інколи навіть перекладачі. Регіони теж різні. Були запити з-за кордону. Скажімо, журналісти, які виїхали за кордон, але далі працюють на українські медіа.

А ідея виникла з нашого спілкування із журналістами: багато хто з них бере в нас інтерв’ю або коментарі. Ми почали помічати, що люди, дотичні до воєнних подій, почали вигоряти. У них почалося перенасичення новинами, темами, з якими вони працювали. Це навіть наочно стало видно з телеграм-каналів. Я постійно стежила за новинними стрічками. В перші дні великої війни це був постійний потік новин — про все-все і по-різному написане. У якийсь момент новин стало менше. З’явилася періодичність. Потішно, а з іншого боку — трагічно, коли люди плуталися й випадково в новинні чати, де стотисячні аудиторії, надсилали приватні повідомлення: «Вибачте, я не вивожу — я пішов на перерву». Це були перші дзвіночки, що людям, які працюють у цій сфері, важко. І в нас виникла ідея підтримки журналістів і волонтерів. Ми розуміли, що це їхня робота, і вони будуть її виконувати. Якщо вони вигорять і підуть, то прийдуть інші.

— На сайті ГО «Дівчата» читаю: «Вчимо дівчат будувати життєву стратегію. Допомагаємо постраждалим від війни». Це означає, що у проєкті ви допомагали лише журналісткам?

Аліна Касілова: Це дуже часте запитання. Ні, не лише. Ми навіть у реєстраційній формі пишемо «ГО “Дівчата”» і були запитання від чоловіків: «А ви що, хлопців не берете?» Але я намагалася всюди писати, що беремо в проєкти всіх незалежно від статі. А ремарка «Допомагаємо постраждалим від війни» потрібна, бо ми і зараз маємо інший проєкт — щодо підтримки репродуктивного здоров’я і саме сексуальної просвіти. У нас є окремі лекції в різних регіонах, ми розробили уроки, які отримали гриф Міністерства освіти і науки. Але і в інших проєктах психологічної допомоги є чоловіки; скажімо, постраждалі від гендерно зумовленого насильства. Чоловіків, які отримують психологічну допомогу в регіонах, теж багато. 15% наших клієнтів — це чоловіки. А загалом психологічну допомогу в проєктах ГО «Дівчата» отримуть порядка 1000 людей.

— Ірино, хто вам запропонував участь у цьому проєкті?

Ірина Савельєва: Долучила мене до проєкту моя сестра, теж психологиня. Хоча я до цього була знайома з деякими організаторами й учасниками проєкту. Зараз важливий момент для підтримки людей, аби вони змогли подолати перелам і вибудовувати життя в нових реаліях. Це і важливо, і цікаво, тому що ми отримуємо новий досвід, якого не було в роботі до війни. Ми не стикалися, скажімо, з тими проблемами, які виникають зараз. Ми також навчаємося, спостерігаємо. Навчаємося в наших клієнтів, використовуємо щось нове. І, думаю, напрацюємо величезний матеріал для майбутніх досліджень і для розробки вже наших власних протоколів роботи, які будуть засновані вже на нашій, українській, базі з урахуванням нашого менталітету.

— Вам доводиться працювати і з жінками, і з чоловіками?

— Так, але переважно, як і до великої війни, це жінки.

— Аліно, чи були ситуації, коли психологи відмовлялися брати участь у проєкті?

Аліна Касілова: Саме у проєкті — ні. Оскільки в нас допомога надається безкоштовно, то за угодою можливі два пропуски клієнтів. Коли трапляється третій, ми відмовляємо у співпраці.

Коли починався проєкт, у нас був пул психологів, яких відбирали наші супервізори, які разом вчилися чи навчали. Із цього пулу не всі підключилися до роботи, бо не знали всієї її специфіки. Потім ми додатково шукали психологів, бо мали багато запитів.

— Схарактеризуйте, будь ласка, журналіста/-ку, який приходить у проєкт по психологічну допомогу. Що відрізняє клієнтів-журналістів від ваших клієнтів за відносно мирного часу?

Ірина Савельєва: Я б не сказала, що щось відрізняє принципово, бо люди приходять із людськими запитами завжди, незалежно від професії. Єдине, що я помітила — журналісти й медійники, з якими я працювала ще до війни і продовжила працювати, коли почалося повномасштабне вторгнення, стикнулися з пошуком нового сенсу в роботі. Тому що до війни більшість із них займалася, умовно, життєвими питаннями. А після 24 лютого професійна спільнота поділилася на тих, хто займається воєнними темами, і тих, хто не може пристосуватися до висвітлення цих тем. І їм потрібно знайти нове поле для реалізації. Це певна криза журналістської роботи.

Ірина Савельєва

— Пригадую, коли почалася війна 2014 року, як скаржилася журналістка із глянцевого видання, що її колеги на передовій висвітлюють перебіг боїв, а вона має писати матеріал про нову колекцію суконь. Йдеться про це?

Аліна Касілова: Так, ви якраз описали цю ситуацію. Я відкрила запити, які надходили: один із них саме так і сформульовано. Одна з наших клієнток раніше писала про успішний успіх, бізнес, про те, як люди адаптуються. «І тут, — каже вона, — моя перша стаття про успіх — про евакуйовану жінку з Маріуполя». Ці різні реальності, про які доводилося писати, тих, хто до нас звертався, вибивали з колії. Бо люди дуже емпатично ставилися до тих історій. І часто вони писали у формах анкет, які заповнювали перед консультацією, що ходили п’ять днів і думали про цю ситуацію, вночі могли плакати й співпереживати тим, про кого вони пишуть. Таке занурення в матеріал теж потребує підтримки і зміни ставлення.

— З якими ще запитами приходять до вас журналісти?

Аліна Касілова: Значною мірою йдеться про те, що казала Ірина. Це зазвичай особисті питання, які стали гостро під час повномасштабного вторгнення. Навіть у запитах люди писали: «Я давно відкладаю зустріч із психологом, але зараз розумію, що це точка неповернення. І якщо я не піду, то вигорю, пропаду, спущуся на дно». Тому великою мірою йдеться про людські стосунки, емоційне вигоряння. У нас було багато спеціалістів, які відчували вигоряння роками, і зараз, коли теми стали гостріші, вони зрозуміли: «Якщо я зараз не отримаю допомогу, — все».

Сьогодні прийшов запит від волонтера, який працює на сході України: «Я з 2014 року волонтерю. Все було добре. Але зараз прийшла точка, коли я розумію: якщо не отримаю допомогу, то більше цим не буду займатися. А хто, як не я, бо ми виконуємо велику роботу…»

І це співзвучно з тим, що журналісти писали в анкетах: «Ми виконуємо важливу роботу. Ми висвітлюємо новини, даємо інформацію. Але мені потрібна допомога — з кимось це проговорити». Тобто суто професійних запитів — відсотків, певно, п’ятнадцять.

Ірина Савельєва: У мене є журналістка, з якою я продовжую працювати, яка говорила, що хоче писати про щось, окрім війни, і шукає можливість бути корисною в своїй роботі. Тобто, з одного боку, всі стежать за новинами, які стосуються війни, а з іншого, як вона каже, журналісти хочуть, щоб їх читали, але щоб це було щось не про війну і навіть не про дотичність до війни. Складно знайти зараз теми, які утримуватимуть читача, слухача.

— Чула від ваших колег, що багато хто, переважно жінки, в останні місяці приходить до них зі словами: «Соромно, незручно зізнатися, але мої особисті проблеми в стосунках для мене важливіші за війну. Вони більше чіпляють, ранять». Людина відчуває провину, бо її проблема, яка не стосується руїни навколо, сприймається гостріше. Як ви зараджуєте в таких випадках і чи всі клієнти змогли це подолати?

Ірина Савельєва: Спостерігала, як із початком війни у людей змінилося ставлення до власних переживань. Коли тільки почалася велика війна, страх за життя перекрив особисті переживання, які були до війни: стосунки з батьками, чоловіками, жінками, дітьми, на роботі — це все відійшло на задній план. Але коли ми звикаємо жити фоново в трагедії, попри те, що помирають люди, руйнуються міста, повертаємося до того внутрішнього, що було до війни. І тому, мені здається, це закономірний процес, коли ми можемо звикнути до того, що є навколо, як до фону, але не припиняємо відчувати власні потреби, власні бажання. І я дуже часто зараз чую: «Я порівнюю свій страх, свої переживання, свої маленькі турботи з тим, що навколо переживають інші, і вони мені здаються дріб’язком. Чи маю я право на це?» Так, людина має право і повинна бути уважною до власних емоцій. Тоді вона зможе бути уважною й до іншого. Бо ми ніколи не можемо порівнювати себе навіть із кимось зі свого оточення, говорячи: «Ну, вона ж впоралась, чому я не можу?». Це так не працює. Бо хтось може впоратися, а хтось — ні. І не можна нівелювати свої переживання, бо це нічим не допомагає в подоланні того, що ми відчуваємо.

Аліна Касілова: У запитах я не зустрічала, щоб люди порівнювали особисті запити з війною. По запитах я бачу, що йдеться радше про те, що війна підсвічує, наприклад, стосунки в родині. Або люди вирішують розлучитися. Або саме під час війни жінки, які потерпали від насильства, вирішують подавати в суд. Тобто на цьому етапі ухвалюється більше рішень, які раніше відкладалися. Цінності змінюються, і люди кажуть: «А коли, як не зараз? Куди вже відкладати, коли ракета може влучити в мій будинок чи в мій двір?»

І щодо запитів — і в телефонних розмовах, і в листах на пошту, і заповнюючи анкети, люди кажуть: мовляв, у мене це було давно, але тільки зараз я готовий/-ва про це говорити і з цим працювати.

— Як часто надходили запити від керівників редакцій щодо допомоги для співробітників?

Аліна Касілова: Я робила розсилку по різних медіа, інформаційних платформах, із якими працювала роками, звертаючись до керівників. Раніше ми співпрацювали з ними, скажімо, з таких тем, як патрульна поліція у протидії домашньому насильству, кібербезпека. Керівники кидали цю інформацію в спільний чат: зверніть увагу, є така можливість, якщо у вас є потреба — зверніться. До нас безпосередньо записувалися головні редакторки й координаторки медійних напрямів, а потім запитували в мене, чи можна до вас скерувати колегу.

— Ірино, з чим під час психологічних занять журналістам було впоратися найважче? І в чому полягає метод, якщо говорити простими словами: виговоритися, виплакатися абощо?

Ірина Савельєва: Будь-яка зустріч із психологом — це виговоритися і десь розмістити свої переживання. Часто вони нестерпні, агресивні. Коли людина їх відчуває, вона відчуває свою слабкість. Звичайно, дуже багато співпереживання зараз. Бо, коли людина розповідає про жахливі події, з якими стикнулася, ти дуже сильно включаєшся в цей момент, у співпереживання, і треба тримати терапевтичну позицію, щоб допомогти людині з цим впоратись.

Один із найскладніших запитів — про майбутнє. Щоразу стикаюся з тим, що люди мали плани на майбутнє, які стосувалися не місяця, не двох, а були розраховані на рік, два, п’ять. Зараз майже неможливо мати план на далеке майбутнє. І процес навчання стосується того, аби вибудовувати короткострокові плани, вчитися жити в цих реаліях, адаптуватися.

Мене вражає здатність журналістів професійно робити їхню роботу попри безпекові проблеми. Це надихає, підтримує: багато хто спирається на медійні особистості.

— Напевне, і серед психологів, і серед їхніх клієнтів-журналістів є такі, чиї близькі на фронті. Ця імовірна спільність допомагає чи заважає?

Аліна Касілова: Це стосується не лише війни. У кожного психолога і психотерапевта є теми, з якими він працює і з якими не працює. Наприклад, я знаю людей, які є гарними спеціалістами, але не працюють із військовими. Незалежно від того, чи є у них рідні на фронті. Так само є психологи, які не працюють із дітьми. Хтось просто, а у когось є власна трагічна ситуація.

Я в 2014 році виїхала з Горлівки, яка була окупована. Для мене, тоді двадцятирічної, це було травматично. Але коли я попрацювала із своїм психотерапевтом кілька років, цей досвід мені допоміг буквально 25 лютого 2022 року включитись у безкоштовну допомогу людям. За півтора місяці я надала 170 кризових консультацій.

Зрозуміло, що є інші спеціалісти, хто теж двічі переселенець або другий раз переживає війну саме в такому дотику, але не готові з цим працювати, бо для них це все одно травматично. Тобто йдеться про особистість психолога чи психотерапевта і про його вибір: чи він чи вона готові занурюватись в цю тему чи ні. Вважаю, ті, хто має власний досвід, коли рідні у війську, і працює з військовими безпосередньо, повинні мати супервізію і психотерапевтичну підтримку для себе, щоб можна було відсторонитися, не проектувати на клієнта свої почуття й переживання. Умовно, емоційно не плакати разом з клієнтом, пригадуючи свою ситуацію. Відділити свій досвід від досвіду клієнта і якісно надавати свою психологічну послугу.

— А бувало таке, що журналіст йшов раніше з курсу, або психолог відмовлявся через важкість ситуації працювати далі з цією людиною?

Аліна Касілова: Через важкість ніхто не йшов. Це радше питання підходу. Більшість наших психологів працюють у гештальт-напрямку. І клієнт прямо каже: «Ні, мені це не підходить, я хочу когнітивно-поведінковий метод спробувати. Будь ласка, переспрямуйте мене до колеги, який на цьому спеціалізується». Наші спеціалісти працюють в клінічних ситуаціях, які є доволі важкими, тому їх жодні запити не лякають, а навпаки — викликають професійний інтерес. Бувають, звісно, точкові запити, з якими психологи не можуть впоратися, ми теж це розбираємо. І якщо вони не готові, надаємо додаткові навчання.

Півроку – це термін, впродовж якого ми готові надавати безкоштовну психологічну допомогу. Ми йдемо за клієнтом, бачимо динаміку, спостерігаємо, що відкривається під час спілкування з психологом. У журналістському проєкті у нас є випадки, коли тільки за 3—4 місяці починав вибудовуватися контакт із психологом і вилізали кризові запити, які корінням сягають дитинства.

— Ви говорили, що найважчий запит ваших клієнтів — про майбутнє. А як ви приймаєте припущення ваших колег, що нам доведеться жити в ретравматизованому суспільстві  ?

Ірина Савельєва: Світ уже мав цей досвід не один раз, людство це вже переживало. І я б це не поширювала на всіх — мовляв, усі будуть травмовані. Ні, не всі. Навпаки, для декого криза є стабілізуючим фактором. Є люди, які під час війни знаходять додаткові джерела ресурсів, нове заняття. З іншого боку, будуть люди, які в принципі потенційно можуть бути травмованими. Частина військових, частина дітей. І тут би я поставила питання, а чи готуємося ми до того, як будемо далі жити? Нам завчасно потрібно готувати програми роботи.

Травму зазвичай отримують ретроспективно. Найбільше стикання з травмою відбувається, коли людина вже пережила щось. Величезна потреба психологічної роботи виникне саме в мирному житті, коли люди повертатимуться до стабільності, маючи досвід дуже сильних емоційних переживань, травм. Ми не можемо узагальнювати, що всі будуть травмовані. Бо наша психіка взагалі намагається віднаходити надзвичайні ресурси, це видно по дітях: як вони граються в це, тим самим переробляючи травматичний досвід. Мені здається, це питання саме про адаптацію. Про адаптацію вразливої частини суспільства, яка зазнала страждань, людей, які воювали, які допомагали — саме ці люди потребуватимуть психологічної допомоги.

— Українське суспільство не працювало з травмою: Чорнобиль, Афганістан, навіть війна 2014 року — до повномасштабного вторгнення на державному рівні не застосовувався на повну досвід насамперед громадських організацій, які працювали в психологічному полі з травмованими людьми. Тож маємо нашарування травми. Що з цим робити?

Аліна Касілова: Якраз хотіла додати, що чомусь в інформаційному просторі і в проєктах забувається, що у нас війна триває восьмий рік. Сьогодні ми маємо ту ж саму травматизацію, але масштабнішу, яку ми проживаємо як народ, як суспільство, і вона не є чимось для нас.

Із 2014 року було багато проєктів з реабілітації в різних регіонах — як військових, так і цивільних. Про це мало говорили, але в мене багато колег, які з 2014 року працюють у цій темі, отримували різне навчання, підтримку, їздили в Ізраїль учитися. Тобто це все було, але зараз тема психічного здоров’я набула іншого ракурсу, на це почали звертати значну увагу. З іншого боку, може, через те, що багато іноземних донорів почали це спонсорувати, бо в їхніх статутах, наприклад, написано, що не можна використовувати гроші на допомогу військовим, бо це вважається спонсоруванням війни. Тому гроші зараз ідуть на підтримку жінок і дітей під час війни.

Цей новий вектор підтримує, бо нарешті люди зрозуміли, що психолог потрібен тоді, не коли ти психічно хворий. Серед клієнтів зараз і діти, і люди будь-якого віку. Є клієнтка 76 років, яка звернулася до психолога; є підлітки, які постійно звертаються по допомогу, бо потребують її. Тобто стало нормальним іти до психолога. І це прекрасно.

Звичайно, нам усім хочеться швидкої допомоги, щоб якнайшвидше ми почали розвиватись і рости. Але ми не знаємо, як довго триватиме війна. Чи будуть окуповані території, що теж є продовженням війни як такої, чи їх не буде? Як довго триватимуть обстріли? Ядерний терор — це теж частина війни. Як нам буде житися з нашим сусідом?

— Чи є вже щось, чим ми можемо ділитися з закордонними колегами? Досвід надання психологічної допомоги, якого у нас раніше не було і немає ні в кого в світі. Чого віднині навчатимуться у вас ваші закордонні колеги?

Аліна Касілова: По-перше, давно вже не було такої війни в Європі. З іншого боку, серед тем, із якими я працюю, є психологічний стан людей в інформаційній війні. Якщо раніше були газети, журнали, то зараз Інтернет дає доступ 24/7 всюди й завжди. І це теж досвід і навички, які ми отримуємо зараз. Наприклад, поведінки в мережі під час війни: що поширювати, чого не поширювати, як реагувати на дезінформацію. Це теж той досвід, яким ми можемо ділитися.

Ірина Савельєва: Зараз швидкість надання і доступність отримання психологічної допомоги просто вражає. Людина має безліч можливостей отримувати психологічну допомогу в тому місці, де вона є, за мінімального доступі до комунікацій. Важливо, коли психотерапевт може включитися з будь-якої точки в Україні і за кордоном…

— …а також із бомбосховища з перших днів й тижнів вторгнення. Бригади соціально-психологічної допомоги, які раніше працювали в Луганській й Донецькій областях, були першими, хто почав працювати з людьми в бомбосховищах, а потім ця практика поширилася на інші регіони.

— І так само ми символізуємо свої переживання: через призму пісень, віршів, відеороликів.

— А що можуть робити журналісти, чого вони не робили раніше, щоб надати психологічну допомогу інструментами, які є тільки у них?

Аліна Касілова: Мемчики, смішні картинки, карикатури, які часто поширюються саме в медіа. І навіть зараз, коли в якомусь зоопарку народжується тигреня, медіа про це пишуть: це свідчення, що і під час війни триває життя. Або, скажімо, дописи такого штибу: «А ви знаєте, що скоро українців буде більше, адже часто вимикають електроенергію? Підіймаймо демографію країни!»

— З чим ваші слухачі, журналістки і журналісти, йдуть з цього психологічного курсу? Що ви їм говорите на прощання, в дорогу?

Ірина Савельєва: Людина, яка отримала досвід психологічної роботи, вже знатиме: є можливість спиратися і на когось, і на себе. Тобто вона йде з терапії з новим досвідом, який може реалізувати в будь-який момент, коли виникає потреба. І я справді вважаю, що краще одна зустріч із терапевтом, ніж жодної. І завжди, коли людина закінчує терапію, це не означає, що стосунки з терапевтом завершилися і все, ти тепер дорослий і йдеш у власне плавання. Стосунки можуть тривати. Ти вже маєш цей зв’язок, цей досвід, тобі є куди повертатися, якщо буде потрібно.  Віднині ти знаєш свої сильні сторони, свої глибини, на що ти можеш спиратися, що ти можеш використовувати. І все одно залишаєшся не сам-на-сам із собою: в тебе є вже можливість спиратися на іншу людину. І я маю на увазі не тільки терапевта, а взагалі про набутий досвід отримувати допомогу від когось і не соромитись просити про допомогу.

— Зараз ми спостерігаємо сплеск творчості. ЗМІ розповідають про нові круті проєкти або їх роблять колеги поруч. Людина заздрить або дратується, що не може поки робити такого сама. Починає тихо ненавидіти колег, в яких виходить: вони повні енергії або швидко відновилися. Як тут журналістові зарадити собі?

Аліна Касілова: Насамперед слід розуміти: у кожного свої процеси. Хтось зміг адаптуватися раніше, комусь треба більше часу на переживання. Наприклад, коли я викладаю вчителям, то кажу їм, що зараз будь-який наш стан є нормальним. Нормально, якщо хтось може щось робити швидше, хтось повільніше. Це з одного боку. А з іншого, коли ми щось робимо, ми чогось не робимо. І часто, коли люди йдуть в роботу, чи вони не йдуть від власних переживань? Вони починають багато працювати, створюючи нові проєкти, знову ж таки, зі своєї якоїсь потреби. І часто тому, що не готові пережити горе, не можуть до кінця прийняти, що йде війна.

Я спостерігаю зараз масове вигоряння всіх тих, хто постійно в русі, хто зі швидкістю ракети десятками штампує прикольні, цікаві проєкти. У командах усі хочуть звільнитися і волають всередині: «Не чіпайте мене». Тому, так, це круто, але якою ціною?

Волонтерів я часто приземляю, говорячи: якщо всі волонтерять і роблять багато, питання, чому вони так роблять? Не завжди це їхнє бажання — волонтерити з останніх сил. Вони не хочуть бути вдома, зустрітись з тривогою, дивитись в телефон, скролити новини, помічати війну й військових.

Ірина Савельєва: Взагалі йдеться про стосунки в будь-якій сфері. Коли ми заздримо, то начебто чогось не маємо, що хотіли б мати. Треба аналізувати власні потреби: «А чому я цього зараз потребую і що мене включає?»  Виникла заздрість або злість — ми з цим намагаємося розібратися. Чому людина або занадто багато працює, або працює мало і дивиться на тих, хто працює багато? Начебто хотіла, але нічого не робить? Тут багато всього намішано, в цьому треба розбиратися і зробити висновок. Бо, коли людина стикається зі стражданням, якраз це і є поле для психологів.

— Кажуть, ніхто з нас не повернеться з цієї війни. Наскільки справедливо, що для журналістів їхня подальша робота — безкінечне повторення травматичного досвіду? Бо їм не сховатися, не уникнути цього, навіть, якщо вони підуть із професії…

Ірина Савельєва: Це залежить від здатності психічного апарату переробляти будь-який досвід. Бо, те, що є травматичним для однієї людини, для іншої взагалі таким не буде. Набутий досвід дасть змогу оцінювати ситуацію ретроспективно: чому так трапилося, чому хтось впорався, а хтось ні. Але для Всесвіту, для загальної роботи всього живого, повторюся, нічого нового не відбувається. Людство таке вже переживало і пережило. Глобального колапсу не буде. Що буде? Якась нова форма. Ми будемо стикатися з чимось, із чим не стикалися. Але на сьогодні ми маємо достатньо інструментів — і це чудово! — щоб допомагати адаптуватись і формувати щось нове.

Аліна Касілова: Наші журналісти і раніше висвітлювали війну: Афганістан, Іран, Ірак, Вірменія.

Один мій знайомий, який з 2014 року висвітлює події війни в Україні, говорить, що ставиться до цього вже як до норми: «Так, це є. Мені нормально. Я готовий про це писати».

Це стає нашою історичною пам’яттю. Повномасштабне вторгнення залишається в пам’яті, воно буде в книжках з історії і буде частиною нас. Але кожен із нас буде це переживати, проживати і сам, з рідними, з психотерапевтом, з психологом. Велику роль грає, чи дозволяє людина собі цю допомогу, чи ні. Чи вона каже: «Я сильна, я зможу». Як я люблю говорити волонтерам: «Ми всі всесильні, але недовго». Наша змога бути всесильними потребує великого ресурсу.

Тому мені хотілося б ходити з рупором і всім говорити: просити про допомогу — це нормально. Нормально зізнаватися: «Я не вивожу — допоможіть». Ми всі залізні і сталеві, але ця сталь теж може впіймати корозію чи будь-що, і нам потрібен хтось, хто її підлатає. Зараз це наші психологи, психотерапевти, психіатри. Адже дуже багато зараз є депресій, про які люди кажуть: «Та, промине. Війна зараз, усім погано». Якщо погано, треба шукати тих, хто допоможе.

Фото – особистий архів Аліни Касілової та Ірини Савельєвої.