Пять пыточных и тихое сопротивление. Как сознательные херсонцы выжили в оккупации

Євген Тільняк просить нас запаркуватися з північного боку вулиці у центрі Херсона.

Каже, що так нині намагаються пересуватися жителі міста – вірять, що так вони у більшій безпеці.

Російські обстріли з лівого берега Дніпра не припиняються.

Бахкає нон-стоп і під час нашого інтерв’ю, але вухо вже відрізняє, що хоч і гучно, та більш-менш далеко.

Можна поговорити іще.

Місцеві навчилися ставитися до щоденної загрози філософськи.

– Обстріли – це обстріли, – каже Євген.

– Може статися те, що може статися.

А от життя під ними – це тюрма.

Обстрілів нема, але ти вийшов із дому, і де ти опинишся після того – ніхто не знає.

Нічого ж не було у місті.

Ні поліції, ні судів – цілковите беззаконня.

Понад вісім місяців чоловік провів в окупації.

Офісний центр, де він здавав приміщення у оренду з кінця лютого, нині більше схожий на привида.

Вибиті шибки на верхніх поверхах, розкрадені та розбиті росіянами кабінети по всій будівлі.

Зараз дивляться.

– Відсутність бойлера – то ознака присутності росіян, – жартує чоловік.

Його закладу діставалося не раз.

Нині сюди прилітає з окупованої частини області.

Та у березні в самому Херсоні росіяни впритул розмістили свою військову частину.

На диво, Євгена спершу не чіпали, хоча й розуміли: він міг збирати про них інформацію.

Проте після 27 квітня уже не церемонилися.

Того дня надвечір у місті прогриміла серія вибухів.

Постраждала й військова частина.

Євген не виключає, що “забавовніти” російським військовим допомогли українські армійці, які стріляли точно у ціль – із мінімальними втратами для цивільної інфраструктури.

– Перший раз наші поцілили саме туди, де була військова частина.

Коли наші “поливали”, тут майже усе цілим лишилося.

Це їхні зараз гатять і нищать усе навкруги.

Я зазвичай чергував в офісному центрі.

Дивився під час комендантської години, що росіяни тут роблять, як вони пересуваються, які машини.

Скільки їх.

Вони розуміли, що я їх бачу.

Лізли потроху сюди, двері вибивали, – розповів чоловік.

Тобто, за його словами, вони побоювалися, що він може зливати інформацію.

Водночас поведінка росіян у Херсоні суттєво відрізнялася від тієї, яку вони демонстрували на півночі України.

– Спочатку вони такі лагідні були: “Ми ж вас захищаємо.

Ваша власність – це ваша власність”.

І ми сидимо.

Їм воно, звісно, заважає.

В результаті 27 квітня, коли був перший приліт у місто, і тут вибухнуло, вони не витримали.

Мене, контуженого, забрали до ізолятора тимчасового тримання.

Як навідника або терориста.

Щоправда, 10 травня випустили, – згадує Євген.

Ізолятор тимчасового тримання – один із п’яти закладів у місті, про які херсонці воліли б не згадувати.

Окупанти тут утримували та катували тих, кого вважали ненадійними.

Андрій Кований, керівник відділу комунікацій ГУ Нацполіції у Херсонській області, перераховує, куди іще звозили непокірних.

Загалом таких установ було п’ять – ізолятор тимчасового тримання, головне управління поліції, херсонське районне управління поліції.

Росіяни та їхні колаборанти розпоряджалися у СІЗО, на в’язницю перетворили і приміщення однієї з приватних клінік у центрі міста.

В ізоляторі тимчасового тримання слідів перебування росіян залишилося відносно небагато, хоча приміщення, відремонтоване чотири роки тому, виглядає зовсім сумно.

Нари і двері окупанти покрали, винесли офісну техніку, пралки і навіть двигуни та ґуму від машин.

Щоправда, поспіхом тікаючи, лишили частину награбованого у гаражі.

По собі залишили настінний живопис.

Окультні малюнки та проросійські гасла.

– До початку бойових дій тут тримали громадян, яких підозрювали у скоєнні злочинів.

Але з початком бойових дій їх евакуювали.

І коли росіняи зайшли на територію міста, вони також захопили ізолятор тимчасового тримання.

Сюди вони привозили тих, кого фактично брали в полон.

Тут їх утримували і катували, били кийками, іншими підручними засобами, руками, ногами, – розповідає Андрій Кований.

Сліди від кийків і щось схоже на засохлу кров не відтерли зі стін камери й досі.

А на пригвинчених до підлоги стільцях катували електричним струмом.

– Дроти під’єднували до різних частин тіла, зокрема й геніталій.

Це були удари звичайними електрошокерами.

Також заливали воду в горло, позбавляли можливості дихати різними способами, – продовжив він.

Одну з камер проросійськими гаслами розписали самі полонені.

Це був окремий вид психологічного знущання.

У бранців від зубів мали відскакували слова російського гімну та газманівської “Господа офицеры”, модної у 1990-х.

Так садисти розважалися, влаштовуючи собі концерти.

Кований вказує на дати під віршами, зацитованими на стінах.

25 березня 22 року, 24 березня 22 року – це уже ті дні, коли Херсон був окупований.

– Ось тут написана пісня “Господа офицеры”, яку наших затриманих росіяни примушували вивчати, періодично влаштовуючи собі концерти.

А це писали наші люди, щоби знати слова.

Ось гімн Росії.

“Слава Путіну”, “слава Шойгу” примушували викрикувати щоразу, як відчинялися двері.

Свого роду психологічний тиск на затриманих, – пояснив спікер поліції Херсонщини.

Судячи із “вдячних” написів на стінах та зі свідчень, у катівні відбувалися ротації.

Із полоненими працювали представники ФСБ, Росгвардії, регулярні війська.

Могли тут бути і кадирівці.

Нині ті, хто розслідує воєнні злочини (а цим займається Нацполіція, СБУ та прокуратура), зібрали уже понад 300 свідчень тих, кого тут утримували.

До Євгена Тільняка найжорстокіших тортур не застосовували, однак полонені добре чули, що відбувається за стінами.

Тим паче, що росіяни свої лють та жорстокість навмисне афішували.

– Кожної ночі, десь о 23:00, полонених били струмом, палицями, знущалися морально або ж били фізично – навіть ногами.

Робили це демонстративно – щоби залякати інших.

Мене привезли одразу після того, як прилетіло в офісний центр.

Я три дні лежав контужений.

Лежав, не їв, лише водичку пив.

У мене брали відбитки пальців, ДНК-тест, фотографували.

Ізолятор був заповнений.

Щодня сюди привозили 10-15 нових людей, вони робили так, щоби заклад був максимально заповнений.

Щоб якомога більше людей пройшло фільтрацію.

Ми одне одного не бачили.

Ось тут надівали шапку на очі.

У шапці привели сюди.

До камери заходиш – ні на кого не дивишся.

Тебе запхали – закрили.

Виводили із камери так: крок назад, голову додолу, шапку на голову.

Вивели з камери нас лише раз, 9 травня, – на прогулянку у внутрішній дворик.

Між собою ми спілкувалися на загальні теми.

На теми політики, якихось уподобань, режимів – треба мовчати.

Якщо є розум – треба мовчати, – розповів Тільняк.

У кількох камерах на дверцятах вбиральні полонені вели відлік часу.

Андрій Кований пояснює, навіщо це було їм потрібно:.

– Майже у кожній камері ми знаходили отакі намальовані календарі, за допомогою яких полонені орієнтувалися в часі.

Когось тут тримали кілька днів, когось – кілька тижнів або й місяців.

Точну дату можна було дізнатися тоді, коли до в’язниці привозили когось нового.

Календар на дверях однієї із камер вів і Євген Тільняк.

Коли його перевели до іншої – започаткував новий.

Каже, що бранці вписували туди дати аж до 20 жовтня.

Камери були переповнені.

Замість трьох людей, на які вони розраховані, у кожній могли тримати чи не вдвічі більше.

Дружина Наталя шукала Євгена п’ять днів.

Знайшла випадково і була уже в такому стані, що навіть начальник варти зглянувся.

– Ідіть звідси, – каже.

– Ні, – кажу, – не піду.

Я тут сяду біля воріт – забирайте і мене.

Тоді він змилувався і процідив: “Живий-здоровий”.

Наталя Тільняк не мала сумнівів, що чоловіка відпустять, хоча переживала за його емоційний стан.

Каже, що людей, які не могли знайти своїх близьких, у Херсоні були десятки.

Щоправда, і представники ФСБ, за словами тих, хто пройшов катування, були не в захваті від своєї роботи.

Вони очікували, що зустрічатимуть хлібом-сіллю, а зіткнулися з патріотизмом і неабияким спротивом.

На Херсонщині командир Росгвардії наказував катувати цивільних.