«Похорони Путіна»: байрактарщина плюс комплекс меншовартості

Цей допис — реакція на матеріал Лєни Чиченіної «Буча, “Похорон Путіна” й пісні для супермаркетів про байрактари. До чого може призвести спекуляція на війні в масовій культурі». Ми готові опублікувати й інші думки.

Отже, раніше танці на нереанімованих кістках усього істинно українського звались шароварщиною. Нині в цього явища нова назва — байрактарщина. І в межах цього тренду Юрій Горбунов готує цілий фільм, і не просто собі фільм, а караоке-комедію.

Як відомо, саме в комедійному жанрі українські фільми сягають небачених висот, чи то пак, глибин, адже український комедійний Олімп — «11 дітей з Моршина», «Останній москаль», «Зустріч однокласників», «Гола правда», «Свінгери» — радше схожий на болото. На цьому тлі навіть трилогія продюсерського досвіду Горбунова «Скажене весілля» виглядає, як казала Сердючка, «не очєнь протівно». Можливо, через те, що фабула фільму не оригінальна, а запозичена з французького «Божевільного весілля»? І ось, вочевидь і досі перебуваючи в ейфорії від касових успіхів «весіль», Горбунов вирішив стати продюсером, заразом покликавши режисером Михайла Куцика, який працював над «Скаженим весіллям», «Останнім москалем» та «Скаженими сусідами».

Тизер «кумедії» під назвою «Похорони Путіна» оприлюднили шостого січня, в кінці ролика розмістивши реквізити з припискою «збираємо на кіно». Це, власне, єдине, що мене вдовольнило в цьому кліпі. Якщо після перегляду тизера в людини залишилось бажання підтримати цю стрічку власними грішми, не варто їй у цьому перешкоджати. Нехай ця кіношна байрактарщина виходить без підтримки платників податків. Хоча не здивуюся, якщо продюсери виявляться досить нахабними, аби подати заявку на фінансування до Держкіно.

За змістом тизер — із розряду «краще побачити, пошкодувати, що побачив, та забути», бо словами це не опишеш. Коротко: Олексій Арестович із бездоганною українською, якою ми встигли насолодитися ще з його березневих брифінгів; Андрій Мацола, який змагається із Арестовичем в акторській майстерності; і Юрій Горбунов, який і досі Назарій Запухляк.

Ось про що хотілося б докладніше: про одвічний комплекс меншовартості, під впливом якого й виникла сама ідея цього фільму. «Караоке-комедія» — це ж точно так само російський режисер Жора Крижовніков охрестив свій черговий витвір під назвою «Найкращий день» (назва запозичена у співака Григорія Лепса).

Перевіривши кілька російських анонсів і рецензій на «Найкращий день», я впевнився, що цього разу це таки російський винахід: до Крижовнікова ніхто не називав фільми «караоке-комедіями». Навіть висловлюються двоє однаково: і Жора, і Горбунов наголошували, що успіх їхніх фільмів у тому, що глядачі бачать самих себе. Дійство на екрані максимально близьке до їхнього життя, тому відразу виникає симпатія до персонажів. До честі Горбунова, в його фільмах герої не дудлять горілку як навіжені, але від цього не легше. Перше «Скажене весілля» за касою поступається лише фільму «Я, ти, він вона» і майже у п’ять з половиною разів випереджає «Мої думки тихі», в якому вочевидь ніхто себе не впізнає.

То навіщо запозичувати ідею, навіяну північним вітром? Навряд чи Горбунов вигадав те саме, що й Жора Крижовніков сім років тому, абсолютно незалежно від нього. У вісімнадцятому столітті таке ще траплялося — наприклад, Лавуазьє і Прістлі паралельно відкрили кисень. Зараз — якось не віриться. Та й не вперше таке трапляється в українському телекіно виробництві.

2019 і 2020 року телеканал «1+1» зліпив адаптацію російського комедійного серіалу «Іванови-Іванови», назвавши його «Сидоренки-Сидоренки». Серіал — несподівано, еге ж? — сподобався глядачу, що підтвердили рейтинги; очевидно, люди знов побачили у ньому себе. І все ж не розумію: навіщо було знімати? Вигідніше було просто доручити перекладачам продублювати «Іванових»; бо саме цим займаються «Сидоренки», хіба що злегка адаптуючи жарти під українські реалії. Думаю, перекладачі б і з цим упорались. Якби сценаристи «Сидоренків» узяли лише концепт і деякі сюжетні повороти російського серіалу, може, щось би й вийшло путнє. А так, повторюючи жарт за жартом, «Сидоренки» сильно програють оригінальним Івановим. Якщо жарт повторити двічі, він стає несмішним.

Із «Похоронами Путіна такого не станеться: сюжети все ж різні. Але в цьому випадку й запозичення жанру «караоке-комедія» я вважаю безглуздим. 2015 року в доволі неупереджених рецензіях р російські критики називали задумку оригінальною. Але скажіть: як давно в кінотеатрі вам хотілося співати? Або щоб вам щиро, від душі, волали на вухо? Добре, що монтажери тизера припустилися тієї ж помилки, що й Крижовніков: не на всі пісні є текст. Поспівати вийде не в усіх випадках, навіть якби хотілося — іноді доведеться слухати акторів.

Варто створити своє, оригінальне: дискотеку-комедію. Посеред фільму актори встають, зносять із ноги четверту стіну і починають вчити глядача рухів. А у хореографи запросити ведучу руханки з «Всеукраїнської школи онлайн». І аби картина трешу була повною, запросимо за продюсерський стіл ще й 1+1 media.

Зазвичай рецензії пишуть, переглянувши фільм. У випадку «Похорон Путіна» все ясно ще з тизера: це не «Смерть Сталіна», а «Скажене весілля-4». Ані зміна акторів, ані навіть жанру (якщо відкинути караоке) не додасть фільму цінності: це типова байрактарщина. Назарій Запухляк на знімальному майданчику додає дрібку старої доброї шароварщини, а запозичення концепту в російського режисера — присмак меншовартості, що остаточно позбавляє кіно будь-якої культурної цінності.