Защищал Донецкий аэропорт, а погиб под Харьковом: история несокрушимости и стойкости “киборга” Тараса Коваля

“Кіборгів”, які пережили пекло Донецького аеропорту, стає дедалі менше.

Для багатьох повномасштабне вторгнення Росії стало їхнім останнім боєм.

Серед таких “кіборгів” і 33-річний Тарас Коваль, десантник із позивним Вальтер, боєць 95 бригади.

Шалений життєлюб і відчайдух.

Загинув 29 березня 2022 року під Ізюмом на Харківщині.

Розповісти більше про легендарного бійця Фактам допомогла наречена Юлія Значко.

Зараз дивляться.

– Коли почалася анексія Криму, він розумів, що на місці не всидить, і повернувся в рідну бригаду, ну, і потім найгарячіші точки Донбасу, починаючи з кінця травня: звільнення Слов’янська, Краматорська, потім Добропілля, Дебальцеве вже пізніше, після Донецького аеропорту.

А в Донецькому аеропорту… Тарас казав, що він не може сидіти на місці.

Йому здавалося, що якщо він не в першій машині, грубо кажучи, яка штурмує, звільняє, то він нічого не робить.

І коли їх відправили в Піски, він, звісно, просився в аеропорт.

Спочатку він просто водив конвой, забирали хлопців, які там були, возили боєприпаси, їжу.

А потім сам ніс службу в Донецькому аеропорту.

Ротація тривала 10 днів – із 24 жовтня до 6 листопада.

– Там були нелюдські умови, там було дуже холодно.

Тарас насправді дуже мало розповідав про пекло, яке йому довелося пройти.

В його розумінні він нічого особливого не робив.

“Я просто виконував своє завдання”, хоча насправді всі ж розуміють, що це було пекло.

І там були дуже такі складні умови, постійні обстріли, дуже холодно.

Тому їх намагалися швидко міняти, ну відносно швидко.

Я не думаю, що 10 днів в Донецькому аеропорту – це дуже швидкий термін, – каже Юлія.

Найтяжчою була остання ніч, бо тоді почали бити по бетону.

– Так, гриміло все, падало все.

Найважчою була крайня ніч, коли вони знали, що їх ротують.

Але за ними не могла приїхати колона, бо постійно йшли обстріли.

Як Тарас згадував, якраз росіянам привезли “гуманітарний” конвой.

Тобто привезли те, що било по бетону.

Власне крайня ніч була найважча, бо він думав, що не повернеться, – розповідає дівчина.

Саме під час війни Юлія й Тарас стали близькими, хоча знайомі були раніше.

– Ще в 2012-му.

Тарас Миколайович тоді повернувся зі строкової служби.

Такий красивий статний десантник.

З ним важко було не дружити, але якісь стосунки в нас почалися з початком війни, коли я побачила фото в соціальних мережах.

Я йому пишу: “Випадково ти не там?”, він мені пише “Не випадково, але тут”.

Ну, і все, проходить час, і ти розумієш, що твій день залежить від того, чи написала тобі людина чи ні.

А Донецький аеропорт – це було таке дуже тяжке випробування, бо там не було зв’язку.

І постійно ти дивишся новини (а тоді не було таких телеграм-каналів, які про все повідомляли) і читаєш, чи немає втрат в Донецькому аеропорту, – говорить Юлія.

Але Тарас не втрачав можливості додати настрою та романтики і з передової надіслав лист.

– Це якраз жовтень 2014 року, я знаю, що він в Пісках, сиджу на роботі, в мене дзвонить телефон.

Мені кажуть: “Добрий день! Юлю, ми журналісти Нового каналу.

Вам лист”, і я просто лечу через весь Київ, щоб забрати його.

А Тарас Миколайович використав можливість, щоб просто повідомити, що в нього все нормально, що в нього все прекрасно і вони їдять карасів.

Міна впала в озеро, поглушила рибу, і вони жарять карасів.

В цьому, напевне, весь Тарас, – згадує дівчина.

Після демобілізації Тарас не зміг повернутися до роботи в офісі.

Став на службу в Дозорі (це підрозділ спецпризначення Держприкордонслужби).

Пізніше став інструктором, служив на кордоні.

Але згодом вступив в університет Шевченка, щоб отримати другу вищу освіту, і ніс службу у Києві в муніципальній варті.

Що у випадку великої війни Вальтер буде першим у військкоматі, Юлія розуміла і без будь-яких попередніх розмов.

– Тарас не потребував мого дозволу.

Коли ти живеш із такою людиною, як Тарас, просто приймаєш всі його рішення, і на цьому крапка.

В Тараса була зібрана сумка ще раніше 24 числа.

Він давно говорив про те, що Донбасом це просто так не закінчиться, що треба готуватися до чогось масштабнішого, треба готуватися до чогось більшого.

Коли ми 24 числа зранку прокинулися від обстрілів.

Я заходжу в новини (бо ми чуємо обстріли, але причини ще не розуміємо), буджу його і кажу: “Таріку, почалась війна”.

Тарас: “А, ну понятно, воєнкомат відкривається о 8-й”, – згадує наречена.

О 8:00 Тарас уже був у військкоматі, щоб попередити, що він повертається у свою бригаду.

А о 20:00 вже був на зборах.

– Тобто в них уже всі ці алгоритми пропрацьовані.

В нас не стояло питання – йдеш чи не йдеш.

І тим більше не стояло питання “ти не підеш”.

Це “кіборг”.

Він вирішив, і ти приймаєш ту сторону, яку він займає, – розповідає Юлія.

Уже в складі 95 аеромобільної на Київщині Тарас провів кілька успішних операцій в районі Мощуна.

– Вони розгромили колону.

Це зробила розвідгрупа Тараса.

Вже коли Тараса не стало, я вирішила подякувати людям, які весь цей час їх підтримували і годували, хоча це було дуже небезпечно.

Якби це село, в якому вони були, було здане, я впевнена, що знайшлися б люди, які б розповіли, що там були десантники, і вони їх приховували.

Це героїчно, це непросто, коли навколо села відбуваються активні бойові дії, коли ти чуєш, що прилітає, і розумієш, що твоє село також може бути під окупацією.

І коли ти чуєш від абсолютно сторонніх людей, які тобі розповідають: “Знаєте шо, якби не ваш Тарас, нашого б села не було так, як немає сусіднього”.

Через те, шо Тарас тут не просто воював, а організував оборону.

Ти розумієш, що “кіборги” – це занадто ласкаве слово для них, це глиба, це мури.

Окрема людина – як окремий мур, – каже Юлія.

Після успішних операцій на Київщині підрозділ відправили на Харківщину.

Це був кінець березня.

Саме там Вальтер прийняв останній бій.

– Була трошки неправдива інформація з приводу того, що Тарас загинув на Київщині.

Тарас загинув на Харківщині, він загинув під Ізюмом.

В них був розвідвихід, і їхню групу засікли ворожі танки, – каже Юлія.

Втратив руку та 30 кг ваги.

Історія звільненого з полону РФ моряка Романа.

Бойовий наказ для коханої Юлі весь цей час був єдиний: тримати оборону дому і нічого не боятися.

– Для мене Тарас – океан, це неймовірно величезний океан.

Я провела з ним 7 років, але так і не змогла зрозуміти його глибини через те, шо це людина неймовірна в усьому, просто в усьому, до чого б він не торкався, що б він не робив.

Таких чоловіків можна чекати все життя заради миті, навіть якщо ця мить триває 7 років.

Я зараз плачу, а плакати не можна, все нормально, плакати не можна через те, шо Тарас Миколайович – це десантник, а про десантників або згадують з гордістю, або треба мовчати, – говорить Юлія.

А Донецький аеропорт залишився назавжди і в житті Юлії, в їхній спільній оселі.

– Ми коли переїхали на квартиру, в якій разом жили, вона потребувала невеликого ремонту, і в нас на кухні одна стіна була взагалі просто пофарбована білим, все.

І Тарас на цій стіні намалював вежу Донецького аеропорту, і потім уже ми робили ремонт, але вирішили, що ця вежа все одно лишиться намальованою.

Тому зараз в нас на кухні вежа Донецького аеропорту.

Я вас переконую, що вона там назавжди, – запевняє наречена.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Читайте новини Факти ICTV у Telegram.

Приєднуйтесь до нашого каналу на You.

Соцмережі.

Ми рекомендуємо.

Захищав Донецький аеропорт, а загинув під Харковом: історія незламності та стійкості “кіборга” Тараса Коваля.

Декретні та допомога на дитину: на які виплати розраховувати українкам у 2023 році.

У Києві з’явилися оголошення із закликом прибути до військкомату: що вони означають.