Погана пропагандистка. Як Діана Панченко почула Донбас

Коли Діана Панченко, колишня ведуча каналів Медведчука, оголосила, що приїхала в Донецьк, це викликало хвилю обурення. І, до речі, звинувачень на адресу спецслужб, які, мовляв, згаяли черговий шанс затримати й покарати зрадницю. І перше, й друге трохи дивує.

Багато років Панченко просуває наративи російської пропаганди. А якщо щось виглядає як качка, крякає як качка і плаває як качка, то це, скоріш за все, качка і є. Тому приїзд Панченко до Донецька («завдяки допомозі друзів») очікуваний і передбачуваний. Її навіть можна похвалити за послідовність — вона втілила  свою давнішню мрію вести ефір із Донецька.  А ще, на відміну від інших працівників каналів Медведчука, які перевзулись у польоті (а дехто навіть виїхав на загниваючий Захід), вона, хоч і не в законний спосіб, залишилась на стороні Росії і тепер уже офіційно займається російською пропагандою. При цьому, звісно, називаючи себе українською журналісткою; але вона не одна така — чимало колишніх українців, які працюють у Росії чи на Росію, називають себе «українськими», відіграючи роль представників «малоросії» в багатонаціональній пропагандистській родині.

Що ж до Служби безпеки України, то до переїзду в Донецьк спецслужбам особливо не було що пред’явити Панченко. Які українські закони, що діяли до 24 лютого 2022 року, вона порушила? В Україні свобода слова. Любити Росію закон не забороняє. Маніпулювати словами можновладців — теж (ви подивіться на FoxNews, от де справжні професіонали, Панченко до них далеко); спілкуватися з диктаторами теж. Так, вона працювала на каналах Медведчука, якого звинуватили у державній зраді, а канали закрили, але ж суд поки що не виніс рішення, тож формально навіть Медведчук не злочинець, не кажучи вже про Панченко. Власника «Радіо тисячі пагорбів» Кабуґу судять лише зараз, за тридцять років. Прецедентів засудження пропагандистів в історії одиниці, і коли зараз говорять про необхідність притягнути до відповідальності медійних співучасників російської агресії, йдеться про російських «зірок» — Скабєєву, Кисельова, Соловйова. А не про медійників, яких ще два роки тому запрошували на пресконференцію президента України.

Діана Панченко була одним із багатьох облич проросійської пропаганди в Україні. Чесно кажучи, мало чим видатним обличчям. Такою ж вона показала себе, переїхавши в Донецьк, бо нічого справді цікавого в її фільмі «З Києва в Донецьк» немає. Він більше про саму Панченко, ніж про Донецьк: їй, судячи з усього, подобається, як вона виглядає в кадрі, особливо чорно-білою. Тому майже третина сорокахвилинного фільму — розмови Панченко з камерою. Наприклад, вона жаліється, що раніше не могла уявити, як людина може помитися водою з одного тазу. Що ж, можливо, в Києві вона жила в будинку з власною свердловиною або жодного  разу з початку великої війни не телефонувала до рідного Миколаєва, який майже рік живе без води. Або взагалі не хотіла знати, як живе більшість міст в Україні з 24 лютого, коли вода зникає разом зі світлом. Хай там як, а необхідність помитись у тазику, здається, справила на неї чи не найбільше враження.

Окрім розмов із камерою, відео Панченко — це банальні вуличні опитування. Серед іншого вона питає людей у Донецьку і Маріуполі, як вони зараз живуть. Вони відповідають, як відповіли б люди в будь-якому місті України: про маленькі пенсії, що все подорожчало, що нема опалення й ніхто не каже, коли воно буде. Здається, вони раді пожалітися на життя журналістці з камерою. Але побутові складнощі цікавлять Панченко менше, ніж відповіді на запитання, заради яких вона знімала цей фільм: хто винен у війні, чи можна її було уникнути і чим війна повинна закінчитись.

Саме ці запитання вона ставить на початку фільму. В неї самої є відповіді на ці питання: мовляв, потрібно було виконати Мінські угоди. І хоча «до Росії теж є питання» (які саме, вона не уточнила), винна у війні саме українська влада. Особливо «актор Зеленський».

Панченко продемонструвала неабияку обізнаність на тонкощах акторської психології. Виявилось, що «ці люди живуть заради аплодисментів» і «ними легко маніпулювати»; «актори, які звикли блищати, призвели країну до катастрофи». Потім вона каже, що скористається «своїм п’ятнадцятирічним досвідом на телебаченні», аби знайти відповіді на ці запитання в інших людей. До пошуку відповідей вона підійшла так само, як робила це на каналах Медведчука: жодні думки, які б не відповідали позиції Панченко, до фільму не потрапили. Ніхто тут не каже, що винна Росія.

Відповіді людей із Маріуполя страшні: вони розповідають, як жили в підвалах, як не мали можливості виїхати і страждали. Але навіть у підвалах вони чули — не бачили, бо ж були в підвалах! — що саме українські військові не допомагали маріупольцям, виганяли їх із квартир, не проводили евакуації, і саме українські танки розстрілювали житловий будинок (про це розповідає одна з опитаних). А Панченко старанно підливає оливи у вогонь: «кого ви звинувачуєте в руйнуваннях будинків?» — звісно ж, люди відповідають, що владу України. Хіба що одна енергійна українськомовна бабця відповіла про якихось «бандитів, які все розікрали» — чи то українських, чи російських. Була ще відповідь: «українську владу, яка захотіла пригод».

Панченко вдає здивування й риторично запитує: що ж сталося? Адже Маріуполь — вона чула — був дуже проукраїнським містом, то чому люди тепер змінили думку? Відповіді передбачувані: нас кинули, ми нікому не були потрібні, не могли виїхати. І коли Панченко, процитувавши слова Зеленського про наміри звільнити Крим і Донеччину, запитує в них, що б вони сказали керівництву Росії і України, якби могли, одна жінка відповідає: «Захистіть нас! Не віддавайте нас Україні! Ми ще раз це не переживемо». І плаче; це важко дивитись.

Від війни, розв’язаної Росією, люди на Донеччині і не тільки потерпають уже вісім з половиною років. Були й обстріли, і руйнування, і смерті цивільних; утім Діана Панченко чомусь не рвалась у бронежилеті на лінію фронту, щоб розпитати мешканців Новотошківки, Золотого чи Авдіївки про їхнє життя під російськими обстрілами. Не робила вона репортажів ані з Бучі, ані з Ізюма чи Харкова — думки людей на вулицях цих міст, їхні відповіді на питання «хто винен?» її не зацікавили. Її зацікавленість обмежена виключно регіонами, окупованими Росією. Втім про Бучу Панченко таки згадала — сказала, що була в Бучі після звільнення (хоча мені не вдалося знайти на її ютуб-каналі чи в телеграм-каналі згадок про це) і вважає, що деякі райони Донецька зараз виглядають «жахливіше і страшніше», ніж Буча.

Окрім вуличного опитування, Панченко сходила в лікарню, де почула те, на що чекала: «дітей до лікарні привозили з вогнепальними пораненнями, тобто в них прицільно стріляли» (це каже лікар, підживлюючи пропагандистський наратив про «дітей Донбасу»). А ще лікарі лікують «навіть поранених українських військових». «Це те, що я хотіла почути», — каже Панченко. Це, з одного боку, демонстративний вияв гуманізму та імітація «нейтральності», з іншого — прозорий натяк, що російським військовополоненим, мовляв, українські лікарі не допомагають.

Сценарію як такого у фільмі немає, цікавих деталей чи нестандартних ходів — теж. Замість цього є найтупіша й найпоширеніша маніпуляція словами Порошенка, який сказав: «наші діти будуть ходити до школи — їхні будуть сидіти в підвалі». Він справді це сказав, і це, напевно, не найкраща його промова, але слова вирвані з контексту. Бо Порошенко не погрожував «дітям Донбасу», а казав, що перемогти зброєю у війні (станом на 2014—2015 роки) неможливо. Тому, мовляв, потрібно розвивати економіку, і в нас будуть пенсії, робота, працюватимуть школи, а «в них — ні, бо війна в голові і вони робити нічого не вміють». І саме економічними досягненнями й перспективами Україна переконає окуповані частини Донеччини й Луганщини реінтегруватись.

Цій маніпуляції багато років, як і розмовам про необхідність «почути Донбас», про Степана Бандеру, який «не може бути героєм для Донецька і Луганська». Всі ці заяложені фрази повторює у фільмі й Панченко, що особливо смішно з урахуванням того, що свій фільм вона створила для української аудиторії. Принаймні, сама так каже. Але коли вона каже, що «неможливо натягнути Галичину на Слобожанщину» (єдина фраза у фільмі, яка хоч трішки запам’ятовується), це звучить щонайменше дивно. Бо зараз Україна як ніколи єдина в бажанні бути якнайдалі від Росії, її героїв, культури, історії і будь-чого російського взагалі. І пропозиція «жити разом, як раніше, в мирі» після російського вторгнення, окупації та десятків тисяч загиблих трошки невчасна.

Найцікавіший персонаж стрічки — неназваний оператор, якому адресує свої монологи Панченко. Він весь час мовчить, але останню крапку у фільмі ставить саме він. Панченко знову «в шоці» через те, що люди в Маріуполі звинувачують Україну, хоча до 24 лютого місто було «таким проукраїнським». Чоловік за кадром їй відповідає: «Я можу пояснити. Коли на мирного жителя наставляє автомат “азовець” чи люди у формі української армії, це дуже сильно змінює свідомість людей». Твердження, що «агресорами, які зруйнували місто», в Маріуполі були українські військові — один із найзухваліших проявів російської пропагандистської брехні. Чому українська армія, яка була в Маріуполі весь цей час, раптом саме в ці лютневі дні вирішила зруйнувати місто і знищити його мешканців — загадка, але головне, що напад російської армії тут ні до чого. Усе це «неонацисти з “Азова”» і «влада, якій захотілося пригод». І щоб переконати в цьому і себе, і глядачів, Панченко взяла два «інтерв’ю» в українських військовополонених.

Дивитися «інтерв’ю» з військовополоненими взагалі дуже важко, хоч би хто їх робив — чи росіяни з нашими, чи наші з російськими. Очевидно, що людина в полоні ніколи не скаже правди. Звісно, російські пропагандисти використовують ці «інтерв’ю», щоб довести все відразу: і «нацистів» в Україні, і «наркоманів при владі», і непрофесіоналізм українських військових, і їхню кровожерливість, і так далі. Є й багато українських «інтерв’ю» з росіянами, щодо яких є застереження щодо етичності у Комісії з журналістської етики. Втім у випадку Панченко говорити про етику безглуздо. Залишається дивуватися, як бездарно вона змарнувала ексклюзив.

Двоє українських військовополонених, один — молодий хлопець з «Азова», інший — мобілізований із Сумської області. На запитання Панченко вони відповідають по черзі. І хоча можна було чекати будь-яких «одкровень» у дусі «я осознал, что русские и украинцы — один народ» чи «Путин освобождает Украину от нацистов», — чого не скажеш, аби зберегти життя? — нічого подібного вони не кажуть. Напевно, когось може засмутити, що чоловік із Сум каже: війна на Донеччині і Луганщині почалась через бізнесменів, які хотіли видобувати сланцевий газ і відселити всіх людей «за тисячу кілометрів від свердловин» (тобто кудись на Івано-Франківщину, за логікою). Або що хлопець із «Азова», який каже, що пішов служити заради великої зарплатні, стверджує, що «Донбас вісім років не хотів із нами жити, і потрібно було дати їм автономію» (хоча автономія — це якраз «жити разом»).  Але і конспірологія, і брак громадянської свідомості (один із полонених каже, що ніколи в житті не голосував) відходять на другий план, коли ці двоє діляться досвідом війни.  Вони роблять це дуже щиро. Старший чоловік потрапив у полон 12 жовтня, відвоювавши кілька тижнів. Він розповідає, як боявся їхати на фронт, бо не те що людину, а навіть курку не міг у мирному житті вбити. Що не розуміє, навіщо ця війна, і вважає, що цього так само не розуміють мільйони людей. А ще попросив сестру, якщо вона його побачить, не казати мамі, що він у полоні. Йому здавалося, що її це дуже схвилює, хоча вона навіть не знала, чи він живий. Хлопець із «Азова» розповів: люди на «Азовсталі», де він був із березня по травень, дуже сподівалися, що їх врятують, раділи звісткам, що до них летять вертольоти. Він навіть примудрився заперечити, що в «Азові» всі мали нацистські татуювання — навпаки, командири забороняли це робити, бо «Азов» — звичайний підрозділ української Національної гвардії.

Усе це Панченко вочевидь цікавило мало; їй важливіше було змусити їх сказати, що вони нікому не потрібні. Тому вона наполегливо повторювала запитання «чому одних міняють раніше за інших, а інших не міняють взагалі?» Мобілізованому чоловіку вона сказала, що першими міняють «азовців» (хоча інший герой, якраз «азовець», у полоні з травня). «Азовця» запитала, чому офіцерів міняють, а рядових — ні (це теж неправда).

Вона також питала їх, чи вільна, на їхню думку, країна Україна; чи цінують в Україні людське життя; і як, на їхню думку, закінчити війну. Нічого корисного у відповідь вона від них не почула. А завершилось це «інтерв’ю» напрочуд дивно: Панченко попросила мобілізованого з Сумщини показати татуювання. Звідкись вона знала — огидно уявляти, як вона це дізналася, — що в чоловіка є татуювання: статуя Свободи на руці. Вона докладно розпитала його, навіщо він це татуювання зробив. Історія банальна: за радянських часів чоловік служив у Східній Німеччині, де разом із іншими хлопцями зробив собі татуювання. Без жодного ідеологічного підґрунтя — за компанію. Не задовільнившись такою відповіддю, Панченко наполегливо зажадала, аби він показав татуювання, й показала великим планом статую Свободи на руці. Напевно, на її думку, це тавро, яке свідчить про залежність України від «колективного Заходу».

Обидва відео, опубліковані на ютубі (посилань не даємо з етичних міркувань), мають багато переглядів. Про приїзд до Донецька — мільйон сто тисяч переглядів, розмова з військовополоненими — 233 тисячі. Для Діани Панченко це успіх. Очевидно, що доброю пропагандисткою вона ще не стала: до умовної Скабєєвої їй далеко, бо бракує органічної ненависті і злості. Грати роль умиротворювачки, яка закликає всіх «жити дружно», Панченко теж не може — бракує вміння імітувати співчуття. Тож поки що пропагандистка вона погана, на трієчку. Але здається, що вона буде дуже намагатися в майбутньому  стати відмінницею.