«Йди за мною»: Менше ресурсу — більше креативу

Любомир Левицький, на мою думку, — якщо не унікальна, то принаймні своєрідна персона в українській кіноспільноті. Він запросто може стати персонажем власного фільму про митця з неосяжною фантазією, величезними амбіціями, знанням та розумінням того, як і що працює в кіно. Але при цьому митець має обмежені, мінімальні ресурси для втілення мрій, тож крутиться, наче муха в окропі.

Відразу згадуються часи роботи на телебаченні й колега, який вирішив зняти сюжет про київське агентство з розшуку домашніх тварин. Вийшло таке. Спершу — красиві кадри з голлівудської комедії «Ейс Вентура, розшук домашніх тварин», де Джим Керрі в оточенні зграї представників екзотичної фауни. Далі — київські реалії: порожня кімната з брудними стінами, сумний самотній песик у клітці.

Через уперте, завзяте несприйняття реалій і щиру віру в голлівудське майбутнє України режисер Левицький виглядає диваком, здатним зі щирим виразом обличчя продавати малобюджетний продукт в обгортці голлівудського блокбастера. Найцікавіше: Левицькому це здебільшого вдається.

Одразу уточнення. Продати в цьому випадку не означає заробити на проданому. Продати — це отримати нагоду втілити ідею, а отже можливість працювати на результат. Аби максимально можливі мінімальні затрати, — даруйте за оксюморон, — на виході виглядали на тверду «четвірку» й обіцяли перспективи подальшої співпраці.

Ще однією характерною для Любомира Левицького рисою є притаманне практично всім режисерам бажання або втручатися в готовий сценарій, або писати його самому і втілювати. Проте, як кожен режисер, Левицький насамперед візуал. Тому свої сценарії він бачить, і бачення в результаті втілюється після першого акту фільму в набір епізодів, які не дуже дружать із логікою.

Саме тому лишаюся прихильником його «Штольні» — першого в Україні малобюджетного, як належить, фільму жахів, побудованого у форматі слешера: це коли герої гинуть один за одним. Схема зручна у своїй простоті й консервативності, тут не заморочишся й не заплутаєшся.

Хоча справедливість вимагає визнати «картинки» стрічок «Ломбард» і «Тіні незабутих предків», які Левицький зняв за власними сценаріями, кращими за аскетичний візуал «Штольні». Й загалом віддати йому належне як митцеві, налаштованому на жанрове кіно. Він не відступає від цієї невдячної лінії в країні, де багатьох оглядачів культурного продукту верне від словосполучення «масова культура».

Вступ потрібен, аби пояснити тим, хто вже побачив новий фільм Любомира Левицького «Йди зі мною», що це було. А тим, хто ще не бачив, — розтлумачити контекст, у якому режисер працював.

Бо тридцятихвилинна стрічка — перша, якщо не помиляюся, документальна в його фільмографії. І водночас створена в абсолютній відповідності до канонів милого моєму серцю жанрового художнього кіно. «Йди за мною» — це документальний воєнний трилер, зроблений фанатом маскульту в умовах обмежених ресурсів.

Почнімо з форми подачі. Як вимагають закони просування жанрових фільмів, спершу Любомир Левицький представив постер. Він не стримався — одразу заявив про амбіції мати світову аудиторію, які підтверджуються англомовною версією стрічки. Кілька тижнів потому він уже представив тизер, змусивши глядачів нетерпляче чекати на прем’єру. І за два місяці — власне прем’єра онлайн на ютубі, де станом на тепер фільм набрав понад 330 тисяч переглядів.

Початкові титри інформують: фільм створено з реальних матеріалів, знятих дроном під час операції з порятунку бахмутської родини, яка під час евакуації потрапила під обстріл росіян. Далі — заставка: один в один американський блокбастер, з «агресивними» титрами, кліповим монтажем кадрів знятого з різних ракурсів дрона та динамічними напруженими переговорами в радіоефірі. А потім — різка зміна формату на «бюджетний».

Візуальна основа фільму — справді кадри, зняті з дрона. На них зафіксовані описані дійовими особами події. Глядач із висоти пташиного льоту бачить те, про що розповідається. Більше жодних додаткових зйомок, жодних реконструкцій. Левицький як режисер уникає спокуси відтворити описані події постфактум, як зробили творці «Області героїв». Або ж узяти кадри з відеокамери за основу глобальнішої історії про звірства окупантів у Бучі за прикладом команди Бі-бі-сі. Він відчув унікальність саме цього матеріалу, тому вирішив ним обмежитися й свідомо пішов на мінімалізм.

Тому в фільмі — відео з дрона, коментарі безпосередніх учасників операції, записані у форматі інтерв’ю. Але — увага! — викладені у сценарій та потім змонтовані з дотриманням правил формату докудрам із циклу «Служба 911». Телебачення двотисячних, у тому числі українське, його з різним успіхом експлуатувало.

Формат вимагає вміння вміщувати готову історію в прокрустове ложе трилера. Наприклад, людина, яка опинилася в біді, вже ось-ось буде врятована з палаючого будинку — аж раптом у рятівника заклинює трос, він зависає між небом і землею. Від вигаданого трилера, повторюся, документальний відрізняється реальними драматичними поворотами. Оскільки візуальний ряд у «Йди за мною» обмежений свідомо, напругу створено за допомогою тривожних пауз і відповідної музики між фрагментами розповіді спікерів, а також емоційними спогадами врятованих.

Аеророзвідка української армії побачила, як росіяни обстріляли легковий автомобіль цивільних. Чоловік поранений, жінка в розпачі. Військові надсилають до неї дрон із написаним від руки закликом «Йди за мною». Жінка вагається, не хоче кидати чоловіка. Дрон тим часом ось-ось розрядиться. Зрештою жінка йде за дроном і ледве не втрапляє на мінне поле. Потім — чудесний порятунок чоловіка, який весь цей час пролежав непритомний.

Ось і вся історія. Проте в умілих руках поодинокий випадок поступово набуває масштабів блокбастера. Це не «Порятунок рядового Раяна», але розуміння законів, за якими успішно робить кіно Стівен Спілберг. У якого навіть «Термінал», камерна історія про застряглого в аеропорту пасажира, мало чим відрізняється від саги про Індіану Джонса. У Любомира Левицького можливості скромні, проте бажання такі самі. І дуже важливий момент: у написаний війною, самим життям і нашими військовими сценарій він як режисер навіть за бажання втрутитися не може. Тому працює чітко в межах готової історії.

Навряд чи хтось інший зміг би викрутити правдивий трилер з обмеженого набору складників: відео з дрона плюс розповіді та емоцій учасників. Проте стрічка «Йди за мною» показує один із найбільш реальних напрямків руху українського кінотелевиробництва у щонайменше трирічній перспективі. Менше ресурсу — більше креативу.

Скриншот відео: CAPTAIN UKRAINE/YouTube