Жертви війни без права вибору. Врятуйте українських дітей

Йшов 11-й місяць війни, представники української влади безперервно наголошували на необхідності евакуації з населених пунктів, де тривають запеклі бойові дії. Війна не терпить легковажності, вона – жорстока тітка, з якою зволікання й загравання зі смертю закінчуються дуже журливо. Та якщо ще змиритися з вибором дорослої людини самій залишитися на лінії вогню можна, то прийняти факт того, що дорослі вирішили не їхати із самого "пекла", маючи малолітніх дітей, надто складно.

Напевно, всі читали історію з Авдіївки, де мама залишила 6-річну доньку Елю з дідусем й бабусею, а сама перебуває за кордоном. Волонтери звертали увагу на важкий емоційний стан дитини й кілька разів пропонували її рідним евакуюватися, та отримували відмову. Й ось стало відомо, що 6-річна Еля з Авдіївки померла… від серцевого нападу під час чергового обстрілу.

6-річна Еля з Авдіївки померла… від серцевого нападу під час чергового обстрілу

Про смерть дівчинки повідомила її бабуся до поліції. Вона намагалася реанімувати онуку, та все дарма. Вже відкрито кримінальне провадження за статтею 115 ККУ з позначкою: природна смерть. Що шокує в цій історії: насамперед безвідповідальність матері, яка, перебуваючи за кордоном, залишила дитину під обстрілами. Звичайно, викликає обурення й бездумність бабусі та дідуся. Та вони – не опікуни дитини, тож їхня відповідальність лежить не у законній площині, а в моральній. Чи буде покарана мати за смерть власної дитини? Навряд чи. По-перше, з нею ніхто з представників місцевої влади, соцслужб чи волонтерів не спілкувався й не пропонував їй вивезти дитину в безпечне місце. По-друге, страшно про це писати, але такий випадок, очевидно, не поодинокий. Скільки дітей, батьки яких відмовлялися евакуюватися, загинули в гарячих точках унаслідок обстрілів рашистів? Скількох діток вже ніколи не знайдуть під завалами?

Історія з Авдіївки показова, вона оголює надважливу проблему українців в умовах повномасштабної війни: дитина нічого не вирішує, вона фактично у нашому "полоні" залишається заручником жахливих обставин. В Україні досі не напрацьовано закон про примусову евакуацію дітей з гарячих точок. На прикладі померлої Елі пояснимо: її дідусь і бабуся – не опікуни, тобто вони фактично не несуть відповідальності за життя й здоров’я дитини, за залишення її в небезпеці. Якби був ухвалений відповідний документ, що дозволяє евакуювати малолітніх дітей із зони активних бойових дій без згоди батьків чи опікунів, ми могли б зберегти більше життів майбутнього покоління, ми вберегли б малечу від багатьох травм… Так, багато хто вважає примусову евакуацію ледь не повторенням 1944 року з депортацією кримськотатарського народу. Але Україна – не СРСР.

Історія з Авдіївки показова, вона оголює надважливу проблему українців в умовах повномасштабної війни: дитина нічого не вирішує, вона фактично у нашому "полоні" залишається заручником жахливих обставин

Напевно, багато хто з вас бачив фото й відео з Маріуполя, Харкова, Бахмута, де діти грають у футбол, бавляться у пісочниці чи гойдаються на гойдалці на тлі чорних від обстрілів, вигорілих будинків. Або ще гірше: кадри, на яких неповнолітні під час обстрілів спокійно продовжують перебувати на вулиці, гратися в класики, сміятися з друзями. Про що це свідчить: про те, що наше майбутнє, наші діти, звикли до воєнної реальності й вважають її відносно безпечною. Про 100% безпеку не говоримо, бо вони все ж чують вибухи, свист ракет й усвідомлюють, що довкола – війна.

А з чиєї провини у дітей так викривлюється сприйняття жорстокої реальності, йде звикання до неї? Звичайно, з вини батьків чи опікунів. Адже залишатися під обстрілами – не вибір малолітніх.

Чи бачили ви перелякані обличчя й сльози в очах малечі, чи чули ви їхні крики, коли русня безжально обстрілює їхні міста й села? Якщо так, ви погодитеся, що це – "вбивство". Не у прямому сенсі цього слова. Так, деякі батьки чи опікуни не зважають на величезний страх дітей перед обличчям справжньої війни – не за десятки кілометрів, а ось тут, на порозі вашого дому. Дорослі "чіпляються" за майно, будинок чи квартиру, на яку заробляли все життя, за спогади, за запах й атмосферу рідного міста – це все вони не бажають покидати. Та вони вбивають побаченим і пережитим під час атак РФ у ліпшому випадку психіку своєї дитини, у гіршому – віддають своє чадо в обійми смерті.

Чому такі історії й надалі траплятимуться, чому й надалі психіка дітей зазнаватиме важкозворотних змін? Тому що немає жодного законного механізму примусової евакуації малолітніх з гарячих точок. У нас і так воєнний стан, тож це вже обмеження прав і свобод, це не має бути "стопом" для законотворців. Звичайно, буде непросто напрацювати відповідний закон, але це – необхідність. Тому що з такими батьками, дідусями й бабусями, як в Авдіївці, ми втратимо значну частину нашої молоді, а це – наше майбутнє.

Тут, до речі, варто згадати, що на сайті президента вже зареєстрували петицію щодо необхідності створення законодавчої бази для примусової евакуації із зони проведення активних бойових дій неповнолітніх без згоди батьків або опікунів. Сподіваємося, необхідну для розгляду Зеленським кількість голосів цей документ все ж набере. 

Батьки й опікуни, будь ласка, не змушуйте своїх дітей переживати жахи окупації чи пекельних обстрілів, чекати приїзду волонтерів, щоб отримати воду чи їжу, жити в холоді й у темряві. Врятуйте їхню психіку, подаруйте їм майбутнє!

Ольга Робейко