«Вона розповідала правду про росіян, про те, хто вони є», – син убитої журналістки Рудої Пані

За даними слідства, тіла обох жінок були виявлені 7 квітня в саду в одному з дворів села Шевченкове Броварського району Київської області. Інститут масової інформації поспілкувався із сином загиблої журналістки Андрієм Коркіним про те, як він намагався вивезти матір та бабусю, як тримав з ними зв’язок та як окупанти не давали поховати жінок, які загинули від російського обстрілу у власному будинку.  

– Андрію, розкажіть, де жили ваші рідні на момент повномасштабного вторгнення, як ви тримали зв’язок? 

– Того дня, коли почалася війна, так вийшло, що мама поїхала до Трускавця на відпочинок. Війна застала її в потязі, на під’їзді до Трускавця. Я їй зателефонував. Мама сказала, що негайно повертається. Вона сіла на зворотний потяг і через добу приїхала. Я сказав мамі, що записуватимуся до армії добровольцем. Поїхав до Броварів, купив їжі і поїхав на Київ. Мама жила в селі Шевченкове Броварського району. Там жила і бабуся. Після двох коронавірусів вона не могла нормально ходити, тому за нею доглядала мама. Ми не хотіли думати, що вона може померти, але ми морально були до цього готові, тому що вона була похилого віку. Їй було майже 74 роки.

Тож я поїхав до армії, зміг долучитися до територіальної оборони спочатку. Мене офіційно прийняли 5 березня, а мою маму з бабусею вбили 15-го.

– Ви знаєте, за яких обставин це сталося?

– У мене є здогадки. Мама розповідала сусідам, з якими ми були в нейтральних або більш-менш добрих відносинах, що вона займається журналістською діяльністю, що веде свій блог. Вона розповідала правду про русню, про те, хто вони є, що ми ніякі не брати, що ми інший народ. Думаю, може бути два варіанти: навмисно, бо я вважаю, що росіяни знали (про її журналістську діяльність. – Ред.) Їхні загони ходили по домівках, шукали чоловіків, людей, які підтримують зв'язки із ЗСУ чи ще щось. Їм могли сказати дві речі – що мама була досить відомою проукраїнською журналісткою або ж те, що я пішов воювати. Але якби вони дізналися, що я пішов воювати, то навряд застосовували б міномети. Те, що вони чинили в селищі… Знаєте як – у мене трагедія, але там є випадки, коли з людьми й гірше відбувалося.

– Коли ви востаннє були в Шевченковому?

– 26 чи 27 лютого. Це востаннє, коли я бачив маму з бабусею.

– Коли Шевченкове окупували?

– Окупували, я вважаю, десь 6–7 березня. І під окупацією вони були десь два тижні. Там так виходило, що село Шевченкове та Богданівка були краєм російської окупації. Це було максимально, куди вони дійшли по броварському напрямку. Вони вилазили й на другі села, вилазили й на Бровари, і на Калинівку, і на Рудню. Рудня була зайнята нашими. І Калинівка. Так що виходило, що вони були як “затиснуті”, але вони не могли піти, бо Шевченкове – це село, яке перетікає в інше село – Бобрик. А Бобрик – це дуже важливий транспортний вузол.

– Коли ви востаннє говорили з мамою?

– Ми з мамою намагалися розмовляти щодня, доки була електрика. Світло було – ми розмовляли, але десь за тиждень до її вбивства почалися проблеми з електроенергією, її не було, мама дуже економила зарядку, щоб поспілкуватися. Востаннє я говорив з мамою в день, коли її вбили, за три години до того, як це трапилося.

– Вона висвітлювала публічно те, що в селі відбувалося?

– Так. Вона розповідала у твіттері. У неї є публікації і у фб, якщо я не помиляюсь. Але більше у твіттері – там вона багато писала про те, що в такий-то день немає світла, немає води, окупанти ходять.

– Ви її просили, щоб вона не робила цього?

– Це дуже важкий для мене момент. Я дуже боявся, що мама щось “утне” з розряду як у Другу світову війну жінки кидалися. Я дуже цього боявся, тому що мама настільки їх ненавиділа (росіян. – Ред.). Росія ще до того нам сильно попсувала життя: ми жили  там немалий період нашого життя. Це вже була кульмінація – вони приперлися навіть сюди, до цього села. Як від них не йдеш, не хочеш мати з ними справ, стосунків, не хочеш їх бачити, а вони приходять по твоє життя. Я казав мамі: “Ти їх, головне, не провокуй, не намагайся щось зробити, тому що вони тебе пристрелять і підуть далі”. На щастя, мама мене послухала. Було кілька моментів, що приходили їхні пошукові групи, загони. Спочатку шукали чоловіків у селі. Пару разів вони заходили. Там була змішана компанія. Мама розпізнала, що там були з “Вагнера”, кавказці й солдати строкової служби. З того, що розповідала мама, вони хамили, але тримали себе в руках. Не влаштовували публічно якогось безладу, але поводилися по-хамськи, ганебно. 

Була ситуація, що село Бобрик зайняла русня, а Шевченкове ще було вільне. Я домовився в Польщі та Угорщині, щоб маму прийняли, але вона навідріз відмовилася їхати, тому що бабуся не могла ходити. Тобто вона могла ходити, але не на великі відстані. Умовно кажучи, вона до хвіртки дійшла, а далі їй треба перепочити.

Машиною, зрозуміло, не можна було, а мама з бабусею готувалися до “зеленого коридору”. І ось наша остання розмова з мамою була саме про “зелений коридор”. Про те, що їх мали вивозити, що незабаром побачимося, а через три години прийшло повідомлення… Мені про це розповів товариш. Він і ще один мій друг були в самообороні села і постійно допомагали людям. Коли прилетіли снаряди, він туди заліз і він був перший, хто знайшов їхні тіла.

– Коли ви змогли поховати рідних і взагалі потрапити додому?

– Десь у квітні. Другий тиждень квітня. Вийшло так, що, коли їх убили, русня не дала навіть поховати по-людськи. Сільський священник прийшов до нашого будинку, і їх спочатку поховали в нас на городі. Маму, бабусю, собаку. Всі загинули разом від осколків. Було пряме влучання міномета, а вони зібрались усі в одній кімнаті. Вони загинули миттєво. Фото мені не стали надсилати, але я казав, що гірше вже не буде, навіть якщо я побачу їх мертвими. Кажу: “Надішліть мені фото, щоб я бачив, що вони накоїли”. Але вони відмовилися надсилати мені ці фото.

Коли росіян вибили із села, приїхала СБУ, слідчі, почали встановлювати злочини, які скоїли москалі на нашій території. Вони все задокументували, ексгумували тіла і привезли тіла мами й бабусі до Броварського моргу. Я відпросився на службі, ми мали їхати до Миколаєва, до Херсона, але мені дали один день, щоб я все організував. Проблема ще була в тому, що і мама, і бабуся казали, щоб не було ніякої кремації. Ми раніше про це говорили, вони казали: “Синку, ми не вічні, колись тобі доведеться нас ховати”. Не скажу, що вони були аж занадто віруючими, але цього аспекту вони хотіли дотриматися, щоб вони були поховані без кремації. А в Києві на той момент можна було зробити тільки кремацію. Це були складні місяці, коли ворог щойно відступив від Києва, навколо тривали активні бої і ніхто не хотів займатися похованням – хіба що були могили. А на маму могили не було. У мене була теоретично (я так документи й не знайшов) земля на Лісовому цвинтарі. У нас там своєрідний пантеон: там майже всі родичі поховані – мамині бабуся, дідусь, дядько, другий чоловік бабусі. І в бабусі там було місце поруч з дядьком, але я так і не зміг знайти документи. Зрештою, з'ясувалося, що їх, як жертв села, жертв війни, дозволили поховати безкоштовно на сільському цвинтарі. Там новий цвинтар. Я все зробив, я все організував.

– Тобто вам вдалося поховати їх так, як вони просили?

– Так. І я за це дуже переживав, тому що хоч якось хотілося хоч щось для них зробити з того, що було можливо.

– Андрію, чи відомі обставини обстрілу їхнього будинку – це був хаотичний обстріл чи цілеспрямований?

– Мої серце та мозок чинять опір одне одному в цьому питанні. Тому що мозком я думаю, що це була некомпетенція русні, але серце говорить мені, що це було, можливо, і прицільно. Чому я так думаю? За кілька кілометрів від нашого будинку – Рудня, найбільше селище в нашому районі, – стояли наші солдати, батареї нашої артилерії. А русня була на галявині за нашим будинком, практично кілька будинків і галявина, де вони стояли. Звідти вони фігачили з мінометів, але й по них прилітало. Коли я ввійшов до будинку, побачив, звідки був обстріл. Відразу зрозумів. Мені намагався один (його, до речі, забрала СБУ) сказати, що це нібито наші війська, що це Україна мій будинок знищила. Але я відразу помітив, звідки був обстріл.

– Уламки яких снарядів там виявили?

– Вісімдесятка, міномет.

– Чи є якась інформація від слідчих?

– Нічого. Хто це з'ясовуватиме? Я розумію, що для мами з бабусею вже нічого не зробиш – їх не врятуєш. Можливо, це (обстріл. – Ред.) пов’язане з ненавченістю росіян. Там були не елітні війська, а “збірна солянка” – вагнерівці, кавказці й солдати строкової служби. Ви самі розумієте, що там рівень підготовки, тим більше на той час, був мінімальний. Але ж мені від цього не стає легше. І це ж не єдина жертва в селі. Коли я їхав з поховання мами з бабусею, я побачив таку картину: вони (росіяни. – Ред.) закатували цілу родину: чотири дитини, бабусю, матір і ще кілька невпізнаних тіл. Всю родину.

– Це у вашому селі?

– Так. Приїжджали журналісти з норвезького каналу R2. Вони це висвітлювали…

Мені вже не важко. Я потім потрапив на пів року на фронт, був “на нулі”, на Херсонському напрямку. Я трохи… Розумієте, я починаю думати іншими категоріями. Я розумію, що своїм уже можу допомогти лише в тому, щоб ті, хто це скоїв, були притягнуті до відповідальності на всіх фронтах – від Гааги до розстрілу командного складу. Все, що я можу зробити. Бачу, що зараз потрібно зосередитися на тому, щоб допомогти іншим людям. Зараз потрібно допомагати тим, хто живий, хто буде Україну відбудовувати і хто в майбутньому вирішуватиме долю цієї країни.