Два кольори та Пророцтво: найвідоміші вірші Дмитра Павличка

Умер украинский поэт и шестидесятник . Факты ICTV собрали пять самых известных стихов и песен автора.

Два кольори (за першодруком)

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Сейчас смотрят

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.

Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.

Коли ми йшли удвох з тобою

Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена…

А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну

Пророцтво (1991)

Коли надійдуть танки й бетеери,

І вдарить по знаменах кулемет, –

Ті вмруть, а ті сховаються в печери.

Та на майдані лишиться поет.

Він буде сам під кулями стояти

Без наляку й жалю, як Прометей,

І кров стече… Рабів народить мати,

Та він оберне знову їх в людей!

Він знов оберне в Дух скорботне тління,

Знов нагадає хто ми, звідкіля.

І знов на площах закричить каміння,

І вбивці рушать знов з – під стін Кремля.

Знов буде бій! Будуть підступні чвари,

Знов честь укрита буде наяву,

І знову нас клястимуть яничари,

Навколішки вітаючи Москву.

І знов розтануть людських душ мерзлоти,

І знов імперію ошкірить сказ,

І буде так продовжуватись доти,

Допоки правда не прийде до нас.

В століттях буде так! І жодна зміна

Не станеться в перебігу епох,

Допоки не воскресне Україна,

Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог!

Де найкраще місце на землі

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:
— Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі? —
Сонце усміхнулося здаля:
— Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!
Виростай, дитино, й пам’ятай:
Батьківщина — то найкращий край!

Моя любове, ти як Бог

Моя любове, ти як Бог, –
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!

Син

Там, де Лаври золота кантата
Височіє в гомоні століть,
Мати Невідомого солдата
На могилі, наче тінь, стоїть.
Б’є вогонь з-під сивого граніту,
Полум’я кипить, мов джерело.
То горить велике серце світу,
Що в каміння жилами вросло.
А в старих очах тремтить сльозина,
Що зусильна пропекти броню,
Стала мати і впізнала сина
В клекотінні Вічного вогню!

Радуйся, дівчино, разом зі мною…

Радуйся, дівчино, разом зі мною
Сонцем і ясною голубизною,
Ласкою леготу, листям на кленах,
Білою стежкою в травах зелених.

Радуйся, дівчино, болем кохання,
Смутком ціловання до зомлівання,
Голосом матері в серці твоєму –
Кільчику ясному в тьмі чорнозему