Трупи лежали біля дороги, було дуже небезпечно: історія подружжя, яке вижило у Маріуполі

– Лікарів немає, ліків немає. Всі ховаються. Він ходити не може. Я його не понесу. Милиць або палиці у нас теж не було. Нам нічого не залишалося, як лежати між двома стінами, ми ховалися там, – розповіла Марія.

Потрапити у госпіталь їм допомогли волонтери.

– Хірург каже: в тебе кровотеча йде, ніяк не можемо зупинити, – пригадав чоловік.

Олександра хотіли залишити у лікарні, але він знав – Марія вдома одна. Усі вікна повибивало від снаряду, залишити її ночувати в розтрощеній квартирі він не міг, тому самотужки дошкандибав додому.

– Я сховалася у шафу, бо почула, що хтось відкриває квартиру. А я знала, що чоловік залишиться у лікарні. Думаю, ну все – це мародери. А їх було багато на той час. Люди поїхали, а квартири всі вільні, – пригадала жінка.

Якщо б тієї ночі Олександр залишився в лікарні – він потрапив би на Азовсталь. Саме тоді госпіталь перевезли у підземні бункери обох сталеливарних заводів – Азовсталь та Ілліча.

Наступного дня, коли прийшли на перев’язку, в лікарні було порожньо. А подружжю допомогли потрапити у бомбосховище – так вони називали архів, який розташований у підвалі однієї з районних адміністрацій. Маленькі кімнатки прилаштували для життя. Там пробули 10 днів.

Дорога довжиною в життя – так Марія з Олександром називали шлях на перев’язку. А ще таку назву мав один із їхніх творчих проєктів у мирному житті.

– Щільні і постійні обстріли, він шкутильгає, а я бігаю довкола нього. Я не можу йому допомогти. І оце одна зупинка між домами, ну пройти буквально 5 хвилин, а ми йшли пів години. І не загинули. Перев’язки нам призначали через день-два. Ми йдемо на перев’язку, а всі, хто в бомбосховищі – моляться за нас, – розповіла Марія.

В тому підвалі було до 40 маріупольців. Районну адміністрацію та сусідні будинки впритул розстрілювали два російських танки. Потім почалася пожежа, але вони вижили. Увесь цей жах Марія пережила з іконою в руках.

– Я її притиснула до себе. Я думала, що зламаю її. Я не вмію читати молитви. Я просто в Бога просила захисту, – зізналась жінка.

Адміністративний будинок знищили. Все, що люди мали з собою, згоріло. Їм довелося повертатися у розбиті квартири.

Вони вийшли зі сховища і побачили військових із позначкою Z. Подружжя зрозуміло – місто окупували. З’явилися блокпости.

– Мертві лежали при дорозі. Біля нас там недалеко комбінат Ілліча, там було жахливо – трупи лежали кілька місяців. Там були і місцеві, і військові, і кожен, хто виходив за водою або в іншій потребі – не повертався. Там було дуже небезпечно, – згадало подружжя.

Марія та Олександр повернулися додому. Без світла, газу, виживали як могли. Все, що цінного мали в квартирі, обмінювали на їжу і дрова.

– Йде повз нас цей “зет”. А ми так хвилювалися, думали, що нас заберуть – хтось здасть. А він ішов-ішов, зупинився і каже: Хлеб надо? Ми переглянулись. А я кажу: Вы что, волшебник? Я така гостра на язик, це в мене від батька, мабуть. Мене аж підривало! Я повинна в нього хліб брати? Я могла його купити. А вони розбомбили всі магазини, – сказала Марія.

Але військовий дві хлібини таки дав: одну подружжя взяло собі, іншу віддало немічній сусідці. Хліб приносили не від “великої” любові до маріупольців – вони намагалися показати опіку, бо мали такий наказ, пояснюють Сладкові.

– Ми надворі щось варимо, а до нас підходять і кажуть: Ми привезли генератор. Це на увесь будинок. І починають мене фотографувати, – розповіла жінка.

Але саме завдяки такій “опіці” і пропагандистському відео Марію розшукав син. Він думав, що батьки загинули, бо жодного зв’язку не було.

– Він каже: Мамо, коли ми вас шукали, то руки-ноги окремо валялися, ми не розуміли, де чиї тіла. Прийшли у вашу квартиру, а там кров, я думав, що ви померли. Але він не втратив надії, через соцмережі продовжував нас шукати. Виклав фото, де я у вишиванці, а Олександр прапором накрився. Я кажу: Сину, ти що? Він каже: Мамо, у вас всі такі, інших немає! – згадала жінка.

Наприкінці травня вони купили пакет мобільного зв’язку “ДНР”, їм треба було сповістити друзів та знайомих, що живі. Багато їхніх колег уже співпрацювали з окупаційною владою.

До них також приходили, пропонували. І це дало сигнал, що треба виїжджати, бо проукраїнську позицію вони мали ще 2014 року, і про це знали усі.

Марія не боялася слухати українське радіо. І одного разу в ефірі почула власний вірш про Маріуполь. Його читали діти.

Це так надихнуло подружжя, що вони наважилися покинути місто. Грошей не було, аби виїхати, тому вони по собівартості здавали парфуми, якими торгували раніше.

– Я був на ринку, вони в місті вже почали працювати, і мене побачив наш колишній клієнт. Я так зрозумів, що він почав співпрацювати з окупантами, бо він колишній поліцейський. Побачив нас, підходить і каже: Вам нужно срочно уехать,- розповів Олександр.

Тоді в місті почалися зачистки з конкретними списками та іменами. Ці списки складали голови будинків або будинкових комітетів.

Не лише казали, хто мав проукраїнську позицію, а й давали перелік квартир, звідки виїхали люди, туди заселяли чужих. Лише в їхній дім за цей час приїжджали тричі.

Марія та Олександр здолали 50 блокпостів – останній у Василівці. Це була довга дорога манівцями через “сіру зону”. Вони виїхали завдяки знайомим із Дніпра, бо супроводжували немічну жінку – літню маму однокласниці Олександра.

Наразі подружжя живе в Павлограді. Вони працюють, роблять постановку за п’єсою, написаною Марією ще у Маріуполі. Вони хочуть відвідати усі маріупольські хаби. Їздять з міста в місто і спілкуються з такими ж, як вони.

Минулого року Марія та Олександр Сладкові стали студентами – будуть культурологами. Вони вірять, що повернуться в рідний Маріуполь і будуть разом його відбудовувати.