Андрей всегда говорил правду, и это нравилось людям: откровенное интервью с родителями Кузьмы Скрябина

– Він жив так, що багато хотіли на нього рівнятись. Своїми піснями та діями він надихав мільйони. А що вас найбільше захоплювало у сині?

– Його пісні для мене були дороговказом. З того часу, коли Андрійко почав писати, його тексти мене завжди захоплювали. Бо мама в нас була вчителькою музики і звертала увагу на музичні нюанси, а я більше на тексти. Мене захоплювало й те, як вмів на кілька років випереджати якісь події. Бувало, приїжджає, каже, що написав нову пісню.  Мама як критик зробила зауваження. Він відразу сумний. Дивиться на мене, а я йому “клас”.

І власне від самого початку і до останніх днів оті його тексти були для мене дороговказом. Адже я з тих текстів також багато навчився і робив висновки. Андрійко завжди говорив правду, і це подобалось людям.

– Звідки така відвертість у нього? Таке гостре відчуття справедливості? Це виховання чи його особиста риса?

– У нього це починалося від самого народження. Він ніколи не був агресивним, ніколи ні з ким не бився, але почуття справедливості та жалю за когось для нього було дуже важливим. Окрім цього,  у нашій родині завжди говорили правду. Чи вона була солодка, чи гірка. І він завжди був рівним серед рівних. Бувши ще малим, постійно сидів з нами за столом, бо був дуже допитливим.

Його цікавили нові люди, любив почути щось нове. І ось так у нього формувався той погляд на справедливість і на то, що не потрібно боятися говорити правду, якщо ти впевнений у своїй правоті.

Андрійко дуже аналізував ситуацію, він докопувався до істини. По тих зернятках, які він знаходив для себе, і формувався його світогляд. Тому що в дуже багатьох випадках різні питання виносилися на сімейні розмови. І чи то від мами, чи то від мене, бабці чи родичів оте зерно, якого йому бракувало, він отримував. І воно в нього закладалося і давало такий свій результат. Так що зараз треба просто любити своїх батьків, своїх рідних. Адже сильна сім’я – це сильна держава.

 – Які пісні та тексти вам найбільше відгукуються?

– Завжди, коли ми з мамою на інтерв’ю, ставлять питання про пісню для тата, бо для мами є. Але я кажу, що така пісня є – Сам собі країна. Там такі слова: “Не стидайся, то твоя земля. Не стидайся, то Україна. Добре там є, де нас нема. Стань для батька нормальним сином”. І власне, коли я її вперше почув, зрозумів, що це пісня для мене. І він був справжнім сином і це показав у своїй пісні, своєму тексті.

– Ваш син застав війну у 2014 році. Він дуже змінився тоді. Як думаєте, що б він сказав на те все, що відбувається нині?

– Коли почалась війна у 2014 році, він із гуртом був в Америці. І коли це все почалося, він подзвонив і запитав, що тут діється, чому солдати босі, ледь не в домашніх капцях. І він дуже перейнявся тим. І коли повернувся, відразу поринув в активну волонтерську діяльність. Він мав зв’язок з ротою розвідників у Волновасі. Він їздив, возив туди гуманітарку. Вони просили в нього джип, адже машина для розвідки, то дуже важливо.

Андрій, звісно ж, пригнав машини, два джипи. Через деякий час хлопці надсилають фото, що одну з машин сильно посікло осколками, однак водій залишився живим. Він казав, що енергетика та такий добрий посил Андрія врятував його. Він дуже часто у Києві та у Львові відвідував військові госпіталі.

Після першого разу повернувся дуже засмучений. Казав: “Мамо, тату, я подивився на тих хлопців, які без рук, які без ніг, їм по 20-25 років. Як вони будуть жити”. І він так тим перейнявся. І потім то все побачене виразилося в його піснях: і Лист до президентів, і Сука-війна.

– Кузьма під час одного зі своїх інтерв’ю сказав, що найбільше боїться війни.

– Так. Його після другого курсу призвали в армію, коли він служив на медичному факультеті в Петрозаводську в Карелії. А то був останній рік Афганістану. Ми дуже переживали, щоб часом туди не попав. Але він попав у школу молодих авіаспеціалістів у Вишньому Волочку у Тверській області. Там захворів і на обстеження його відправили у Твер, у військовий госпіталь.

А там дізналися, що він після медуніверситету, його залишили дослужувати вже при госпіталі. І він там виконував ті функції, які йому довіряли. І він бачив, яких хлопців привозять після Афганістану. І коли в 2014-му році то все почалося, у нього було з чим то все стикувати. А ще тим більше знаючи, грубо кажучи, душу російського фашиста.

– Його фани часто й далі у соцмережах пишуть, що найсильнішою зброєю Кузьми були його слова.

– Це так. Він завжди через себе пропускав всі події в Україні, зокрема й у 2014 році. І всі його переживання виливалися в піснях. Одного разу він сказав нам: “Я зараз зі сцени не так співаю, як проповідую”. Він розказував людям ту правду, якої, може, людям у пресі бракувало. І така його сміливість, той запал та впевненість якось людей підтримували, і до сьогодні люди ідуть з ним разом.

– Андрій і досі залишається кумиром для багатьох поколінь українців. Чи відчуваєте ви увагу до сина й нині?

– У нього була потужна енергетика, він мав харизму, яка притягувала людей, і він тягнувся до людей. Він йшов відкритим, із відкритим серцем і так само сприймав всіх людей. І люди то відчувають до сьогодні. Ми часто з мамою відвідуємо могилу Андрійка у Брюховичах.

І навіть зараз багато народу приходить, тим більше зараз багато переселенців, їх особливо цікавить, де Андрій похований. І ми завжди спілкуємось з тими людьми. Якось приїхали люди зі Сходу і з ними троє дівчаток по 11-12 років. Ну, ми їх питаємо, що їх привело до Кузьми Скрябіна. А вони відповідають, що виросли на його піснях, бо замість колискових тато з мамою співали його пісні.

– Як ви справляєтесь з цією втратою зараз? Що дає вам сили?

– Андрійка немає вже 9 років. Я з ним спілкуюся, так можна сказати, у віртуальному просторі. Тому що нема такого дня, години, секунди, щоб я не думав про нього. Він у мені повністю. Я відчуваю його погляд, я відчуваю тепло його рук, я відчуваю його голос. Він був дуже хорошою дитиною. І, власне, воно мене тримає, тому що я весь час у контакті з ним.

Ольга Кузьменко, мама Кузьми

– Що Андрій робив би сьогодні? Якими були б його дії?

– Він уже би був там. Я якось говорила зі Світланою, своєю невісткою про це.  І ми б з цим нічого не зробили. Бо та тема його дуже боліла. Він і тоді у 14-му казав: “А я медик, я бодай таку роботу можу виконувати як парамедик”.  Він не міг то АТО пережити. Тоді забороняли нашим хлопцям стріляти у відповідь. Він казав із точки зору медика, що це саме страшне, що може бути – коли в тебе стріляють, а ти не можеш нічого зробити у відповідь.

Він зневажав тих, хто ухвалював такі рішення. Коли хлопцям здавали нерви і вони стріляли у відповідь, їх за то садили у тюрму. То ж треба додуматися до такого. Тому що зараз інакше. В мене брат двоюрідний зараз служить у Бахмуті. Перед тим він був у Соледарі. Він мені що через день пише і каже, що ми їм так відповідаємо, всіх орків, що лізуть, скошуємо.

– Попри всю любов до Андрія та його творчості, чи з’являються ті, хто все ж хоче наживитися на його славі ? Ви вже не раз говорили про зазіхання на авторські права на пісні Скрябіна.

– Це великий біль. Тому що поки Андрій був живий, всі сиділи  тихенько, всіх все влаштовувало. І стара група, яку він у 2002-2003 рр. просто звільнив за профнепридатність, бо люди не грали. Вже шоу-бізнес йшов, а вони тільки бринькали під фонограму і з них більше нічого не можна було витягнути.

І так само та нова група, він спочатку нову набрав,  потім другу – ця, що вже дотепер грає. Як би все було в нормі.  Щойно закінчився похорон, пройшов буквально місяць, а я вже бачу, що зі старих, що з нових починають за авторство пісень Андрієвих говорити. Ніби той то писав, а той інше. Хтось один рядок, хтось інший.

І ті “щури, які прогризають нам дно”, Андрій не даром то писав.  Він ще тоді розумів, що то буде. І за стільки років стара група, а це вже 22 роки, ніхто нічого не написав. А коли були з Андрієм, то ніби то всі писали. І так само в новій групі з’явився товариш, який пробував теж щось казати. Правда, він вчасно отямився. Але це дуже прикро. Дуже шкода Андрія, який на своїх плечах ніс ось такий непотріб.

– Зараз час, коли молодим артистам відкритий шлях, допоки перший ешелон за кордоном. Відбувається те, про що мріяв Кузьма.

– Він був завжди за, щоб то молоде росло, десь вискакувало. Не може музика стояти на одному місці. З’являються нові покоління, нові стилі, нові групи, але їх має бути багато. Я часто слухаю радіо, але інколи не розумію, який стиль переслідують ті діти. Але є, звичайно, і достойні. Дуже багато достойних пісень з’являється саме з фронту. Там є багато музикантів.

Я бачила, як у Бахмуті грав скрипаль, інший котрийсь грав в окопі на сопілці. І в тих, хто пройшов горнило війни, вийде набагато сердечніше і краще, ніж у тих, хто тут буде сидіти в тишині. Андрій казав, що патріотичні пісні треба писати завжди. Аби показувати оту свою любов до України, до своєї землі.  Ми не виховували Андрія якимсь таким ура-патріотом. Ні. Це приходить з плином життя, з досвідом.

– Яким Андрій залишився для вас у пам’яті?

– Я дякую Богу, що він появився у моєму житті. На ту гаму почуттів, які він мав, мене б направду не стало. Він був надзвичайно працьовитий. Він був цілеспрямований настільки, що його було важко скинути з дороги. Він вибудовував дуже багато зв’язків товариських, хоч часом помилявся як от з тими “щурами”. Він вмів співчувати і тут же допомагав. Він помагав хлопцям у госпіталі.

Він дуже змінився. Навіть не знаю, як би він це все переживав зараз. А Сука-війна, яка була написана у 14-році, вона ніби написана сьогодні, що “церковним дзвоном постукає та війна в кожні двері”. Ще тоді було написано. Я навіть деякі речі не можу збагнути, як він міг передбачити і проаналізувати.