Олеся Жураківська: Під час вистави мені здається, що я спілкуюся не з глядачами, а з рідними людьми

Зірка українського кіно та театру, заслужена артистка України Олеся Жураківська нині поєднує акторську кар’єру з менеджерською роботою. У січні 2023-го артистку призначили в. о. директорки-художньої керівниці Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. На його сцені вона грає вже понад 20 років, вистави за її участі є хітами театру, які завжди збирають аншлаги.

Ексклюзивно Фактам ICTV Олеся Жураківська розповіла про те, “як воно бути головною у рідному колективі”, про свої джерела енергії та натхнення у надскладний час.

– Олесю, поки ця посада керівниці ще не встигла стати для вас буденністю, які у вас зараз відчуття? Що є викликом?

– Мені дуже складно. Я не можу сказати, що я радію щодня. Це дуже відповідально і дуже складно. Але щодня я відчуваю підтримку команди. Адже більшість колективу театру проголосувала за мене, і я була їхньою єдиною кандидатурою. Усвідомлення цього і дає мені сили. Я знаю, що я не одна, у нас працює чудова команда, з якою ми все робимо крок за кроком. Тому відчуття якоїсь паніки у мене нема.

Звісно, що я дуже втомлююся, адже щодня по 12 годин у театрі.

Зараз поєдную це зі своєю акторською діяльністю. Тому що у мене є дві вистави, які користуються грандіозним попитом (Корсиканка, Усі найкращі речі – Ред.), квитки на них розлітаються ще задовго до показу. Тому я розумію, що я мушу грати, якщо люди так хочуть бачити ці вистави, я повинна їх грати. Але це важко поєднувати. Але поки сили є, буду суміщати.

– Чи важко творчій людини переключатися на фінансові, кадрові та господарські питання?

– Я не є на 100% лише творчою людиною. До слова, у мене є ще освіта технолога швейного виробництва. Я знаю його процеси, обладнання, основи бухгалтерського обліку і т. д.

Якщо я бралася за якусь справу, то завжди вивчала її зсередини і не тільки творчістю займалася. Мені цікавий кожен процес у підготовці вистави, як все це створюється і взаємодіє.

Я завжди була дуже відповідальною частиною театру. Тому не можу сказати, що все це зараз для мене нове. Звісно, є якісь нові нюанси, це справа з величезною кількістю людей. Але нічого, крок за кроком, дорогу подолає той, хто іде. Тому все буде добре!

– Чому очолити театр у воєнний час – це набагато складніше, ніж у мирний?

– Зараз ми постійно у ситуації стресу. То у нас повітряні тривоги, то обстріли, то відключення світла. От уявіть собі, як репетирувати, коли немає світла у залах, де немає жодного вікна. От це, мабуть, зараз найважливіший виклик.  Щодо трупи, то у нас працьовиті люди. Є складність, тому що у нас 12 людей зараз служать у війську і ми мусимо вводити у вистави нових акторів, адже нам не хочеться втратити вистави. Слава Богу, театр має нормальне фінансування, департамент нас фінансує зараз нормально.

Наш театр має чимало грантів, які залучив попередній керівник Станіслав Жирков.  Головне завдання – це емоційно підтримати людей. До прикладку, ми днями випустили прем’єрну виставу Чорний дрізд за Девідом Гарровером. Це була дебютна робота режисерки  Яни Безсмертної. І у нас постійно були відключення електроенергії.  Довелося генератор запускати просто цілими днями, купувати цей дизель, щоб люди могли перебувати у теплі, зі світлом, щоб їм було добре. От це зараз найскладніше.

– Театр відновив покази вистав восени 2022-го. Чи повернуться усі хіти театру на Лівому березі?

– Дуже важливо сказати, чому ми не грали навесні. В театрі на Лівому березі немає бомбосховища. Поки ми не домовилися з сусіднім ТРЦ, де є підземний паркінг і бетонні перекриття, ми не могли запрошувати глядачів, бо ми відповідаємо за їхню безпеку.  Тому щоб не припинити нашу діяльність, театр працював за кордоном на гастролях на різних європейський майданчиках.

Під час великої війни наші актори працювали у Німеччині у театрах  Шаубюне та Каммершпіле, у театрах Польщі та у країнах Балтії, випустили низку прем’єр та копродукцій. Важливо, що  під час війни поїхали на дуже складні гастролі. Тому що під час війни їхати на гастролі – на перший погляд, це видається неможливим.  Під час великої війни театр отримав Шевченківську премію. За виставу Тамари Трунової Погані дороги, за п’єсою Наталки Ворожбит.

І ми зрозуміли, що це є наша можливість розповідати світові про війну в Україні і це наш культурний фронт. Тому що ми дуже свідомо ставилися до нашої місії на сцені.

У нас дві вистави про війну, за п’єсою Сергія Жадана і за п’єсою Наталки Ворожбит. Ми єдиний театр, який говорив про це весь час. Ми вирішили, попри всі складнощі, повезти їх за кордон і повезли. Важкі переїзди, жили у непростих умовах. Але ми показали Європі наші вистави. Зараз взагалі складно займатися творчістю. Частина колективу зараз служить у ЗСУ та Нацгвардії. Ми дуже за них хвилюємося, підтримуємо і допомагаємо.

– Які прем’єри запланували на цей театральний сезон?

– Сьогодні взагалі дуже важко щось планувати. Я можу напланувати усе що завгодно, але чи втілиться це. Я можу помріяти, пофантазувати. Над новою виставою почав працювати режисер Михайло Урицький. Сюжет не розкриватиму, але це буде історія про те, що у кожної вини має бути спокута.

Мені дуже хочеться, щоб ми попрацювали більше з нашим найменшим глядачем. Я обожнюю дітей,  я люблю з ними спілкуватися, люблю їх реакції. Я вважаю, що вони найсильніші і наймудріші істоти на планеті Земля. Тому мені хочеться розширити наш репертуар. Розширити живе спілкування глядачів з акторами.

Тобто працювати у такому форматі живого європейського театру, коли це не музей, а місце, де люди можуть говорити про що завгодно.

Обговорення після вистав, після показу ми практикували і до війни. Думаю, що ми будемо практикувати і надалі.

– Незважаючи на те, що Київ часто потрапляє під російські атаки, у театрах завжди повні зали. Гадаю, живих емоцій прагнуть і глядачі, а актори?

– Безсумнівно. Контакт із глядачем завжди для мене є таким необхідним потужним джерелом енергії. А зараз у мене відчуття, що я спілкуюся з рідними людьми. У нас настільки це спільна травма, спільний супротив. Ми зараз настільки заряджені на те, щоб подолати ворога, що у мене відчуття, що це у мене рідні люди. Це наче мої друзі, це ті, з ким я можу поговорити про все, що мені болить.

До прикладу, йде вистава Корсиканка. Друга дія, залишається  хвилин 20 до фіналу. І починається повітряна тривога. Півтори години перерва. Я сиджу в гримерці і думаю, що вийду у пусту залу. Виходжу. А там 95% глядачів. Люди спершу поїхали, а потім почали вертатися, аби додивитися кінцівку вистави.

Або коли приходять військові. У них цілі оберемки квітів. І ти стоїш на сцені і думаєш: я цього не заслуговую. А вони несуть ці оберемки квітів. У них така потреба, подарувати акторам радість. Поділитися тим, що у них є.

Я пригадую свою моновиставу Усі найкращі речі. У мене завжди були відчуття близькості до глядача. Але зараз, коли вимикається світло, вони всі одночасно хапають телефони і починають світити на сцену, і ти береш найближчий телефон собі до обличчя і продовжуєш грати. У такі моменти ти розумієш, що вони всі твої близькі. Тобто всі ці люди зараз перебувають з тобою в одній миті. Це дуже щасливе відчуття!