Під час зйомок у Харкові збили два кінодрони: як «2+2» знімав серіал «Я — Надія»

24 лютого, в річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну, на телеканалі «2+2» відбудеться прем’єра серіалу «Я — Надія», придуманого і знятого під час війни. Прототипом головної героїні цієї чотирисерійної воєнної драми стала двадцятирічна українка, фельдшерка швидкої допомоги, яка на початку великої війни була Харкові. Місту загрожували російські війська. Маючи змогу евакуюватися, дівчина не залишила Харків, цивільних і військових, які опинилися в самому пеклі бойових дій та потребували екстреної медичної допомоги.

Виробництвом серіалу на замовлення «2+2» займався продакшен Sfera Film. Про особливості зйомок на натурі під час війни та подальше відновлення серіального виробництва «Детектор медіа» поговорив із генеральним продюсером «2+2» Сергієм Кизимою і креативним продюсером «2+2» Сергієм Карпенком.

— «Я — Надія» — це перший серіал, який телеканал «2+2» знімає після початку великої війни. Думаю, в розробці у вас було паралельно кілька ідей. Чому першим став саме він?

Сергій Карпенко, креативний продюсер телеканалу «2+2»: Від «2+2» справді було кілька ідей, але для мене, авторів і мовника було важливо зняти історію, яка має фінал. Бо якщо, наприклад, робити історію про Маріуполь, то там фіналу немає, адже війна триває. Те саме якщо взяти військову операцію — хай навіть не секретну — і показувати хлопців, майбутня доля яких теж невідома. У нашому ж випадку ми знаємо, що Аня Андрющенко, яка стала прототипом Надії, виїхала з Харкова, вона в Києві, жива-здорова.

Багато з того, що ми зняли в серіалі, відбувалося насправді. Не все саме з Анею. Але це реальні історії харків’ян. Скажімо, історія дядька нашого головного автора стала підґрунтям для сюжетної лінії про водія головної героїні.

Мій посил до цього серіалу: що всі українці об’єдналися. Він про тих, хто не виїхав і боровся. Аня саме така: коли всі їхали на вокзал, вона поспішала на роботу на станцію швидкої допомоги, де відбувалися страшні події. У неї був стрижень, і це теж було ключовим: що це історія звичайної крихкої дівчини, котра насправді як кремінь.

— Чи були ви знайомі з Анною до того, як почали працювати над серіалом?

Сергій Карпенко: Ні. Але я був знайомий з автором Артемом Кобзаном, він харків’янин і знав Аню давно. І коли він мені вперше зателефонував і коротко розповів її історію, я був здивований і відразу захотів над нею попрацювати. Особисто з Анею я познайомився вже на етапі підготовки проєкту. Коли ми починали писати сценарій, вона ще була в Харкові. Переїхала звідти тільки у вересні. Якийсь час я як фрик спостерігав за нею в соцмережах, не додаючись до неї в друзі.

І про прототипів усіх решти персонажів, які є в цьому проєкті, я знаю, що це за люди.

— Ми з вами говоримо, що це серіал про героїню, яка є уособленням усіх українців, які не злякалися вторгнення, залишилися на своїх місцях, працювали далі. Але якщо переходити до нашої з вами роботи, то в мене нещодавно була розмова з топменеджером одного з мовників ЄС, який живе у спокійній Швейцарії. Він сам почав розповідати про серіал одного з ваших колег, іншого українського телеканалу, який той планує колись зняти у копродукції. І що для цього телеканалу важливо знімати його на території України, і як це сміливо, і що західні продакшени хочуть виробляти фільми разом з українцями, але коли закінчаться бойові дії. Проте ми з вами працюємо зараз, не чекаючи, коли закінчиться війна, і ви зняли серіал на території України. І навіть встигнете його показати до її закінчення. Як ви організували зйомки, ураховуючи нові безпекові вимоги?

Сергій Кизима, генеральний продюсер телеканалу «2+2»: Ясна річ, до зйомок під час війни ніхто не був готовий. Зйомки в умовах епідемії коронавірусної хвороби, з їхніми чіткими алгоритмами про дистанцію, тести, вакцинацію можна тільки з радістю згадувати. Тоді були розроблені певні правила та чіткі процедури. Зараз же ми першими проходили цей шлях встановлення правил роботи. Готуючись до зйомок, продакшен провів величезну роботу, надсилаючи запити до відповідних органів, аби можна було знімати на вулиці або перевезти військовий реквізит для зйомок: інакше доведи комусь на блокпосту, що це саме реквізит, а не щось інше. Під час зйомок у нас був супровід поліції і Державної служби з надзвичайних ситуацій, у тому числі з питань розмінування територій. На щастя, всі 16 знімальних днів у грудні минули без ексцесів. Ми дуже хвилювалися з приводу можливих тривог і ракетних обстрілів. Були розроблені певні правила і процедури, хто як мав діяти під час небезпеки.

Тож я хотів би подякувати правлінню групи «1+1 media», що в такий складний час попри всі ризики була знайдена можливість фінансування проєкту. Ні для кого не секрет, що сьогодні ми маємо обмежені бюджетні можливості. Тому також величезна подяка продакшену Sfera Film, який зумів оптимізувати процес. І всім членам знімальної і творчої групи, всім акторам, які були відкриті до компромісу і завдяки залученості яких ми змогли втілити проєкт. Також хочемо подякувати Міністерству оборони, Міністерству внутрішніх справ, ДСНС, які нас підтримали.

Наразі проєкт на фінальній стадії постпродакшену, і 24 лютого о 19:30 відбудеться прем’єра відразу всіх чотирьох серій.

— Ви знімали в Києві, Харкові та Ірпені?

Сергій Карпенко: Так. У Харкові знімали лише заявочні плани міста. Бо розуміли, що везти туди всю знімальну групу ризиковано. Наша маленька група, яка знімала заявочні плани Харкова, втратила два дрони: їх збили системи радіоелектронної боротьби. Проте вони встигли зняти достатню кількість матеріалу.

Слава Богу, це було найбільше, що ми втратили. А щодо організації знімального процесу можу підтвердити слова Сергія, що продакшен зробив нереальне. Працювати в таких умовах було вкрай складно. Звичайно, вони запаслися генераторами й мали вже згадані процедури на випадок небезпек. Єдиний плюс — а треба завжди шукати плюси — що через комендантську годину ніхто занадто не пересиджував і не знімав по ночах, як часто в нас буває. (Сміється.)

І ще з веселого: ми знімали заявочні пересування п’ятьох машин швидкої допомоги по Харкову. Вони їхали колоною, тільки водії, без пацієнтів, а один із водіїв ще й був у жіночій перуці, бо наша головна героїня — жінка. Уявіть, якби нас зупинили поліцейські чи тероборонівці: як їм пояснити цю дивну процесію?

Або інша історія: на зйомках був задіяний бронеавтомобіль «Козак», на якому за сценарієм була російська позначка Z. По закінченню зйомок усім подякували і машина поїхала на базу. Доганяли всією знімальною групою, бо забули зняти Z. Було би непереливки на першому ж блокпості.

Сергій Кизима: За весь 2022 рік це був наш найбільший проєкт із великими зйомками. І для мене стало відкриттям, наскільки люди скучили за роботою. І те, що відбувалося на знімальному майданчику, я бачу й на каналі: давно не пам’ятаю таких палаючих очей у всіх, хто хоч якось дотичний до зйомок проекту. Це шалена мотивація для всього колективу, що ми в такий важкий період повернулися до роботи. Люди зсувають гори. У режисера та інших членів знімальної групи по ходу проєкту виникало багато ідей, які ми втілили.

Сергій Карпенко: Я також хочу відзначити роботу авторів: вони не просто скучили за роботою, їм ще й сподобався сам проєкт. Всі розуміли, що ми дещо змінюємо правила роботи, бо війна. Ми маємо робити проєкти іншого рівня, перш за все з точки зору історій. Ми робимо якісний український продукт про справжніх людей — і їм було це дуже важливо.

У нас кожен щось пережив. Акторка, яка грала Надію, з Маріуполя. Це теж впливає. І всі викладалися, бо ми хотіли зробити цю історію максимально чесною. Коли Аня, прототип Надії, приїхала на майданчик, то актори-чоловіки майже плакали. І я теж. Вона не читала весь сценарій. Але коли почала мені щось розповідати про себе, то в сценарії це виявилося описаним тими самими словами.

Сергій Кизима: Загалом проєкт — це наша шана всім захисникам і захисницям України: Збройним силам, прикордонникам, теробороні, добровольчим формуванням територіальних громад, ДСНС, волонтерам. А особливу увагу в цій історії ми приділяємо медикам: як воєнним, так і цивільним. Автори сценарію надихнулися історією харківської медпрацівниці, але загалом це художній твір, їхнє бачення. Це не документальний фільм.

— Я не знаю, як виглядають ваші заявочні плани Харкова, але думаю, що завдяки тому, що ви знімаєте в процесі війни і там, де відбувалися події, ви до певної міри зафіксуєте, як виглядали ці міста цей час. Тобто маленька документальна краплинка в проєкті теж буде.

Сергій Карпенко: Наша художня історія не може передати жах, який був у реальності. Наприклад, ми знімали в Ірпені, бачили знищені будинки. Намагалися зробити все реалістично, спочатку планували підпалити щось, пустити дим. А потім починали розуміти, що там відбувалося справді і що пережили мешканці міста. Потрібно було зробити все з повагою до емоцій людей, які втратили і близьких, і майно. Ми навіть переписували деякі сцени, бо розуміли, що не можемо собі дозволити великих задимлень чи вибухів поблизу житлових територій, бо це буде неповагою до людей, які там живуть. Тобто ми все намагалися робити так, щоб нікому не заважати і не викликати негативних емоцій. І під час зйомок не було жодної конфліктної ситуації.

Сергій Кизима: З цього питання відбулася широка дискусія в медіаспільноті, і ми врахували бачення багатьох людей. Локації підбиралися так, щоб мінімізувати присутність цивільних на зйомках. Місцями це глухі села. В центрі Ірпеня ми нічого не знімали.

— А чи спілкувалися ви з цього приводу з глядачами? Може, проводили фокус-групи?

Сергій Кизима: З глядачами ми жодних фокус-груп минулого року не проводили. Вгадати настрої аудиторії — це зараз основне завдання для всіх медіаменеджерів. Ми консультувалися з профільними спеціалістами. І дійшли висновку, що медіаспоживання з точки зору жанрів та типів програм у повоєнний період кардинальних змін не зазнає. Тому що є певні кластери аудиторії та їхня поведінка. Наприклад, сім’я з двома малими дітьми: у повоєнний час стиль їхнього життя та потреби не зазнають кардинальних змін відносно довоєнного. Відповідно, і кількість детективів чи інших типів контенту, який вони споживають, залишиться сталою.

Звісно, має змінитися тональність. Телебачення завжди йде в ногу з часом, ми прагнемо актуальності. І під час воєнного часу, і в повоєнний період ми зобов’язані враховувати в своєму контенті реалії сьогодення і пройденої війни.

Думаю, що зараз на всіх телеканалах збільшиться кількість воєнних тем, тому що це важливо і на це є запит в аудиторії. Що ж до повоєнного часу, то в нас є два стратегічних напрямки: традиційні серіали і спецпроєкти. У спецпроєктах відбуватиметься глибоке занурення у воєнну тематику. На жаль, ця війна дає багато тем, які ми обов’язково будемо розкривати в художньому продукті, у програмах і документальних фільмах.

— Воєнні фільми добре лягають в цільову аудиторію й позиціонування «2+2», чи не так?

Сергій Кизима: Є таке. Раніше ми теж пробували розробляти воєнну тематику, але акцентувалися більше на темі Другої світової війни і зачіпали початок війни тоді ще не широкомасштабної з 2014 року: події на окупованих територіях. Зараз ми звертаємо увагу на актуальніші теми про війну в різних куточках країни. У нас у планах історії з Київської області, Херсона та інших місць.

— Я нещодавно запитала продюсера одного з найбільших українських продакшенів: «Який ще художній контент, крім мілітарного, будуть готові дивитися українці після закінчення війни?» І він відповів: «Насправді будь-який, крім мілітарного». Мовляв, люди втомляться від мілітарної тематики ще у форматі новин і документальних стрічок, а серіали мають не так сильно нагадувати про жахіття війни, які ми всі переживаємо. Можливо, ви праві, а він ні. А можливо, ваша думка визначається саме специфікою вашого мовника.

Сергій Кизима: Від війни є втома в кожної людини, це нормальна реакція. І кожна людина прагне відпочити й відволіктися. І це має бути, інакше психіка не витримає. Багато людей знаходять таку розраду саме в розважальному контенті: у серіалах і програмах, які не мають мілітарної складової. Ми не виключаємо цього. Але розуміємо, що наша робота — це наш внесок у перемогу, у становлення нації. Я впевнений, що ми вийдемо з цієї війни набагато сильнішими і більш об’єднаними. Я вважаю, що про події 2022 року потрібно нагадувати. Тому що коли люди підбивали його підсумки, я неодноразово чув фразу: «Яким був 2022 рік? Таким, що хочеться забути, викреслити з пам’яті». Так, треба відволіктися, відпочити, але не можна забувати.

Сергій Карпенко: І все-таки в нас не на 100 % мілітарний продукт, тому що мова в ньому не про військових. Контекст — так, звичайно. Але головне, що там багато саме людських історій.

— «Я — Надія» — це перший серіал, який група «1+1 media» зняла після 24 лютого?

Сергій Кизима: Загалом ні, у 2022 році були зйомки ще одного проєкту. Але «Я — Надія» — перший серед воєнних серіалів. Усі наші канали працюють над виробництвом власного продукту, планів багато, готуються до зйомок кілька проєктів групи для різних каналів. Ми стали одними з перших у тому числі тому, що збіглися в часі. Зйомки проєктів завжди намагаються робити влітку і восени, коли красива картинка, зелень. У нас навпаки: оскільки події розгортаються навколо 24 лютого і пізніше, тобто в холодну пору року, ми й поспішали знімати взимку.

— На початку інтерв’ю ви вже дякували колегам із групи за фінансування для зйомок. Я знаю, наскільки це зараз складно з фінансової точки зору, тому що і фінансове планування зараз короткотермінове, поквартальне. І телевізійники шукають шляхи приведення у відповідність витрат і доходів, на які можна розраховувати. І якщо група відчуває сили інвестувати в контент не тільки для основного мовника, то це про щось говорить.

Сергій Кизима: Насправді протягом 2022 року ми зробили не так і мало. По-перше, закінчили постпродакшен близько 100 годин серіалів, які були у зйомках до початку великої війни. З лютого цей процес був зупинений. Але вже в кінці березня — у квітні відновлений. Звичайно, не тими темпами, як раніше, але поступово ми фіналізували всі проєкти, які були у виробництві, і маємо готовий продукт для майбутніх сезонів. Крім цього, ми виробили більше 20 годин нашої рейтинго- і брендоутворюючої лінійки «Загублений світ» — це саме воєнний контент, програми про волонтерів, медиків, про націю, яка виборює свою незалежність. Більшість із них уже були в ефірі, буквально кілька програм залишаються на 2023 рік, і ми продовжуємо виробництво цієї лінійки.

У нас були великі документальні проєкти. «Пригоди Ваньки-окупанта на Київщині» — проєкт від департаменту журналістських розслідувань нашої групи, який вийшов восени. І проєкт «Відплата» від них же про події в Бучі та Ірпені, де ми зосередились на пошуку нелюдів, які займалися катуванням українців. Прем’єру цього проєкту ми теж плануємо на 24 лютого.

На 2023 рік перед нами стоїть велике як для воєнного часу завдання: зняти як мінімум дві 16-серійки і кілька 4-серійок, тобто 44 години нових серіалів загалом. Але ми в пошуку зовнішнього фінансування, зокрема копродакшену, також розраховуємо на державне фінансування. У нас зараз активно працює напрямок пошуку спільних інвестицій. Колеги, які мають можливість виїзду за кордон, постійно бувають на міжнародних фестивалях, кіноринках. Ми також дуже сподіваємося на підтримку держави в кіносеріальному виробництві у 2023 році, тому що зі зниженням активності рекламного ринку нам важко реалізувати проєкти виключно власними силами. І якщо ми знайдемо таке додаткове фінансування, ми готові збільшити обсяги виробництва як мінімум до 80 годин. У нас є якісні заявки, декілька сценарних груп уже працюють над текстами. Ми заявляємось на максимальну кількість конкурсів для отримання зовнішнього фінансування.

— Я збираю інформацію про проєкти, щодо яких укладені принаймні якісь угоди про спільне фінансування, іноземну копродукцію. В мене в голові поки що немає закономірності, що ринок якоїсь країни більше схильний до співпраці з нами. Можливо, вона є у вас? Колись індустрія багато чого знімала з розрахунку на ринок Росії — спочатку відкрито, потім окремі гравці знімали приховано. Чи є у вас розуміння або припущення, що ринок якоїсь країни може стати для нас головним копродукційним? Наприклад, Польща?

Сергій Кизима: З власного досвіду ми бачимо високий запит на контент від країн Балтії. Є певний попит із Казахстану. Тобто це країни, які з тих чи інших причин ближчі до нас ментально. Також ми працюємо над можливістю втілення проєктів із західними країнами — і Польщею, і більш віддаленими. Не поспішаємо хвалитися результатами, але ми в процесі, не стоїмо на місці.

— Колись ви говорили мені, що за нормального, довоєнного функціонування каналу потрібно 100 серій серіалів на рік. Чи можна сказати, що у вас зараз є річний запас серіального контенту — того, що був у постпродакшені станом на лютий, — і ви тримаєте його до слушного моменту?

Сергій Кизима: Саме так. Фактично ми на два повноцінні сезони готові виступити з потужним контентом включно з основним праймовим серіалом. На сьогодні запуск цих проєктів в ефір не є рентабельним, тому ми їх фіналізували і вони чекають пожвавлення рекламного ринку. Ми сподіваємося на швидке відновлення, тому що спостерігаємо хорошу динаміку. Все більше рекламодавців заходять, усе вищими стають бюджети. З весни 2022 року рекламні блоки в нашому ефірі відновилися, і з літа ми маємо стовідсоткову заповнюваність.

— Повноцінне відновлення рекламного ринку прямо пов’язане із закінченням війни. Але припустимо, що доходи від реклами вже роблять рентабельним для вас показ великої кількості прем’єр, а при цьому війна ще не закінчилася. Чи в цей момент ви будете готові повернутися до повноцінного програмування?

Сергій Кизима: Поки що рекламний ринок такої можливості, на превеликий жаль, не дає. Серіал «Я — Надія» вийде в ефір у весняному сезоні, але він не окупиться ні в першому показі, ні в другому. Окупність буде значно довшою, ніж це було до великої війни. І все ж ми розуміємо, що можемо собі це дозволити, тому що помітно економимо на інших слотах і днях.

Ми оптимізували витрати на сітку в 2022 році, зосередившись на важливому для нашої аудиторії. Ми єдиний розважальний телеканал, який робив спецпрограмування з урахуванням воєнного контексту на 24 серпня, на День захисників і захисниць 14 жовтня і День української армії 6 грудня. І наша наступна важлива дата — 24 лютого. Протягом усього дня в нас буде спеціальне програмування, присвячене війні і подіям цього дня рік тому.

— Коли «2+2» і ТЕТ перестали транслювати марафон, то певний контент, який традиційно виходив на «1+1», став потрапляти на ваші канали. Найбільшу вигоду від цього отримав ТЕТ, але вам теж щось дісталося. Чи можна сказати, що ваш канал помітно виграв від цього, наростив аудиторію, зміцнив бренд?

Сергій Кизима: Нам важко оцінювати успішність того чи іншого програмного чи контентного рішення, бо сьогодні в нас немає для цього однозначної метрики. Багато в чому ми орієнтуємося на свою інтуїцію, розуміння й намагаємося вгадати, як має бути.

Коли «1+1» почав виробляти і транслювати марафон, було ухвалено рішення поступово відновлювати проєкти групи. Спочатку вони виходили на ютубі. Потім почали повертатися на лінійне телебачення. І справді певний час у нас виходив «Сніданок з “1+1”» у паралельній трансляції з ТЕТом. Це дуже важливий контент, ранкове мовлення — моя мрія багато років. Потім вирішили концентрувати кожен контент максимально близько до цільової аудиторії. «Сніданок з “1+1”» перейшов на ТЕТ, а також туди додалися ще кілька проєктів «1+1». На каналі ТЕТ вони показали позитивну динаміку, наскільки ми можемо судити з доступних нам даних BigDataUA і «Київстар ТБ». «Сніданок з “1+1”» демонструє постійне зростання від тижня до тижня. Коли група його відновила, глядачі писали в коментарях: «Це частинка нашого життя до повномасштабного вторгнення, якої дуже не вистачало». Повернення ранкового мовлення дало їм змогу знов її відчувати, хоча «Сніданок з “1+1”» сильно зосередився на воєнній тематиці. Але я впевнений, що всі проєкти мусять відповідати реаліям сьогодення і мають вносити зміни в свої акценти, в напрямки розкриття певних тем.

— Ми ще жодного разу не згадали про відключення електроенергії. Виходячи з цього, припускаю, що зараз це не є болючою для вас темою і ви це питання вирішили. Але я хочу запитати про нього з точки зору впливу не на виробництво, а на споживання контенту. Коли в глядачів немає електрики, вони не можуть дивитися телевізор. Чи ви відчуваєте, що для «2+2» це є проблемою? Чи особливості програмування такі — я маю на увазі повтори й малу кількість прем’єрного контенту, — що віялові відключення не є проблемою?

Сергій Кизима: Коли я висловлював подяку, то забув ще дві професії: енергетиків і зв’язківців. Завдяки їм доступність нашого контенту висока. Проблема електрики є навіть у нашому офісі. Звісно, ми маємо резервне живлення, яке закриває основні потреби у випадку відключення, але це не додає зручності. Хвала нашим айтішникам, у нас відмінно налаштовані всі процеси для роботи у віддаленому режимі. Та все ж, коли почалися відключення електрики, наші працівники, які живуть у Києві, почали частіше бачитися вживу в офісі.

Київ зазнав чи не найбільших відключень. Коли в тебе немає світла, то здається, що його немає по всій країні. Але це зовсім не так, і дані телеперегляду, які ми маємо, чітко показують періоди відключень: ми бачили зниження перегляду, але не на 90%, як може здаватись. В окремі дні воно могло досягати 10–15% на нетривалий час. І в цей час аудиторія переходить у смартфонах на павербанках у диджитал, а наш контент монетизується і в цьому сегменті медіа.

— Певний час тому була новина про серіал «Операція “Дезертир”», від показу якого ви відмовилися, бо актор висловив антиукраїнську позицію. Ви втратили одну одиницю контенту з таких причин чи бібліотека постраждала більше?

Сергій Кизима: Ні, на жаль, не одну. Є більше людей, які дозволили собі підтримати державу-агресорку. Але бібліотечні продукти, які ми через це внесли в категорію «не для показу», вже були достатню кількість разів в ефірі в нашій досить давній історії. Ми на них особливої ставки не робили і поступово відмовлялися з інших причин. Все-таки ми змінюємося як країна і нація, в нас інші цінності. Кілька років тому під час оновлення серіального брифу, яким керуємося при замовленні контенту в продакшенів, ми відмовилися від ментовщини, радянських погонів тощо — це символи, які уособлюють іншу реальність і свідомість, інше ставлення до життя. Телебачення ж відображає реальність. І після реформи поліції, яка відбулася кілька років тому, ми змінили підходи до наших детективів, бо інакше б вони втрачали актуальність для глядачів.

— Скільки україномовного контенту у вас було до 24 лютого?

Сергій Кизима: 90–95%, тобто значно більше, ніж закон і умови ліцензії вимагали на той час. Ми дозволяли собі максимум 40–80 хвилин російськомовного контенту чотири дні на тиждень, і то далеко не завжди. Ми йшли до цього кілька років і поступово переводили контент на українську мову. Найскладніше перехід відбувався в серіальній лінійці, але й тут ми були чи не лідерами. Одні серіали знімали відразу українською, інші, в тому числі бібліотечні, дублювали. Україномовні серіали і раніше в нас виходили в ефір як у денний час, так і в праймі.

— Тепер у вас буде 100% україномовного контенту?

Сергій Кизима: Зараз уже є 100% і так і буде надалі.

— А що сталося із серіалами, які ви продавали, наприклад, на російські ОТТ-майданчики типу Ivi.ru? Чи прибрали їх звідти росіяни?

Сергій Кизима: Починаючи з 24 лютого група «1+1 media» розірвала договори з усіма міжнародними дистриб’юторами, які працювали на ринку держави-агресорки. Всі ліцензії на аудіовізуальні твори виробництва «1+1 media» були відкликані.

У «запоребрику» зараз зменшили обсяги виробництва розважального контенту. Якщо подивитися на їхні сітки, тепер там з ранку до вечора політика на всіх каналах, промивання мізків, а розважальні проєкти або пішли з ефіру взагалі, або на топових каналах їх транслюють опівночі. Проте для платформ важливо мати контент, їхня аудиторія шукає альтернативи в ОТТ і диджиталі.

У країні, яка пишається своєю культурою і традиціями, скачують на торентах навіть голлівудські прем’єри, переназивають їх і транслюють у кінотеатрах. У силу своїх можливостей ми боремося, щоб вони прибрали наш контент зі своїх медіа, але, на жаль, ці можливості не безмежні.

Фото: «1+1 media»