«Буча» + «Похорони Путіна»: нарешті ідеологія — чи ідеологічний колапс?

Прологом або, якщо хочете, своєрідним тизером анонсованої дискусії «Підсумки кінороку. Українські фільми в дзеркалі світових катаклізмів», яка 2 лютого зібрала повний зал зацікавлених у Будинку кіно, стала репліка режисера Сергія Маслобойщикова. Він закликав не оцінювати кіно з точки зору ідеології, а натомість керуватися винятково категоріями мистецтва.

Далі один із головних спікерів, кінокритик Володимир Войтенко, запропонував переглянути дібрані трейлери, які, на його думку, красномовно характеризують кінонастрої 2022 року. Йдеться про фільми на воєнну тематику. До «Клондайка», «Відблиску» й «Териконів» Володимир усно додав «Снайпер. Білий ворон» та ще кілька. «Щедрик» і «Довбуш» — не про цю війну, але у схожому контексті. Анонсував «Мирний 21» і констатував: ці стрічки знімалися до масштабного російського вторгнення, але вийшли суголосними часу. Адже війна триває дев’ять років.

Стрічка Марії Ер Горбач «Клондайк» мала фестивальний успіх і номінована на Шевченківську премію — найвищу державну нагороду у сфері культури. Тобто це кіно має повне право називатися витвором мистецтва. Натомість стрічка Мар’яна Бушана «Снайпер. Білий ворон» — кіно, заточене на широкого, того самого масового глядача. І прихильно оцінене кінокритиками, які звикли говорити про жанрове кіно через губу. Обидві роботи з різних точок зору, різними кіномовами говорять про російсько-українську війну.

Тепер питання на засипку: чи можливі стрічки про війну геть без ідеологічної складової, якщо будь-яка війна спалахує в тому числі на ідеологічному ґрунті? А переможець завжди прагне закріпити свою перемогу ідеологічними маркерами. Частково непряму відповідь дав присутній на дискусії кінокритик Андрій Алфьоров. На його переконання, такі фільми, як «Снайпер», дають готові відповіді на важливі питання. Тоді як складніші за структурою й за методами висловлювання стрічки змушують глядача тих відповідей шукати. Отже, стимулюють думання.

Згодних із паном Алфьоровим у нашій не лише кіно-, а й загалом культурній спільноті чимало. Вони, зокрема, ополчились, — між іншим, правильно зробили, — проти вже анонсованих у форматі тизерів стрічок «Буча» та «Порохони Путіна». Звісно, справедливість вимагає дочекатися готового продукту й уже потім знімати товсту стружку з усіх та кожного. Але, як то кажуть, розумному досить. Присутність Олексія Арестовича в тизері «Похорону Путіна» сама по собі відповідає на всі питання щодо цінності такого, як казали в нас у школі, «кінчика».

Проте є нюанс: згадані проєкти визначені поганими передусім через чітку приналежність до сегменту масової, популярної культури. З чого, своєю чергою, витікає: масова культура — це погано. Бо нею займаються люди, які хочуть швидкої популярності й мають доступ до ресурсів. Вони спекулюють на тематиці й не думають про етику і мораль. Таким чином, на один щабель мимоволі, а часто — навмисне ставляться далека до початку виробництва, але вже скандальна «Буча» і згадані тут «Снайпер. Білий ворон» та «Обмін» — гостросюжетні «чоловічі» фільми з чітко вираженими та втіленими елементами трилера й бойовика. А військова чорна комедія Володимира Тихого «Наші котики», яку кінокритик Ігор Грабович свого часу визначив кінопародією в дусі «Гарячих голів» Джима Абрагамса, погана, бо творці «Похоронів Путіна» так само готові зайти, якщо вже не зайшли, на пародійну територію.

Подібне ставлення до масового кіно в Україні — не моя вигадка і не мій фантомний біль. Під час дискусії відбувся короткий і дуже красномовний діалог у залі: «Кіно — це масове мистецтво. —Так у нас же є масове мистецтво, “Слуга народу”!». Тобто будь-які розмови чи спроби говорити про перспективи маскульту в нашому кіно миттєво, свідомо чи підсвідомо, опускають увесь створений та нестворений масив творів до плінтусу продуктів «Кварталу». Або — ще варіант, — обзивають «скаженими весіллями».

Сотні фільмів, створених у світі за сто років, пропонують готові й правильні відповіді на важливі питання; на основі цих відповідей формується суспільна свідомість та правильні світогляди. Та в Україні цей факт переводиться в координати пропаганди. Й визначається неприйнятним, адже одразу згадується орвелівське міністерство правди.

У подібних дискусіях забувається важлива деталь. Стрічки на воєнну тематику, адресатом якої є саме масовий глядач, — поза часом і простором не було ніколи й ніде. Війна в таких фільмах — це не бій із тінню. Це реальна смертельна сутичка з реальним ворогом. У художньому кіно — модельована, але від того не легше. Тож говорити про позбавлення таких фільмів ідеологічної складової може хіба той, хто щойно вийшов із летаргійного сну.

Саме в Україні вікно можливостей для появи стрічок такої потрібної, правильної тематики існувало за попередньої влади й іншого керівництва Держкіно. Стрічки з’являлися різні за жанром і не всі були фінансовані з держбюджету, але для появи всіх були передумови — підтримка або держави, або меценатів. Це, крім названих вище, — «Кіборги», «Іловайськ», «Забуті», «Додому», «Погані дороги». Можливо, чогось не згадав.

Та «виверт 22» у тому, що зміна влади в державі й, відповідно, в Держкіно звела можливість надалі втілювати подібні проєкти фактично до нуля. Подавати їх не заборонено. Проте війна була не на часі, бо глядачі від неї втомилися. Дивний висновок: низка стрічок ще на етапі виробництва й постпродакшену, а глядачі вже не готові їх дивитися.

У царині телевізійного кіно проштовхнути тему війни на Донеччині й Луганщині в період 2014–2016 років у серіали ще можна було — але саме проштовхнути (це вже з власного досвіду). Щодалі менше вона цікавила телевізійних менеджерів. А від 2019 року з’явився напівофіційний курс на тотальні комедії. Причому не на користь прозорості відбору навіть некомедійних проєктів.

Це означало: українцям не розповідали або розповідали дуже мало про війну, яка точиться в їхній країні, мовою кіно. Наймасовішого та найвпливовішого з інструментів. Причина — у ворогові. Адже це Росія, з якою мав бодай один професійний контакт кожен дотичний до кінопроцесів в Україні від початку свого шляху, хоч коли починав, до 2014 року включно.

Воювати проти Росії за свою країну — правильно. І перемагати сильного ворога — правильно. Ось ті готові відповіді, які дає масова культура і проти чого виступають адепти мистецького підходу й пошуку відповідей. Так, ніби не ясно, щó робити, коли на тебе напали. Українцям бракувало подібного ідеологічного, або, як запропонував говорити Володимир Войтенко, світоглядного кіно всі тридцять років Незалежності, включаючи вісім воєнних років.

Аж раптом 24 лютого 2022 року нарешті стався вододіл. Ідеології не було, і ось уже Росія та російське — ворог. Тому «Похорон Путіна», неможливий вісім років війни або можливий хіба в «Наших котиках», раптом став ідеологічно правильним трендом. Окуповані Крим і Донбас як місце дії художнього фільму до 24 лютого називали спекуляцією на темі війни й чимось, що втомило. Проте «Буча» — вже не спекуляція, а проєкт, який на часі. Мистецтво, чистоти якого так довго й вперто прагнули критики, раптом забруднилося війною й усім від неї похідним. Фільми, про існування яких забули, несподівано викинули на смітник поняття далекої й невизначеної «антитерористичної операції», наблизивши війну максимально. Донбасом зробилася вся Україна. Донецький концтабір «Ізоляція» відкрив філію не лише в Бучі.

Але віртуальні поки що кінодрама «Буча» й кінокомедія «Похорон Путіна», попри чітко розставлені акценти, поки що не обіцяють стати омріяною перемогою українських смислів над російськими. Причина — у виконавцях. Лєна Чиченіна спрогнозувала: «Бюджет на “Похорон Путіна” продюсери хочуть назбирати з пожертв — це реалістична ідея». Відчувається непублічна підтримка держави — звідси впевненість виробників у власних силах. Проте навряд чи йдеться про появу сформованої державної чи державницької ідеології. Тут радше про ідеологічний колапс. Так буває, коли вчора свідомо ігнорували певну проблематику, а сьогодні раптом терміново треба опанувати її в режимі «на завтра».

Злидар Том Кенті, герой повісті Марка Твена, випадково ставши правителем Англії, робить державною печаткою, що вміє — коле горіхи. Ральф Джонс, герой комедії «Король Ральф», із ресторанного музиканта раптом стає королем — і перетворює палац на концертну залу, запросивши всіх своїх друзів-музикантів. Або ось модель: весільний фотограф стає народним депутатом і на своїй посаді робить те, що вміє — фотографує колег по парламенту.

Ось у чому проблеми проєктів, подібних до «Бучі» і «Похорону Путіна». Не в їхній чіткій приналежності до масової культури. Навпаки, саме маскультівського інструментарію бракувало й бракує українцям на шляху до формування власного світогляду. Зрештою, як нагадав під час дискусії кінознавець Сергій Тримбач, перші кіносеанси взагалі проводилися на ярмарках і були розвагою публіки в чистому вигляді. Інша річ, що за кожною розвагою мас є відповідний контекст. Страх перетворити кіновиробництво на аналог міністерства правди є лише в тих, хто не знайомий з іншими принципами створення світоглядного кіно. Та й не лише кіно.