О "сытой" жизни в СССР, или Как за колбасой по 2.20 в Киев ездили

Вкусная советская колбаса по 2.20

Предупреждаю – я не даю оценок и пишу только то, что сам видел и чувствовал.

Я очень хорошо помню все эти колбасы.

Где-то в 1965-75 годах были вкусные сардельки. Очень вкусные. Их просто производили на местном мясокомбинате для "местных". Там было реально мясо.

Далее текст на языке оригинала.

А ковбаси "централізованого постачання" були двох сортів – докторська і любительська. Любительська – це та ж сама докторська, тільки із великими шматками неїстивного сала.

На смак ковбаса була якась прісна і недобра. Любительську можна було якось їсти, повиколупувавши те сало.

З 75 року смачні сардельки зникли.

Казали, що поміняли ГОСТ (суворі правила і технічні умови), і в ковбасу стали добавляти замість дефіцитного м‘яса якісь інші маси.

Ближче до 80–х років ковбаса стала просто гидотна. Але іншої не було. Мабуть там уже була соя і ще якісь наповнювачі. Знайомий, який працював на м‘ясокомбінаті, категорично відмовлявся їсти цю ковбасу і всіх відмовляв від цього. Деякі подробиці розказував, і після цього хотілося ригати.

Студент, який жив в кімнаті з моїм братом, підробляв в ковбасному цеху у Львові. Розказував, як щурі падають в ту масу, що мелеться для ковбаси.

От десь така вона смачна по 2.20.

Ковбасу можна було їсти, тільки підсмаживши її на олії. Вона ставала коричнева і зморщувалась, а у сковороді набиралося з неї багато рідини, яка випаровувалася.

А вже після 80 року воду з ковбаси просто вичавлювали руками. Десь до третини ваги.

Витікала фарбована рідина із запахом.

Залишалась якась гумова маса, яка була без смаку.

Був популярний жарт совковий – туалетного паперу немає, бо його весь в ковбасу кладуть.

Появилася ще ковбаса "Чайна". Така як докторська, тільки відверто гірша і якась з пустотами. Нагадувала, пардон, дрислю.

Про сосиски і сардельки мовчу, бо що там було всередині, можна тільки уявити. М‘яса там точно не було.

Анекдот тих часів про Брєжнєва – він мав вставну щелепу і, коли говорив "соціалістічєскіє страни", то виходило "сосіскі срані".

А головне, що тої ковбаси було не купити. Скажені черги, або просто нема.

Пізніше з’явились талони – карточки. Видавали талони на 0,5 кг ковбаси на місяць на людину.

За ковбасою посилали "гінців" у Київ, бо там ковбасу "викидали" в магазини, і можна було хоч якось купити.

На підприємствах люди скидалися грошима і посилали одного-двох на закупи. На роботі їм ставили робочий день, щоб не було прогулів і виписували якусь премію, щоб люди були зацікавлені їхати.

Був совєцький жарт – що таке довге, зелене і ковбасою пахне? – Це електричка з Києва (Львова, москви, і т.д.)

Профспілки як могли допомагали, якщо були толкові керівники.

У нас на заводі профспілки посилали "гінців" навіть в інші республіки і домовлялися про "дефіцит". Якось по бартеру чи що.

Тоді на новий рік можна було здати гроші і отримати "набір" із кільця ковбаси, банки маринованих помідорів, баночки конфітюру-варення, пачки чаю чи розчинної кави і трьох мандаринів. Десь так.

Великою удачею було дістати тушонку у залізних банках "військову". Вона була вимащена тавотом (змазкою), і вважалася дуже якісною. Хоча це була неправда. Твердий пласт жиру був неїстивний і як смалець був негодящий, бо чомусь смердів.

Копчені і сухі ковбаси ми іноді бачили в магазині. Куштували на великі свята, як вдавалося десь "дістати".

Можна було купити рибні консерви "Кілька в томаті". Правда недешево. А головне, всередині була якась суміш кишок, кісток, голів і всякого такого. Консерви мали специфічний запах і смак. Томатний концентрат добавляли, щоб забити сморід і той самий смак рибних відходів.

Але і це було своєрідним делікатесом.

Ще були консерви "Завтрак туриста" – якийсь соєвий фарш із рисом. Неїстивна суміш. Його вже на крайній випадок брали алкоголіки на закуску.

Окрема тема – ліверна ковбаса. І на вигляд, і, мабуть, на смак і запах як гівно. Я не їв.

Цікаво, що і коти не їли цю ковбасу.

Любив я кабачкову ікру. І зараз люблю. Туди нічого добавити. Вона була всюди.

Чай був грузинський "із паличок" і на свята – індійський (хто дістав).

Кави не було. Був кавовий напій із перепаленого цикорію (рослина "Петрові батоги").

Цукерки були льодяники із цукру, м‘ятні льодяники і іноді "рачки" (ракові шийки).

Ми цукерки робили самі не гірші із плавленого цукру.

Велика удача була купити в селі доброго молока. Бо продавали в місті з бочок мішане з водою.

З сільського молока ми збивали вдома масло, колотили в трилітровій банці. Довго. Але було м‘яке і смачне. Все робили самі.

Морозиво. Був пломбір, "Івасик Телесик" по 7 копійок і по 28 "Київський каштан". Смачне. Таке як і зараз. Нічим не відрізняється. Я навпаки любив більш водянисте, яке робили в кіоску на автовокзалі.

В дитячому журналі "Вісьолиє картінкі" я бачив веселих негренят і мавпочок, які чистили і їли банани.

Тому я мріяв скуштувати цей дивовижний жовтий солодкий фрукт.

Скуштував я його в другому класі, коли тато десь "дістав" два банани. Вони були чорні і геть як каша. Не вийшло.

Ми всі чули легенди про сите московське життя, про сервілат (не знав, що це, але назва подобалась. Якась солідна, як слово "брикет"), про червону ікру і про ананаси. Ікри ми не бачили, сервілата теж, а ананаси на картинках з неграми теж були присутні.

Ми їх малювали на конкурсах малюнків про щасливе життя в ссср. Там завжди був зображений совєцький піонер, китаєць в конічному солом‘яному капелюсі і негр з ананасом.

Банан в руці ми не малювали, бо нас сварили за те, що у нас виходило.

А ще ананас був намальований на обгорточці шоколадної цукерки "Ананасна". Тож я знав, що ананас якийсь "в сіточку" і зверху, як цибуля.

Тож малювати було легко.

На день народження брата, нам привезли з Києва торт "Київський", і вся родина отруїлася і попала в інфекційну лікарню. Я не отруївся, бо чомусь не захотів їсти торт і з‘їв лише мармеладку з нього. Так і жив вдома сам два дні, поки не приїхала тьотя і не забрала мене.

Я не боявся і їв глазуровані пластівці. У мене була пачка по 7 копійок. Чомусь там була намальована коза і семеро козенят.

Відтоді я люблю глазуровані пластівці і казки.

Якось тато поїхав у відрядження до москви і привіз ящик апельсинів. Мама урочисто видавала нам з братом апельсин на день. На новий рік у нас були апельсини, мамин торт із коржів і сметани, яку тато збивав у макітрі з цукром, і кролик з морквою із села. Дякую батькам.

Всі жили із городів і "села". В місті всі намагалися отримати пару соток землі під городництво. Давали на підприємствах. От на вихідних і після роботи в сезон, вся родина копала лопатами землю і садила картоплю і моркву і соняшник. Якщо не розікрали, то вдавалося щось зібрати.

Соняшник міняли на олію у олійні і з того жили.

Село (родичі, мами і т.д.) постачало яйця, курей і кролів. А особливо багаті – свинячу тушонку.

Але треба було на вихідних їхати на село, щоб допомагати. Інакше ніяк.

В село везли цигарки "Пріма" і пиво в пляшках.

Із села картоплю, моркву, капусту, і, як поталанить, то курку.

Курку "розтягували" на тиждень для всієї родини.

Класичне примітивне одноосібне кріпацьке господарство.

Робота після роботи.

Тобто ти працював кріпаком на совєцьку державу, а потім ішов працювати на свій город, щоб прогодувати родину.

Совок тільки гнобив і грабував.

Тим людям, у яких не було "села" і городів, можна було тільки поспівчувати.

Макарони з хлібом і кілька в томаті.

Моя кохана дружина в молодості зробила на балконі загородку і вони тримали там курей і півня. Щоб були яйця для малої племіннички. На 12 поверсі.

Мене до глибини душі вразив колись совєцькій фільм-комедія (забув назву) із артистом Куравльовим.

Він зранку готував сніданок для родини із трьох людей – кидав в каструлю купу сосисок, смажив десяток яєць, ще там щось.

А я жахався від думки, що він за один раз використав місячну норму харчів совєцького чєловека. Що ж вони завтра будуть їсти?

У 80х я працював докером в порту Миколаєва. Ми розвантажували рефрижератори (судна) типу "Чапаєв". Вони возили м‘ясо з Аргентини. Яловичина, язики, печінка. Все було заморожене на кістку в коробках по 30 кг.

Все м‘ясо йшло на Москву. Охорона стояла на палубі, на причалі і у ешелонах вагонах- морозилках.

Жоден кілограм не мав потрапити кудись інакше. Стратегічна сировина.

Банани теж ішли на Москву. Тільки які згнивали, то ті "викидали" для продажу в Миколаєві.

Окремий трюм з сухою ковбасою охороняли автоматники.

Вагони вантажили на причалі, перераховуючи кожен ящик по кілька разів. Двері пломбували і ешелон ішов вночі під охороною.

До речі, все це розвантажували чомусь по ночах.

Банани і вдень. А м‘ясо вночі.

Можна детективи знімати і екшени про доставку аргентинського м‘яса голодуючим москвичам.

А ви кажете – ковбаса по 2.20.