Коли МОК насправді загубив честь і чесність?

Володимир Зеленський заявив, звертаючись до учасників віртуального саміту міністрів спорту держав-партнерів, що представникам Росії не місце на міжнародних спортивних змаганнях, в тому числі й Олімпіадах, поки триває терор проти України. Це не перекриєш якоюсь удаваною нейтральністю чи білим прапором: «Росія тепер така, що все заплямовує кров’ю, навіть білий прапор». Дехто хоче знехтувати олімпійським духом, щоб маніпулювати буквою олімпійських принципів та допомогти Росії. «Але ми з вами мусимо захищати життя. Ми з вами мусимо захищати наші цінності. Ми з вами мусимо зупиняти агресію й боротися проти тих, хто обирає для себе шлях терору. Це треба визнати. І це треба визнати, зокрема, на рівні Міжнародного олімпійського комітету. Чесність потрібна Міжнародному олімпійському комітету. Чесність, яку він, на жаль, загубив. Чесність, яка допоможе зупинити російський терор і наблизити мир», – сказав Зеленський.

Як на мене, слова справедливі. З одним уточненням: чесність Міжнародний олімпійський комітет (МОК) утратив зовсім не зараз, а значно раніше – років так із дев’яносто тому. І не тільки про чесність має йтися, а і про честь.

…З моменту відновлення П’єром де Кубертеном Олімпіад їхнє проведення для держав із нормальною економікою та цивілізованим політичним устроєм стало питанням, по-перше, підвищення національного престижу, по-друге, отримання фінансового зиску. Бо ж Олімпіада – це приїзд спершу тисяч, потім – сотень тисяч, а затим мільйонів уболівальників і туристів з усього світу; це спорудження великого числа спортивних і житлових об’єктів; це розвиток інфраструктури – і так далі, і таке інше. А от для режимів із поганою репутацією, як авторитарних, так і тоталітарних, Олімпіади виявилися важливим інструментом їхньої легітимації, як політичної, так і гуманітарної. Мовляв, дивіться, у нас усе як у людей, ми зовсім не страшні, а чимось ще і кращі за інших, нас не можна утискати…

Першими в цьому ряді стали нацисти. З великою наполегливістю режим Гітлера після приходу до влади домагався того, щоб Олімпійські ігри 1936 року не були перенесені зі створюваного нацистами Рейху до іншої країни (рішення Міжнародного олімпійського комітету було ухвалене ще 1931 року, коли Німеччина мала репутацію демократичної держави з пристойною Веймарською конституцією). Гітлер навіть погодився піти на певне пом’якшення внутрішньої політики, зокрема, щодо дискримінації євреїв. Кілька спортсменів єврейського походження одержали місця в олімпійських командах Третього Рейху, кудись зникли всі антиєврейські плакати, брошури і книги. Німецьким газетам на весь період Ігор було заборонено друкувати тексти расистського чи антисемітського спрямування, а мешканцям Берліну суворо наказали утримуватися від негативних публічних висловлювань про євреїв та негрів. З концтаборів випустили більшість в’язнів, розселивши їх, утім, подалі від столиці, а для повної ліквідації безробіття були створені додаткові робочі місця. Відтак чотири мільйони іноземних туристів отримали суто позитивні враження від Олімпіади і після того ще тривалий час категорично заперечували злочини нацизму – мовляв, то все вигадки, ми там самі були, і нічого такого не бачили. Ну, а МОК застосував суворі санкції проти тих спортсменів із різних країн, які відмовилися їхати до нацистської Німеччини та проходити маршем по стадіону, вітаючи Гітлера.

У 1940 році і зимову, і літню Олімпіади мала проводити Японія, а в 1944 році зимову Олімпіаду повинна була приймати Італія. Але розпочалася Друга світова війна, і похизуватися своїми позірними чеснотами цим тоталітарним режимам не вдалося. Та що цікаво: рішення щодо проведення обох Олімпіад у Японії МОК ухвалив після того, як Японія провела дворічну загарбницьку війну проти Китаю, захопивши Маньчжурію. А рішення щодо Олімпіади в Італії МОК ухвалив тоді, коли фашистська Італія вела загарбницьку війну в Абіссінії (як тоді звалася Ефіопія). Про рівень демократії та прав людини в обох названих державах краще промовчати…

СРСР до певного часу навіть не подавав заявок на проведення Олімпіади – у Кремлі чудово розуміли, що не мають жодного шансу. Але коли Захід погодився на «міжнародну розрядку» і дружбу з тоталітарною державою, керівники Радянського Союзу зрозуміли, що отримали можливість повторити геополітичний і пропагандистський успіх нацистського режиму. Але заявка Москви на проведення літніх Ігор 1976 року була відхилена; тоді радянське керівництво на якийсь час дещо послабило переслідування інакодумців і дозволило виїзд до Ізраїлю певному числу євреїв – й одразу одержало приз: Олімпіаду-1980. Проте не зуміло його використати собі на користь: вторгнення до Афганістану за півроку до Ігор унеможливило геополітичний виграш від їхнього масштабного проведення. Тому довелося обмежитися пропагандистською кампанією «внутрішнього розливу»: про колосальні переваги радянського способу життя, який має наслідком не менш колосальні спортивні успіхи. Що ж, за бойкоту Ігор з боку цілої низки провідних держав домогтися цих успіхів було неважко. А оскільки на Захід уже можна було не дуже озиратися, то міста, де проводилися олімпійські змагання, включно з Києвом, безжально «зачистили» від дисидентів, бомжів і безпритульних тварин. І МОК спокійно «з’їв» усе це, включно з посиленням внутрішнього терору проти інакодумців.

Окрім СРСР, з комуністичних країн домоглася Олімпіади ще Югославія. Її проведення домігся президент Йосип Броз Тіто, який проводив незалежний від Москви політичний курс, але відбулися ці зимові Ігри у 1984 році, вже по смерті Тіто. До речі, в тому самому Сараєві, яке в 1990-х стало ареною запеклих бойових дій між сербськими націонал-соціалістами і босняками…

І до, і після розпаду СРСР заявки на проведення Олімпіад не раз подавали інші тоталітарні держави (скажімо, Куба чи Іран). Але ці заявки відсіювалися ще на попередній стадії розгляду. А от заявка Китаю на проведення Олімпіади-2000 у Пекіні ледь не була прийнята Міжнародним олімпійським комітетом, і лише на фінальній стадії голосування Сідней обійшов китайську столицю. Втім, та невдовзі взяла реванш – і літня Олімпіада-2008 нарешті відбулася у Пекіні. На неї прибули лідери провідних країн та мільйони західних туристів – попри те, що напередодні по всій державі були проведені широкомасштабні облави на правозахисників, дисидентів та прихильників духовної практики Фалуньгун, а число політв’язнів китайського ҐУЛАҐу – «архіпелагу Ляоґань» - за оцінками незалежних експертів, сягало понад мільйон осіб. Але вкладені китайським керівництвом в Ігри шалені кошти – близько $43 млрд безпосередньо та кілька мільярдів для пропагандистського забезпечення по всьому світу – дали свій результат: майже всезагальне позитивне сприйняття бренду «Китай», попри відсутність демократії і перманентні політичні репресії у цій державі.

Не дивно, що Володимир Путін майже одразу після приходу до влади спробував здобути для Москви Олімпіаду-2012. Але трохи не розрахував, бо ледь не одночасно з поданням заявки розпочалася «справа Ходорковського» й репресії проти політичної опозиції. Успішною стала друга спроба, здійснена після ретельної підготовки з використанням напрацьованих спецслужбами методів впливу, – зимова Олімпіада в Сочі у 2014-му. Щоправда, Путін мало не втратив цю можливість, бо ж «Остапа понесло» - розправи над опозицією, заборона всиновлення російських сиріт іноземцями, зрештою, «антигейський» закон – все це призвело до закликів бойкотувати Олімпіаду і відмови приїхати на неї з боку низки провідних західних політиків. Але в останній момент російська влада дала задній хід. Амністія Ходорковському й частині політв’язнів, пом’якшення тиску на політичну опозицію та рештки незалежних ЗМІ, відмова від ухвалення найодіозніших законів і фактична відстрочка запровадження «антигейського» законодавства – все це дало неабиякий результат. Путін у підсумку одержав свого роду «геополітичну індульгенцію» в очах сотень мільйонів виборців Заходу (не забуваймо про силу телебачення) на «зачистку» під себе пострадянського простору. Мовляв, гарний організатор, спортсмен й адепт класичної російської культури, нехай владарює та робить Росію цивілізованішою… Але вдумаймось: зимові Олімпійські ігри у субтропіках! На Північному Кавказі, який перед тим два останні десятиліття був зоною якщо не постійних «гарячих» бойових дій, то масового терору з боку т.зв. «федералів»! У регіоні, де накопичувалися військові сили для війни проти Грузії (якраз у 2008 році, під час пекінської Олімпіади)! Проте Путін не в останню чергу завдяки пишній Олімпіаді (це потім з’ясувалося, що вона була «допінговою», що визначні результати та призові місця російських спортсменів мали у своїй основі «хімію» та фальшування допінг-проб) зумів одержати фактичний дозвіл з боку Заходу на анексію Криму та вторгнення на Донбас…

Отож чинний президент МОК Томас Бах, який доволі жорстко відреагував на наміри України бойкотувати Олімпійські ігри-2024 у Франції у разі допуску туди російських спортсменів, натякнувши на можливе покарання українців, не оригінальний. МОК уже був прислужником нацистів і комуністів, він став попихачем Путіна у 2014 році. Не Баху та його колегам критикувати позицію України – вони поводяться безчесно, намагаючись поставити спорт начебто «поза політикою», а насправді підіграючи тоталітарним режимам Росії й Білорусі (спортсмени останньої також не повинні були би, виходячи з моральних міркувань, брати участь в Іграх). Ані честі, ані чесності ця публіка не має, як їх не мали її попередники у 1930-х. У ті роки позиція МОК істотно допомогла тодішнім тоталітарним режимам у внутрішній пропаганді та зовнішній політиці. Невже історія приречена повторюватися?