Як українські воєнкори проживають велику війну

16 лютого в Україні відзначають професійне свято військових журналістів. Військові — це ті, що у війську, себто військовослужбовці, які займаються медійною роботою. У мирний час саме вони найбільше розповідають про життя і службу військових, зокрема в галузевих медіа. Та в Україні війна триває вже дев’ятий рік, а з 24 лютого 2022 року вона торкнулась кожної людини в країні. Про перебіг бойових дій, життя, проблеми і права військових говорять тепер майже всі медіа, й ця тема — чи не найактуальніша для українського суспільства. Тож і журналістів, які з нею працюють, значно побільшало. За теми, пов’язані з війною, взялися люди, які до 2022 року ніколи не цікавились мілітарною сферою. Життя змусило їх швидко стати професійними воєнними кореспондентами й навчитися висвітлювати велику війну у власній країні. Але така робота — не лише безпековий, а й психологічний виклик. 

Єфрем Лукацький, фотожурналіст Associated Press, має досвід роботи в умовах бойових дій за кордоном, а зараз знімає війну в Україні. «Різниця в тому, що коли ти на війні в іншій країні, то ти можеш повернутись додому після того, як надивився всіх тих жахів та страждань людей. Ти відчуваєш щастя від того, що в твоїй країні немає війни, — розповідає він. — Зараз інша ситуація. У нас сильний стрес, українські журналісти весь час перебувають в стані війни. Для тих, хто приїжджає з-за кордону, ситуація трохи інша. Для них це можливість показати себе і зробити собі ім’я в професії». 

Журналістка 5 каналу Євгенія Китаїва, яка висвітлює війну в Україні з 2015 року, каже, що українські воєнкори працюють в унікальних умовах. «Ми перебуваємо там, де й військові, але не маємо зброї. В якийсь момент це може бути дуже страшно», — розповідає вона. 

Ірина Сампан, воєнна журналістка, радіоведуча і колишня головна редакторка військового радіо «Армія ФМ», висвітлює війну з зими 2015 року. Розповідає, що відрядження до і після 24 лютого відрізняються тим, що до повномасштабного вторгнення було розмежування передової та тилу. «Раніше ти поверталася з війни в умовно мирний Київ і перемикалася, — пояснює Ірина. — Робила певні речі й ритуали, щоб повернутись до нормального життя. Зараз розділення немає — межі передової й тилу стерлися. Тож я не можу до кінця розслабитись і перемкнутись: треба бути завжди зібраною, завжди напоготові». 

Більдредактор і фотокор видання «Ґрати» Стас Юрченко розповідає, що відчуття після повернення залежать від умов роботи. Бо поїздка до військових і фільмування їхньої роботи відрізняється від відрядження в Ізюм, де «нюхаєш чотири сотні трупів». Повернення додому Стас називає «станцією перетримки», бо завжди відчуває потребу повертатись до роботи чимшвидше: «Вдома треба зарядити всі ґаджети, нормально вимити речі і докупити те, що треба: наприклад, сухпайки, перепакувати себе, вдихнути і повернутися працювати далі. Це, напевно, є головною різницею для мене щодо повернення з відряджень чи з поїздок раніше і тепер. Тоді — повернувся додому, розпакувався і все добре. Тепер ні. Повернувся додому, не розпаковуєш речі, а просто їх трохи перепаковуєш і сидиш “на чемоданах”, готовий в будь-який момент знов кудись помчати».

Фотокор Стас Козлюк нарікає на неможливість відпочити вдома — перемкнутись на домашні справи не вдається: «Коли робота зроблена, а наступне відрядження ще не почалося, постійно гризе совість, що ти нічого не робиш. Що колеги працюють десь у більш гарячих точках чи роблять важливішу роботу. Виникає відчуття, що ти не приносиш користі. Бо хтось у цей час воює, волонтерить, допомагає. А ти кілька тижнів просто живеш, ніби нічого й не сталося, ніби немає війни». 

«Щонайменше зросла інтенсивність бойових дій, — говорить про зміни після 24 лютого воєнкор «Радіо Свобода» Мар’ян Кушнір («Детектор медіа» публікував із ним окреме інтерв’ю). — Якщо до 24 лютого поблизу фронту можна було зустріти артилерію, міномети, то сьогодні там весь спектр наявного озброєння пострадянських країн». За словами журналістки Олени Максименко, побільшало напрямків для роботи: «Якщо раніше це були Донецька й Луганська області, то тепер додалась Харківська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька… Додалося нових загроз, видів зброї. Трохи ускладнився допуск на позиції — побільшало перевірок і узгоджень». Зараз Олена працює над чотирма проєктами, один із яких — її майбутня книжка. «Я спілкуюсь із звільненими з полону українськими військовими, з людьми, які втратили близьких, — каже вона. — Словом, усі можливі категорії війни пропускаю крізь себе. Нарікати — гріх, бо якщо люди змогли це пережити на власній шкурі, то я точно зможу пережити це в своєму репортажі». 

Олена згадує, що з лютого 2022 року не мала жодного вихідного. «Звісно, я даю собі відпочити, зустрічаюсь із друзями, кудись їжджу іноді, але все одно щодня я в роботі. Після перемоги мрію хоча б про два вихідних», — каже вона. Повернення додому, каже Олена, тепер дається нелегко ще й тому, що без електрики бронежилет, каску та інші важкі речі доводиться нести на тринадцятий поверх пішки.

Психологиня Ольга Семенова шість років координувала психологічно-спортивні реабілітаційні проєкти для ветеранів і їхній сімей у фонді «Повернись живим». А з 2022 року співпрацює з медійним проєктом «Український свідок», який розповідає про війну в Україні. Вона каже, що після повернення з зони бойових дій журналістові потрібна декомпресія — поступова реабілітація й повернення до звичного життя. У зоні бойових дій журналісти працюють у стані фізіологічної мобілізації, в який людський організм входить інстинктивно. Це допомагає фіксувати та фільмувати війну, проводити інтерв’ю, працювати з військовими. «Вони мають входити в цей специфічний стан і підлаштовуватись під нові умови. Тобто в певні моменти пригнічувати свої потреби і, наприклад, спати стільки годин, скільки виходить, їсти те, що є, а не те, що хотілося б. Спочатку медійники перелаштовуються в одні умови, адаптовуються до відрядження. Зазвичай перед ним іде підготовча робота: збір попередніх матеріалів, контактів, домовленості про зустрічі. Таким чином вони вже на цьому етапі входять у стан мобілізації. І потрібен час, щоб потім із нього вийти, перелаштуватись та відновитись фізично, емоційно та психологічно», — розповідає психологиня.

Журналістку-фрилансерку Любомиру Ремажевську, яка працювала редакторкою у «Слідстві.інфо» й у 2022 році перекваліфікувалась у воєнну репортерку, після повернення з війни додому гнітять шуми. Коли у відрядженні наслухалась артилерійських пострілів, у мирному місті можна раптово смикнутись, коли хтось гримне дверми.

Воєнкор «Радіо Свобода» Єгор Логінов каже, що коли вночі машина голосно підстрибує на лежачому поліцейському чи недалеко проїжджає фура, він прокидається: «Якщо ти хоча б раз у житті чув, як працює артилерія, і як снаряд падає умовно біля тебе, то таке не забувається».

Психологиня Ольга Семенова каже, що війна спричиняє сенсорне перевантаження, й після повернення потрібне, відповідно, розвантаження — аби зір, слух, дотик, нюх повернулись у комфортний стан. «Потрібно на певний час зменшити вплив сенсорних чинників», — каже вона. Й радить відразу з поїзда не бігти в залюднене місце, наприклад, у супермаркет — там через перезбудження людині загрожує психоемоційний колапс. «Потрібно дати собі відновитись, не вимагати від себе високої ефективності й продуктивності відразу після повернення: це може призвести до виснаження й вигорання», — радить  Ольга Семенова. 

«Потрібне щось таке, щоб змінити картинку перед очима. На щастя, в мене, на відміну від військових, є така можливість, — розповідає Єгор Логінов. — У залежності від настрою хочеться побути наодинці або, навпаки, швидше зустрітись з близькими друзями, посидіти, поговорити не про війну, а про щось життєве і побутове».  

Єфрем Лукацький каже, що найважче після повернення — думати про людей, із якими перетинався на фронті: «Мені важко від того, що я повертаюсь, а вони залишаються в цих окопах. І весь час переживаю як вони, чи живі, чи не поранені. Це дуже важко сприймати, тому, що там зараз найкращі люди». Кореспондентка «Громадського» Настя Станко каже, що, повертаючись додому, часом замикається в собі — особливо якщо хтось із її героїв загинув. 

Близьким у такій ситуації варто подбати про людину, яка повернулась із зони бойових дій — допомогти в побуті, забезпечити всім необхідним, аби вона не мусила, наприклад, ходити до крамниці. Психологиня Ольга Семенова каже: «Я часто чую від журналістів, що в них потім тиждень немає фізичних і емоційних сил, щоб попрати свій одяг або помити взуття, на якому налипла та специфічна земля і є запах пороху. З такими речами треба обережно пропонувати свою допомогу і надавати її. Але це потрібно робити через комунікацію, не самостійно, щоб не нашкодити людині».

Дбати про своїх працівників повинні й редакції медіа, які відряджають на фронт воєнкорів. «Редакція може допомагати людині балансувати свій робочий графік. Тобто не сподіватись, що на наступний же день людина вийде в офіс і буде там продуктивною, активною, зі всіма спілкуватись і розповідати історії, — каже Ольга Семенова. — Натомість варто запропонувати їм ресурси підтримки, наприклад, консультації психолога або періодичні лікарські огляди». Скільки часу треба дати людині на відновлення? Це, за словами психологині, залежить і від людини, і від обставин, і від тривалості відрядження, від якого потрібно «відходити».  «Що більша інтенсивність і ризик ураження, то більше часу потрібно на те, щоб відійти від цього і відновитись. Щоб наша психіка і наше тіло зрозуміло, що ми вже не під безпосереднім ризиком для нашого життя, — каже психологиня. —  Адже недостатньо розуміння на когнітивному рівні, що я від'їхала на 500 кілометрів від лінії фронту і вже в умовній безпеці. До мозку це доходить довше, ніж кілька годин. На це часто потрібно кілька днів».

Оператор російськомовного проєкту «Радіо Свобода» «Настоящее время» Іван Любиш-Кірдей був у відрядженні в Миколаєві й Херсоні сорок чотири дні. «Після цього відрядження я був трохи прибитий. Приїхав і не міг зрозуміти, що взагалі відбувається. З тих 44 днів більшість ми прожили в підвалах без нормальної їжі, завжди в роботі, тому, можливо, була відчутною перевтома або стреси, постійне спілкування з одними й тими самими людьми і життя з ними в одному просторі. Тому я приїхав ніби не в свою тарілку. Але допомогли Карпати: поїхав туди і привів себе до ладу», — розповів Іван. 

Найважчим завданням за час великої війни в України для Єфрема Лукацького були зйомки в Бучі під час ексгумації тіл загиблих. «Коли їдеш на лінію фронту, де стріляють — це не важко. Там є адреналін, який діє як наркотик. А коли ти бачиш, як із землі розкопують тіла цілих сімей, бачиш десятки спалених трупів — це для мене найбільш важко. Цей запах мертвого тіла ти не можеш забути. Це солодкуватий специфічний запах», — каже фотокореспондент. Любомирі Ремажевській також найважче було працювати на Київщині — неподалік від дому. «До прикладу, в селі Нові Петрівці неподалік Києва внаслідок обстрілу загинула дворічна дитина. Було психологічно важко записувати розповідь батька, який втратив свого сина. Він мусив сам його мити, одягати та ховати, бо не було кому йому допомогти це зробити», — згадує вона. Після цих завдань вона вирішила звернутись по допомогу до психотерапевтки. 

Мар’ян Кушнір із «Радіо Свобода» каже, що навчився «залишати війну на війні»: «Для чого її привозити додому? Є люди, які привозять з собою якісь символи звідти, я теж їх привозив, але з плином часу зрозумів – для чого тягнути війну додому? Дім — це місце, де ти живеш своїм життям, поки воно є». 

Приїжджаючи додому, Стас Юрченко в першу чергу приймає ванну — це допомагає повернути у норму стан м’язів, перенапружених через бронежилет і важкі сумки. Потім, якщо може, дивиться серіали у товаристві своїх котів, адже кіно — це те, що нагадує про мирне життя. Важливо для нього й зустрітися з друзями: «Є люди, до яких після довгих відряджень я йду в перші ж дні і яких треба обійняти й розказати їм історії з відряджень, дати певну мотивацію. Бо вони волонтерять, як скажені і їх потрібно заряджати цим. Ці люди збирають гроші, купують та передають неймовірну кількість речей армії — часто ти бачив на війні, як ці речі допомагають нашим військовим, і ти можеш пояснити це волонтерам».  

Ірина Сампан згадує, що у 2015—2016 роках, коли вона починала працювати в зоні бойових дій, адаптуватись до мирного життя їй допомагали зміна зачіски, новий манікюр і зустрічі з друзями. Але під час великої війни це більше не працює: мирного життя немає. «Я привожу матеріали і опрацьовую їх удома. Я все одно в цих історіях  і в цьому болі. І коли закінчую обробку і здаю матеріали, я знову їду. Тому мені здається, цей процес ніколи не закінчується», — коментує вона. Єдиний виняток — закордонні журналістські конференції: тут зміна обстановки допомагає повернутись у спокійніший стан, за кілька днів перестають снитися сни про війну. Також допомагає бігова доріжка у спортзалі — щоправда, останнім часом це складно, адже в спорткомплексах часто немає світла. 

«У мене дворічна дитина, тому часу на адаптацію до нормального життя в мене немає, — каже Настя Станко. — Бо пояснити дворічці, чому мама не хоче гратись, або хоче дивитись в одну точку, трохи складно». 

Журналістка Reporters Ольга Омельянчук каже, що після приїзду старається приділити собі трохи часу і вбратись ошатно — наприклад, у сукню. У відрядженнях воєнкори носять зручний для польової роботи одяг, тож спідниці, сукні, макіяж дають відчуття зміни обстановки. 

Ще одне почуття, типове для воєнкорів після повернення до мирного життя — роздратування. Деякі з них дратуються через «експертні» розмови цивільних у тилу про війну, якої вони й не бачили. Втім вони нагадують собі, що злитися на інших — непродуктивно. 

«Я намагаюся не давати собі шансу злитися на суспільство чи на реакцію суспільства на щось. Чи на те, що хтось спокійно відпочиває, коли я бачила вчора смерті чи важкі поранення військових або цивільних людей. Бо це не чесно: я не можу нести відповідальність ні за військових людей — це їхній вибір, — ні за мирних, які не дотичні до фронту. Просто намагаюсь робити свою роботу так, як вмію, і докладати максимум зусиль до того, що я можу зробити», — каже кореспондентка 5 каналу Євгенія Китаїва. 

Схожу думку висловлює фотокор Стас Козлюк: «Я дуже радий за людей, які можуть сходити на манікюр чи в магазин на шопінг, або зустрітися з друзями й піти у паб випити пива ввечері. Бо, по-перше, у них є така можливість і добре, що вона є. По-друге, ми не знаємо, хто ці люди, чим вони займаються і звідки вони могли приїхати. Тому хай роблять звичні речі, що не дають поїхати головою. Не варто ганити співгромадян, які час від часу мають можливість пожити нормальним життям: завжди можна знайти більш раціональні напрямки витрати енергії».

Ольга Омельянчук згадує випадок, коли її знайомий військовий, повернувшись із фронту, попросив її повести його на вечірку. Вона здивувалась: невже після передової є бажання йти в клуб? А він відповів: «Ми там воюємо, щоб тут було все добре. Я не хочу приїжджати додому й бачити кислі обличчя». Ольга каже, що потрібен баланс — людям слід пам’ятати, що в країні війна, але не забувати жити своє життя. 

Стаса Юрченка дивує, що люди в мирних регіонах нехтують власною безпекою — наприклад, не носять світловідбивачі на одязі, коли немає вуличного освітлення. «Ти дивишся і думаєш: “люди, вам пощастило вижити під крилатими ракетами і ви отак ризикуєте загинути від ДТП?” Я ходжу обвішаний світловідбивачами й з ліхтарем, щоб мене було з усіх боків видно, бо мені здається, що дуже прикро буде вижити під обстрілами, бігати іноді від куль і від градів, а після того загинути в ДТП, бо тебе не побачив водій в темряві», — каже він. 

Єфрем Лукацький каже, що найважливіше для тих, хто висвітлює війну — зберегти власне життя: «Немає жодного відео чи фото, яке коштувало б життя. Ти весь час повинен бути на межі, щоб не втратити життя і зробити серйозний матеріал. Це дуже важко. Я вважаю, що на війну повинні їхати більш зрілі люди, які вже мають життєвий досвід».