Лікар-невропатолог Юрій Фломін: «Уникнути інсульту загалом нескладно і недорого»

За прогнозами, кожен третій українець, якому зараз 25 років або більше, протягом життя захворіє на інсульт, говорить в розмові із Центром політичного консалтингу Юрій Фломін. Наш співрозмовник – лікар-невропатолог, кандидат медичних наук, заслужений лікар України, експерт МОЗ з неврології, Національний експерт ВООЗ з інсульту та член Правління громадської організації «Українська асоціація боротьби з інсультом».

Чому тема серцево-судинних захворювань актуальною є саме зараз, коли наші поранені на фронті бійці, наші постраждалі від вибухів російських бомб та ударів російських ракет співгромадяни потребують, можливо, іншого роду допомоги – від психологічної до хірургічної, допомоги з протезуванням тощо?

Тому що під час війни інсульти не зникли, а навпаки стали траплятися частіше. Тому що війна – війною, а українці, котрих вона торкнулася меншою мірою, все ще не готові змінити свої звички, і передусім – харчові та поведінкові. Тому що, зрештою, кожен інсульт – це удар і по без того знекровленій економіці держави. Саме про це ми говоримо із Фломіним, міксуючи суто медичний підхід до проблеми із соціальним фокусом.

Пане Юрію, за статистикою, в Україні кількість інсультів на 100 тисяч населення, які стаються протягом року, вдвічі перевищує середньосвітові показники. Це відповідає дійсності?

Почнемо з того, що точних даних ніхто не знає, адже у більшості країн, що розвиваються, не ведеться точний облік числа захворювань. Цифри, якими ми зазвичай оперуємо, це оцінки, які отримують шляхом математичного моделювання. Як це відбувається? Умовно кажучи, нам відома статистика щодо інсультів в Римі та Амстердамі. Ці дані опрацьовують і, виходячи з того, що відомо, вказують на приблизну кількість таких захворювань у Парижі, Лондоні чи Варшаві.

Загалом число інсультів в світі становить приблизно 12-12,5 млн на рік, а в Україні – в 130-150 тисяч на рік. Наша база даних – це електронна система охорони здоров’я (ЕСОЗ), розроблена Національною службою здоров’я України (НСЗУ). Туди вносяться всі випадки звернення пацієнтів за медичною допомогою у заклади, які подають дані до ЕСОЗ. Згідно з їхніми попередніми даними, протягом 2022 року число пацієнтів, яким у лікарні був встановлений діагноз інсульт, збільшилося приблизно на 50% порівняно із 2021 роком і сягнуло майже 200 тисяч .

Ця статистика ще має бути перевірена та уточнена, але в чому ви маєте рацію, так це в тому, що українські показники захворювання на інсульт та смертності від інсульту є дійсно одними з найвищих у світі.

«Український» інсульт вартує розглядати передусім у соціальному вимірі (погана екологія, низький рівень життя) чи ментальному (недбале ставлення до свого здоров’я, ожиріння, високий рівень алкоголізму тощо)?

Власне, ніякого «українського» інсульту не існує. Інсульти, як ви знаєте, бувають двох типів: ішемічний (пов'язаний з блокуванням мозкової артерії тромбом) та геморагічний (він трапляється рідше і полягає у розриві судини та крововиливі у мозок). В Україні, як і у всьому світі, приблизно 80-85% випадків припадає на ішемічний інсульт і, відповідно, 15-20% на геморагічний.

Але чому ймовірність померти від інсульту в Україні є значно вищою, ніж у Центральній чи Західній Європі? Отут ми переходимо до факторів ризику – чинників, що збільшують ймовірність захворювання. П’ять провідних чинників ризику зумовлюють приблизно 80% всіх інсультів. Це – підвищений кров’яний тиск, підвищений холестерин, підвищений рівень цукру (і цукровий діабет зокрема), малорухомий спосіб життя, надмірна вага і нездорове харчування.

З усім цим в Україні – значні проблеми. У нас велика кількість людей має високий тиск і не тримає його під контролем за допомогою ліків (нижче ніж 140/90 мм рт.ст.). У нас також багато людей, які хворіють на цукровий діабет, людей, які мають високі показники холестерину (і, на відміну від західноєвропейців, наші співвітчизники зазвичай не отримують профілактичного лікування для зниження холестерину, що відіграє важливу роль у зниженні ризику інфаркту та інсульту).

Нарешті, багато українців мають надмірну вагу і ведуть малорухомий спосіб життя. На додачу до всього, в Україні погана ситуація зі здоровим харчуванням, бо ми споживаємо замало корисних продуктів (овочів, фруктів, рослинної олії) і забагато шкідливих речей (тваринних жирів, готових м’ясних та ковбасних виробів тощо). Нарешті, чимало українців споживає забагато солі – в середньому 13-14 грамів на день, що має тісний зв'язок із підвищенням артеріального тиску.

Трагічний парадокс полягає у тому, що серцево-судинні захворювання чудово піддаються профілактиці. До 80% інсультів можна було б уникнути, і це не є надто складно чи надто дорого. Але водночас із цим в Україні від серцево-судинних захворювань щороку гине 350-400 тисяч людей, з яких від інсульту помирає близько 100 тисяч.

Серед п’яти головних чинників, які провокують інсульт, ви не вказали стрес. І водночас зауважили, що упродовж 2022 року захворюваність на інсульт зросла мало не вдвічі. Неможливо не пов’язати це із війною, а звідси й запитання: то інсульт – це передусім хвороба «від нервів»?

Нервове напруження відіграє певну роль у провокуванні інсульту, але в порівнянні з іншими факторами вона є набагато меншою. Стрес може зумовити тимчасовий підйом артеріального тиску, але вкрай рідко він є настільки значним, щоб викликати інсульт. Так, кажуть, що всі хвороби – «від нервів», але це більше метафоричний вислів.

З іншого боку, що ми побачили із початком війни? Пацієнти, особливо якщо їм довелося переїхати, перестають приймати своє профілактичне лікування і приділяти увагу хронічним хворобам. У людини є цукровий діабет, але, втікаючи з окупованої території чи з-під обстрілів, вона забуває про це і про свої ліки. Отже, в західній частині України, куди переїхала частина населення з інших регіонів, спостерігається сплеск захворюваності на інсульт.

Навесні 2022 року я був на Тернопільщині і бачив на власні очі, як це виглядає: прибули люди, які забули чи не змогли захопити з собою медичні документи та ліки. Аналогічна ситуація – в країнах Європі, де колеги скаржаться на те, що наші співгромадяни не привезли свої медичні картки. А відтак досить складно розібратися, що відбувається з людиною і яка допомога їй потрібна.

Тим паче, що для українців старшого віку типовою є наявність кількох захворювань, таких як гіпертонія, цукровий діабет, атеросклероз, серцеві хвороби (такі, наприклад, як миготлива аритмія), депресія, тривожні розлади. Додамо до цього ще й поширеність куріння і зловживання алкоголем. Щоб зрозуміти стан пацієнта, лікарю треба на місці провести діагностику, розібратися у попередній або виробити нову схему лікування. Все це разом узяте становить нові виклики, що є очікуваною ситуацією, якщо виходити з досвіду тих країн, де була війна.

Власне, про виклики. Якою мірою наша медицина, зокрема, та, що представлена на заході країни, була готова до напливу переселенців без медичних карт?

Хочу зауважити, що упродовж останніх п’яти років відбулися значні зміни на краще у наданні допомоги пацієнтам з інсультом. Почну з того, що станом на 2017-2018 рр. в Україні налічувалось від 500 до 800 лікарень, куди доставляли хворих на інсульт. При цьому лише в чверті з цих лікарень були ті мінімальні умови, за яких можна надавати якісну допомогу.

Ситуація змінилася тоді, коли була сформована НСЗУ. Національна служба визнала допомогу при мозковому інсульті пріоритетною послугою і почала вибіркове контрактування закладів для надання такої послуги. А ми, тобто група експертів, сформували вимоги до лікарень і перерахували мінімально необхідний пакет того, що повинна мати лікарня, аби укласти контракт з НСЗУ.

Таким чином, у 2020-2021 рр. ми вже мали зовсім іншу картину. Були законтрактовані близько 200 лікарень, де наявні фахівці, що знаються на проблемі інсульту, де наявна комп’ютерна томографія, відділення реанімації, лабораторія тощо.

Вже протягом першого року після впровадження нового підходу, число смертельних випадків серед інсультних хворих зменшилося на 6%. Надалі такі позитивні зрушення тільки наростали. Тим більше, що з року на рік підвищуються вимоги до лікарень, які укладають з НСЗУ договір про надання допомоги за пакетом «гострий інсульт».  

Ще один важливий момент: НСЗУ за рахунок бюджетних коштів покриває витрати лікарні на надання допомоги інсультним хворим. Донедавна до 30% хворих відмовлятися їхати до лікарні через банальну відсутність коштів, але зараз – зі зміною порядку фінансування допомоги – ситуація радикально змінилася. Бо коли пацієнт потрапляє до лікарні, яка має контракт з НСЗУ, його витрати вже покриті і платити з власної кишені йому не треба.

Нарешті, ще одна новація. Ми з колегами з МОЗ розробили наказ, за яким «швидка допомога» пацієнтів з підозрою на інсульт має доправляти винятково до лікарень, які готові до надання такої допомоги і законтрактовані НСЗУ. Перед війною було досягнуто рівня, коли до 80% пацієнтів доправлялися саме у профільні лікарні. Тобто відбулася централізація допомоги, що призвело до значно кращих результатів.

Кілька уточнюючих запитань по цій частині нашої розмови. По-перше, 200 «інсультних» лікарень на всю Україну – цього достатньо?

Ця цифра приблизна, але, згідно зі світовою практикою та європейськими рекомендаціями, така кількість є достатньою. Хоча українці можуть сприймати це негативно, бо якщо людина звикла звертатися до найближчої лікарні за 3 км від села (де їй щось «прокапають»), вона дивується, що її везуть за 30 км – туди, де є медзаклад із спеціалізованою допомогою. Але давайте подивимося на це так: чи будують у нас міжнародні аеропорти в кожній області? Ні. Тому що міжнародний аеропорт – це дуже складна і високотехнологічна організація. Так само – і з лікарнями, які мають сконцентрувати значний людський та технологічний ресурс.

Звучить це добре, але чи працюватиме така схема в українських умовах? Бригада «швидкої» дійсно повезе хворого за 30 км від села? Не скаже, що їй бракує бензину, або що на дорозі – ожеледиця, а в них «лиса» гума, або паводок розмив дорогу?

Повезе. Хоча в житті все трапляється, але існує відповідний наказ МОЗ від вересня 2020 року, який є обов’язковим до виконання і в якому прописано, що необхідно везти тільки у ту лікарню, яка готова надати необхідну допомогу, зокрема за принципом екстериторіальності. Це означає, що «швидка» має везти хворого до найближчої профільної лікарні, незалежно від того, що вона може знаходитися в іншій області, а не в тій, де живе пацієнт. При цьому для НСЗУ немає значення, якій лікарні перераховувати кошти за хворого, вона компенсує витрати в будь-якому випадку.

Ще момент, про який варто знати українцям: у нас є надзвичайно ефективні способи лікування інсульту на ранніх стадіях. В деяких випадків ми можемо досягти повного зникнення наслідків цієї хвороби. Якщо заблоковано артерію, є методи, які дозволяють її, грубо кажучи, «прочистити», тобто відновити кровоплин і повністю або частково запобігти ушкодженню мозку.

Але особливість в тому, що ці методи можна використати лише на самому початку хвороби. Розчинення тромбу за допомогою ліків – тромболізис – використовується протягом 4,5 годин від початку захворювання, механічне прочищення судини – тромбоектомія – протягом 6 годин. Необхідно, аби всі пацієнти з проявами інсульту якомога швидше потрапили саме до тієї лікарні, яка спеціалізується на допомозі при цьому захворюванні.

Припустимо, що я – головний лікар невеличкої лікарні і маю амбіцію підняти її рівень до того, щоб вона відповідала вимогам НСЗУ, забезпечити укладання контракту та розпочати прийом хворих на інсульт. Але у мене немає грошей на закупівлю необхідного обладнання, а НСЗУ не дасть їх доти, доки з нею не буде укладений контракт. Виходить замкнене коло, і як його розірвати?

Лікарням справді вигідно надавати допомогу хворим після гострого інсульту, оскільки обсяг витрат, які компенсує НСЗУ, є доволі значним. Саме тому станом на 2022 рік склалася ситуація, коли кількість українських лікарень, які приймали інсультних хворих, у співвідношенні до кількості населення, наблизилась до рівня Норвегії. Зауважу, що на 100 тисяч населення це число у Франції, Німеччини чи Італії є меншим. Тобто Україна досягла занадто «добрих» показників.

У 2022 році в Україні почали створювати нормативну базу для так званої «спроможної госпітальної мережі». Йдеться про те, що на рівні госпітального округу в кожній області будуть працювати кластерні та надкластерні лікарні, котрі почнуть взаємодіяти між собою, розподіляючи функції таким чином, щоб населення отримувало всю необхідну допомогу і в той же час не утримувало за бюджетний кошт «надлишкові» лікарні. Бо майже 2000 лікарень, які є в Україні, наша держава не потребує. З іншого боку, лікарні, що не увійдуть до спроможної госпітальної мережі, не обов’язково закривати, їх можна перепрофілювати, наприклад, у заклади паліативної допомоги та тривалого догляду.

Але повертаючись до вашого питання. Нині лікарні мають статус некомерційних підприємств, і як некомерційні підприємства повинні самі давати раду своїм фінансовим справам. Тобто, дбаючи про якість послуг, лікарня має не забувати і про їхню кількість. Централізація людських та матеріальних ресурсів дозволить оптимально розподілити обов’язки між медичними закладами та прокласти до них маршрути пацієнтів.

Водночас наголошу: якщо лікарня не законтрактована НСЗУ, але місцева влада бажає утримувати таку лікарню, то – будь ласка, їй ніхто цього не забороняє.

Тобто одним з джерел поліпшення матеріального стану лікарні може виступати місцева влада. Іншими словами, алгоритм такий: медзаклад просить грошей у місцевих депутатів, закуповує апарат КТ абощо, а вже потім подає заявку до НСЗУ, котра у разі позитивного рішення, повертатиме гроші лікарні, фінансуючи кожен окремий випадок інсульту?

Саме так.

Все те, про що ми зараз говоримо, є реалізацією медичної реформи Уляни Супрун?

За великим рахунком – так. Старт реформі був даний, коли міністерством охорони здоров’я керувала доктор Уляна Супрун, але це не її одноосібна заслуга, тут працювала величезна команда, котра складається в тому числі з іноземних фахівців. Згадаймо, скільки років політики та урядовці говорили про те, як гостро наша система охорони здоров’я потребує реформування, і як довго – фактично до 2018-го – у нас зберігався пострадянський спадок.

А через нього система охорони здоров’я була і фінансово неспроможна, і неякісна, і надавала свої послуги значною мірою коштом пацієнта. Тобто з одного боку ми декларували безоплатну допомогу, а з іншого – вимагали гроші з пацієнтів. В такому несправедливому і викривленому стані й перебувала наша медицина – аж до ухвалення відповідних законів та створення Національної служби здоров’я України.  

Давайте будемо відверті: у державних клініках України обслуговування пацієнтів як було, так і залишилось платним. Зокрема, у пологових будинках, де перед породіллями по цей день викладають перелік того, що вони мають привезти із собою, і номер рахунку, куди має піти переказ «на благодійність». Та й це не все, бо при виписці з пологового і лікарі, і медсестри чекають на «подяку».

Щодо подяки, то тут кожен визначає для себе – наскільки для нього це є прийнятним. А щодо списків того, з чим лягати в лікарню… Не скажу про пологові, але буквально днями до нас переїхав пацієнт з інсультом з комунальної лікарні, яка має контракт з НСЗУ, де йому не довелося докуповувати жодні ліки або засоби догляду за власний рахунок. Тобто перебування у державній лікарні для пацієнта з інсультом було повністю безоплатним.

Хоча це не завжди так. Є певні місцеві особливості, коли медики радять придбати якісь додаткові ліки, окрім тих, що є обов’язковими. І члени родини, які зичать своїм близьким якнайскорішого одужання, йдуть по ці засоби до аптеки. Хоча у законтрактованих лікарнях пацієнтам мають надаватися всі необхідні ліки .

У законтрактованих лікарнях НСЗУ виділяє біля 15 тис. грн на один випадок неускладненого інсульту та понад 50 тисяч, коли мають місце складніші випадки. Цих грошей справді достатньо, щоб все було безоплатним?

В державних лікарнях з обліком витрат до останнього часу все було не дуже добре. Якщо зараз запитати у головного лікаря того чи іншого медзакладу про собівартість клінічного аналізу крові або кардіограми, це може виявитися досить складним для нього питанням. Річ у тім, що українські лікарні все ще не до кінця розуміють нову модель фінансування і часто-густо не користуються нею. Але давайте розберемо, про що йдеться, на прикладі первинної ланки медицини.

Візьмемо сімейного лікаря. Для нього діє капітаційна ставка. Тобто держава щороку виплачує йому на пацієнта кількасот гривень. Здавалось би, це мізер. Однак багато людей не звертаються до сімейного лікаря хоча б тому, що не хворіють. Хтось іде у приватну клініку, хтось виїхав за кордон. Але незалежно від звернень, виплати на пацієнта йдуть. Таким чином, створені цілком прийнятні, а часто й дуже непогані фінансові умови роботи сімейного лікаря. Так само має працювати й інсультне відділення лікарні.

До такого відділення повинні госпіталізувати всіх пацієнтів з підозрою на інсульт – і тих, кому потрібно зовсім мало, і тих, кому потрібно багато. І за кожного надходить щонайменше 15 тисяч гривень. Бувають ж і такі випадки, коли людина відновлюється буквально наступного дня. Це як із ДТП: його наслідком може бути невелика подряпина на машини, а може – й повністю непридатний її стан. Але і перше, і друге ми називаємо однаково – «ДТП».

Мені доводилось чути нарікання високоспеціалізованих лікарень, які хотіли б проводити винятково складні нейрохірургічні операції і які скаржаться на відсутність фінансування таких операцій. Ні, так реформа не працює. Є інсультний блок у лікарні, він зобов’язаний надати якісну допомогу усім, хто її потребує. За таку допомогу він отримує фінансування, яке розподіляє між більш простими та більш складними випадками. Підбирати пацієнтів тільки для найбільш дорогих втручань лікарня не повинна.

Про нематеріальний аспект. Доводилось читати, що медичний персонал, приймаючи хворого, не знає елементарних речей. Зокрема, про те, що пацієнту з підозрою на інсульт не можна нічого приймати через рот, бо навіть ковток води може серйозно зашкодити. Щоправда, такі публікації датуються роками, які передували створенню НСЗУ та новим підходам до лікування інсультів. То як зараз із підготовкою персоналу та його відповідальністю?

Дуже важливе питання. Дивіться, чому ми так наполягаємо на концентрації інсультних хворих у профільних лікарнях? Тому що ядром допомоги хворим є інсультний блок. Хворі, які потрапляють туди, мають менші ризики померти чи залишитися на все життя інвалідами.

В інсультному блоці працює фахова мультидисциплінарна команда. Це і лікарі, які вміють надавати допомогу при інсульті, це і сестри, котрі знаються на особливостях інсультних хворих, це і реабілітаційні фахівці, такі як фізіотерапевти, ерготерапевти, логопеди. Кожен з них має свій сектор відповідальності, кожен розуміє проблеми, з якими стикається, а також шляхи їх вирішення.

В таких блоках завжди є письмові інструкції, або протоколи, в них ведеться облік того, що відбувається з пацієнтом. Аналізується вся надана допомога та перебіг захворювання, відбувається постійне навчання та обмін досвідом.

Так, дійсно, 50-60% пацієнтів з гострим інсультом мають порушення ковтання і їм не можна давати нічого через рот, аби вода, їжа чи ліки не потрапили у легені і не викликали ускладнення. Про це треба знати усім і попередити родичів, щоб ті не почали годувати пацієнта. Крім того, дуже важливо, аби пацієнт довго не лежав – як тільки у нього стабілізується стан, його треба намагатися поставити на ноги в буквальному сенсі слова. Тут є багато нюансів, врахувати які зручніше за все в одному місці. Тільки так кількість наданої допомоги перейде в якість.

Саме тому ми наголошуємо на тому, що в Україні має бути створена мережа інсультних блоків. За європейськими рекомендаціями, один інсультний блок створюється на 250-300 тисяч населення, тобто нашій державі потрібні 120-140 інсультних блоків. А вищий рівень допомоги, де доступні усі високотехнологічні втручання, носить назву «інсультний центр» – такі центри створюються на 1 мільйон населення, і в Україні їх має бути близько 40.

Подібні візії – це прекрасно, проте наскільки чітко усвідомлюють в МОЗ, НСЗУ, уряді України те, що кожен випадок інвалідізації хворого лягає фінансовим тягарем на плечі родини такого хворого? За даними тої ж «Української асоціації боротьби з інсультом», сукупні втрати економіки України від наслідків інсульту можуть сягати 100 млрд грн на рік.

Ви маєте рацію, привертаючи увагу до цього аспекту. Бачив дослідження, за яким в 32 країнах (Євросоюз плюс ще чотири країни) економічний тягар інсультів з 2017 року оцінювався в 60 млрд євро. Наші втрати я б оцінив приблизно у 50 млрд гривень на рік – це включно з усіма видатками і тим, що члени родини хворого менше працюють і, відповідно, менше сплачують податків у бюджет.

Маємо підкріпити такі дані конкретними розрахунками і, коли ми говоритимемо з урядом про національну стратегію по боротьбі з інсультом, будемо апелювати в тому числі й до цієї інформації. І наголошувати на тому, що активно й ефективно протидіяти інсульту – це ще й економічно вигідно.

Ви сказали «ми говоритимемо з урядом». Ми – це ГО «Українська асоціація боротьби з інсультом»?

Річ у тім, що я на даний момент є також національним експертом Всесвітньої організації охорони здоров’я з інсультів в Україні, і в січні ми провели технічну зустріч з інсульту, на якій обговорили актуальні питання. В зустрічі взяли участь представники МОЗ, НСЗУ, Центру громадського здоров’я України, професійних асоціацій, в тому числі і «Української асоціації боротьби з інсультом», пацієнтських організацій. Доєднались до нас і представники ВООЗ та міжнародні експерти.

Додам, що у нас на даний момент вимальовується досить цікаве партнерство з колегами з Італії. Бо, як би це несподівано не звучало, в України з Італією є багато спільного в охороні здоров’я. Тож ми започаткували проєкт міжнародної співпраці під егідою ВООЗ – для того, щоб розробити національну стратегію по боротьбі з інсультом в Україні на період до 2030 року, а також дорожню карту реалізації цієї стратегії.

Дозвольте я знову поверну розмову в річище проблем родини інсультного хворого. Чи обговорюється – бодай на якомусь рівні – можливість виплати компенсацій сім’ї такого хворого, яка вимушено доглядає його, поставивши роботу на паузу?

Таке питання лежить більше в площині соціальної політики. Відповідне профільне міністерство має чималі бюджетні ресурси для цього. І я зазначу, що зараз значно поліпшилася ситуація із забезпеченням пацієнтів допоміжними засобами (від памперсів і до інвалідних візків). Надалі проблема виплат або компенсацій обов’язково буде підніматися, і коли відповідні ресурси будуть знайдені, гадаю, питання розв’яжуть на рівні парламенту, тобто на рівні законодавчого забезпечення.

Про превентивні заходи. Нас широко знайомили з профілактикою ковіду, про який ми нині майже забули, і не через те, що пандемія різко пішла на спад. Чому у подібний спосіб не організована роз’яснювальна робота щодо інсультів, адже серцево-судинні захворювання утримують першість серед причин смертності та інвалідності в Україні? І хто мав би проводити таку роботу?

Ми вже говорили про те, що, як показує досвід – зокрема, зарубіжний – приблизно 80% інсультів при належній профілактичній роботі можна уникнути. Якби так сталося, що держава, пацієнти та медична спільнота об’єднали свої зусилля, то у нас могло би бути не 130-150 тисяч інсультів на рік, а лише 25-30 тисяч. І ми б не мали не тільки нових хворих, але й усіх супутніх видатків – на їхнє лікування, на допоміжні засоби, через інвалідність тощо. Тобто профілактика – з точки зору інвестицій – є найвигіднішим різновидом медичної допомоги.

Але чи є у нас засоби такої профілактики? Так, вони є. Чи доступні таки засоби? Поза сумнівами. Візьмемо хоча б те, що пов’язане зі способом життя. Чи може людина, яка не має проблем зі здоров’ям, проходити 8-10 тисяч кроків в день? Може. Чи може людина собі дозволити здорове харчування? Так. Овочі є доступними для всіх, фрукти, можливо, дорожчі, але з’їсти яблуко чи апельсин замість хотдогу можуть усі. А чи може людина обмежити своє споживання солі? Безперечно. Чи може людина відмовитися від паління та алкоголю? Може, тим паче, що це – ще й очевидна економічна вигода. І, нарешті, а чи може людина тримати під контролем свій тиск? Гадаю, що і в цьому немає нічого складного.

Нагадаю також, що існує програма «Доступні ліки», за якою кожен потребуючий може отримати необхідні препарати від гіпертонії. Причому на безоплатній основі, за рецептом сімейного лікаря. І те саме стосується цукрового діабету або високого холестерину. Кожна доросла людина може дати собі раду і зі здоровим способом життя, і з контролем за життям своїх батьків.

Іншими словами, кожен сам має дбати про профілактику інсульту, тим паче, що вона нескладна і залежить, головним чином, від волі людини. Тоді інше запитання. Зараз, коли Україна отримує потужну західну допомогу, чи скерована хоча б якась її частина на заповнення лакун у частині медичного обладнання? Чи говорить хтось нашим партнерам та союзникам, що, окрім першочергових танків або літаків, нам потрібні апарати для КТ та інше устаткування – для підтримання здоров’я нації, котра дуже сильно – і фізично, і психологічно – постраждала від війни?

Частково такі перемовини мають місце. Війна дуже сильно відволікла увагу уряду від тих розробок, які велися до лютого 2022-го. Водночас зауважу, що економіка України, яка й без того постраждала від російської агресії, просто не витримає, якщо навантаження на неї зростатиме іще. І наші міжнародні партнери якраз це добре усвідомлюють. Тому у нас є добрі спільні проєкти з ВООЗ і зі Світовим банком, один з них називається «Покращення здоров’я на службі людей» – він передбачає виділення кредитних коштів для підвищення спроможності українських закладів охорони здоров’я.

При цьому наші партнери ставляться до подібних заходів дуже відповідально та прагматично. Це не означає, що якщо найближча поліклініка забажає мати апарат МРТ, вона його негайно отримає. Ні. Потреба має бути обґрунтована, а проєкт щодо використання медичного обладнання – наданий. Загалом співпраця з міжнародними партнерами передбачає ширший погляд на проблему, розуміння того, як найкраще використовувати надані ними можливості і як їх інтегрувати в систему охорони здоров’я держави, забезпечивши впровадження в Україні найкращих практик, що існують у світі.

Якщо уряд України зі свого боку також поставиться до цього з розумінням, підтримає прагнення наших партнерів і міжнародної медичної спільноти, то вже за кілька років наша держава, безперечно, зможе похвалитися тим, що досягла очевидних успіхів у боротьбі з інсультом.  

Наталія Лебідь, Центр політичного консалтингу