Украине нужно выбраться из "Касабланки"

Три роки тому під час недовгої поїздки до Касабланки я вирішив переглянути знаменитий однойменний фільм, один із культових у світовому кінематографі. Знавцям історії кіно відомо, що знімали "Касабланку" зовсім не у самому марокканському місті, що Касабланка – символ, а не правда і навіть не пленер для зйомок. Однак саме відчуття було незабутнім і ще раз нагадало, що художня вигадка може виявитися сильнішою за будь-яку реальність. Я досі це пам'ятаю як учора: приголомшливе атмосферне місто за вікном та герої Гамфрі Боґарта й Інґрід Берґман на екрані. "Касабланка"!

Для повноти відчуттів після перегляду фільму можна було навіть вирушити до знаменитого кафе "У Ріка", в якому, власне, і відбувається більша частина дії фільму. Так, звичайно, у справжній Касабланці ніколи не було такої кав'ярні, але тепер вона є і повністю відтворює декорацію голлівудського шедевра. Навіть зараз, через вісім десятиліть після появи "Касабланки" на екранах, доводиться чекати, поки тобі запропонують місце за столиком – так багато охочих опинитися у тій самій атмосфері та відчути себе Гамфрі чи Інґрід. Тому що для людини, яка виросла у атмосфері західної культури, "Касабланка" й досі – романтична історія про кохання, самопожертву та правильний вибір.

Можливо, колись я і сам сприйматиму цей фільм саме так. Але тоді, 2020 року, за столиком кафе "У Ріка" я замислився: а хто ж був завсідником цієї кав’ярні у самому фільмі? Напевно, не американські чи європейські туристи, які зараз приходять сюди долучитися до історії світового кінематографа. Кого тут тільки не було! Нацистські офіцери, колабораціоністи, які представляли режим Віші, антифашисти з "Вільної Франції", британські шпигуни, бандити, контрабандисти, біженці – маленький світ ворогів, які сиділи за сусідніми столиками та грали у ті самі ігри.

Моя колега, відома балканістка Наталія Іщенко порівняла із Касабланкою Чорногорію, країну з химерним переплетенням патріотів, просербських колаборантів, офіцерів НАТО, російських шпигунів, бандитів та контрабандистів – і всі також можуть опинитися в одному кафе у Будві. Але це саме той випадок, коли побачити чуже горе може бути набагато легше, ніж розгледіти своє.

Для мене всі ці десятиліття Касабланкою була Україна. Україна – це теж кафе "У Ріка", лише багаторазово збільшене у розмірах. Коли мене почали запрошувати на численні політичні шоу, які виявилися першою прикметою нової журналістики після Майдану 2004 року, я виявив, що опинився не поряд із опонентами, а поруч із ворогами. Михайло Погребинський, Володимир Корнілов, менш відомі "експерти" та політичні пройдисвіти навіть і не думали приховувати, що працюють на Москву, очевидно – на російські спецслужби, і роблять усе можливе, щоби знищити Україну як державу. А нас, тих, хто намагається цю Україну зберегти, ще й знищити фізично. Я добре пам'ятаю, з якою демонстративною зневагою розмовляв із "тубільцями" неохайний червонопикий Корнілов – очевидно, він був цілком упевнений, що незабаром прийдуть "наші" і всіх поставлять до стінки. Я не забув, як самовпевнений Погребинський з його вічно скуйовдженою борідкою накинувся на мого батька, коли ми зіткнулися в центрі Києва. Як – кричав Погребинський – як ви не виховали свого сина в любові до Росії? Як ви могли?

Я дивився на цього мерзотника як на божевільного, але нагадаю – ми жили з ним у одній країні, брали участь у одних і тих самих телевізійних програмах, обидва вважалися політичними експертами, при цьому про мою уявну "залежність" від політичних сил – просто тому, що я відстоював і продовжую відстоювати здоровий глузд – говорили куди більше, ніж про залежність Погребинського чи Корнілова від Москви. На державу я також не міг розраховувати. Держава майже весь час була Віші. Якщо на чолі СБУ стояв якийсь Якименко, який зараз очолює ФСБ в окупованій частині Херсонської області, то хто міг відчувати себе в Україні у безпеці – я чи Погребинський?

Я не хотів би, щоб цей текст прочитав якийсь іноземець, бо він не зрозуміє, чому я взагалі в такій країні жив, і сприйме мене за невиправного ідіота й самогубця. Але фокус у тому, що для нас така Касабланка була нормою! Багато моїх колег, стурбованих лише грошима олігархів, продовжували запрошувати в ефіри зрадників, за яких до того ж голосувала половина населення. Я мав репутацію не найпрофесійнішого журналіста, бо майже ніколи цим не грішив. Але, звісно, я знав цих людей. Я вітався з ними в рестораціях, я бачив їх на зйомках чужих телепередач. До того ж – не забуватимемо – я два десятиліття пропрацював у Росії. Я зустрічався із цими людьми у залах очікування московських аеропортів. Я чудово розумів, що вони прилітали не заради Большого театру. Але це нікого в Україні не цікавило. Здавалося логічним, що "правильні люди" літають туди, де живуть великі гроші та великі інтереси. Коли Путін сказав Бойку: "Юрію, я вже й не знаю, з якого боку ви повинні сидіти", – це було сприйнято як політичний анекдот. Але це ніколи не було анекдотом. Це було сенсом українського пристосуванства. Вони пристосовувалися до Москви. А ми пристосовувалися до співіснування з ними – тим більше, що вони мали владу, гроші та підтримку народу.

Сказати, що все це викликало в мене огиду, що я намагався – і не міг – від усього цього кошмару дистанціюватися – означає не сказати головного. Я розумів, що у такій ситуації війна не просто є неминучою. Що ми вже живемо на війні. Що все це співіснування проукраїнських та проросійських сил при байдужості інфантильної більшості закінчиться лише трагедією цієї більшості. Що ті, хто сприймають таке життя як норму, приречені на загибель чи втечу. І питання лише у часі та формах цієї трагедії. Ну ось ми і дожили до неї – і однаково нічого не скінчилося. Багато хто з них дійсно зрозумів, що ми мали рацію, – але більшість просто причаїлася до мирних часів. Чимало їх досі бажані партнери тих, хто завдяки народному голосуванню приймає рішення. Значно бажаніші партнери, ніж українські патріоти, хочу відмітити.

Ну і насамкінець. Якщо українське суспільство не зробить правильних – і незаперечних – висновків навіть із цієї війни, якщо воно раз і назавжди не позбавиться "кочубеївщини", колаборантів, пристосуванства – нова трагедія більшості, така ж масштабна і страшна, як нинішня війна, не змусить себе чекати. І так продовжуватиметься аж до нашої остаточної загибелі. Нам потрібно не просто перемогти. Всім разом нам треба вибратися з "Касабланки".